Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 24)
— Поки що це найближчий… — прошепотіла вона.
— Та ні, — безтурботно відповів Джек, — скоріш за все, цей упав десь під Монмартром[87], — а коли вона не відповіла, він знову сказав з удаваним спокоєм: — Навряд чи вони завдаватимуть собі клопоту розстрілювати Латинський квартал. А якщо й так, то у них нема батареї, здатної нам зашкодити.
Трохи згодом вона, вже веселіше, запитала:
— Джеку, любий, коли ти покажеш мені скульптури месьє Веста?
— Можу побитися об заклад на що завгодно, — відповів той, відкладаючи палітру і підходячи до вікна позаду неї, — що Колетта сьогодні там була.
— Чому? — здивувалася вона, широко розкривши очі, а потім додала: — Це так погано… Серйозно, чоловіки просто нестерпні, коли вважають, що знають про все на світі! Попереджаю тебе, якщо ти думаєш, що месьє Вест настільки самозакоханий, щоб уявити, що Колетта…
Ще один снаряд з півночі просвистів у небі, пролетівши над будинком з протяжним хрипом, від якого знову задрижали вікна.
— А це, — сказав він, — було вже занадто близько.
Помовчавши трохи, він заспокійливо звернувся до неї:
— Продовжуй, Сильвіє, добивай бідолашного Веста.
— Боже, я ніколи не звикну до цього гуркоту снарядів…
Джек примостився на поруччя крісла, в якому сиділа дівчина. Ножиці з дзенькотом упали на підлогу. Вона кинула недошитий одяг услід за ними і, обхопивши його за шию обома руками, притягла до себе.
— Джеку, не виходь сьогодні, будь ласка.
Він поцілував її в губи.
— Ти ж знаєш, я мушу. Не ускладнюй для мене цієї справи.
— Але ж… Коли я чую виття тих снарядів і… і знаю, що ти там, у місті…
— Усі вони падають на Монмартрі…
— Усі вони
— Та це ж випадково…
— Джеку, зглянься наді мною! Ходімо разом!
— А хто готуватиме обід?
Підвівшись, вона впала на ліжко.
— Я ніяк не можу до цього звикнути… Розумію, що ти мусиш іти, але благаю, не спізнюйся до обіду. Якби ти тільки знав, як я страждаю! Я… я нічого не можу з собою подіяти. Просто зрозумій це, коханий.
— Там так само безпечно, як і в нас удома, — відповів він.
Вона спостерігала, як чоловік наповнював спиртову лампу, а коли він запалив її та взяв капелюха, аби піти, вона швидко підвелася й мовчки пригорнулася до нього. За мить Джек сказав:
— А тепер, Сильвіє, пам’ятай, що моя відвага тримається на твоїй. Ну ж бо, я маю йти. — Вона не поворухнулася, тож він повторив: — Я маю йти.
Вона відступила назад. Джек гадав, що вона щось скаже на прощання, але Сильвія лише мовчки дивилася на нього. Він знову поцілував її, вже трохи нетерпляче, і докинув:
— Не хвилюйся, кохана.
Коли він був уже внизу сходів, з кімнати консьєржки вибігла жінка, вимахуючи листом і гукаючи:
— Месьє Джеку! Месьє Джеку! Вам лист від месьє Феловбі!
Він узяв його і прочитав, спершись на одвірок:
— Дякую, — сказав Трент, усміхнувшись консьєржці. — Як там справи в татуся Коттарда?
Стара похитала головою і вказала на завішене ліжко, що стояло у кімнаті.
— Татусю Коттарде, — весело крикнув він. — Як ви нині почуваєтеся? Як ваша рана?
Він підійшов до ліжка і розсунув запинало. Серед зім’ятих простирадл лежав старий.
— Вам ліпше? — посміхнувся Трент.
— Ліпше, — стомлено відповів той. — Є новини, месьє Джеку? — спитав він після паузи.
— Сьогодні ще не виходив. Обіцяю принести вам усі плітки, які тільки почую. «Хоча, бачить Бог, з мене вже досить пліток», — пробурмотів він сам до себе. Потім, підвищивши голос, сказав: — Ну ж бо, бадьоріше! Ви виглядаєте значно краще.
— Що там з військовими планами?
— Вилазка планується цього тижня. Генерал Трошю минулого вечора видав наказ.
— Це буде жахливо.
«Це буде огидно, — подумав Трент, вийшовши надвір й завернувши за ріг будинку, — різанина, вбивства… фу! Добре, що я не братиму в цьому участі».
Вулиця майже повністю збезлюділа. Кілька жінок, закутаних у порвані військові шинелі, брели замерзлими тротуарами, а жалюгідно вбраний безпритульний тинявся біля колектора на розі бульвару. Мотузка, зав’язана навколо пояса, підтримувала його дрантя. З мотузки звисав ще теплий щур, з якого цебеніла кров.
— Тут є ще один! — крикнув він Трентові. — Я вдарив його, але він утік.
Трент перетнув вулицю й запитав:
— Скільки?
— Два франки за четвертину ось цього жирного. Така ж ціна, що й на ринку Сен-Жермен.
Напад сильного кашлю урвав його, хлопчик прикрив рота долонею, відкашлявся й лукаво поглянув на Трента.
— Минулого тижня за шість франків можна було придбати цілого щура, але, — заприсягнувся він, — щури втекли з цієї вулиці і тепер їх вбивають поблизу нового шпиталю. Я можу продати цього за сім франків вам або за десять на острові святого Луїса.
— Годі брехати, — сказав Трент. — Зарубай собі на носі: якщо ти спробуєш ошукати когось у цьому кварталі, місцеві швидко дадуть раду і тобі, і твоїм щурам.
З мить він постояв, пронизуючи малого удавано суворим поглядом, а той, своєю чергою, удавав, що злякався. Після цього Джек, сміючись, кинув йому франк. Хлопчина на льоту спіймав монету і, засунувши її до рота, швидко повернувся до колектора. Якусь хвилю він нерухомо пролежав, припавши до землі та прикипівши поглядом до дренажної решітки, а потім рвучко подався вперед і кинув каменем у жолоб. Трент облишив хлопця, аби він міг завершити справу з огидним сірим щуром, що пищав і звивався біля витоку колектора.
«Мабуть, Брейт також опустився до цього, — подумав він. — Бідолаха!» — і поквапився до брудного проходу, що вів до школи красних мистецтв. Він увійшов у третій будинок ліворуч.
— Месьє вдома, — тремтячим голосом повідомив консьєрж.
Вдома? Абсолютно порожня мансарда, залізне ліжко в кутку, залізний умивальник і глечик на підлозі. То є дім?
У дверях з’явився Вест. Він по-змовницькому підморгнув Трентові й запросив досередини. Брейт, що малював, гріючись у ліжку, підвів погляд, розсміявся та потиснув йому руку.
— Є новини?
Звичне запитання отримало звичну відповідь:
— Жодних, одні лише гармати.
Трент сів на ліжко.