Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 18)
Я міг би розповісти й більше, але не бачу з цього жодної користі для світу. Я вже поза межами людської допомоги чи співчуття. Поки я лежу і дописую свою сповідь, не переймаючись тим, чи встигну це зробити, лікар за моєю спиною збирає свої пігулки та мікстури, подаючи знак доброму священику. Я чудово розумію цей знак.
Їм — тим, що живуть у зовнішньому світі, що пишуть книжки й випускають газети мільйонними накладами, — буде дуже цікаво дізнатися подробиці трагедії, але я не скажу більше нічого. Сповідник запечатає мої останні слова священною печаттю після того, як буде завершено його ритуальну справу. Ті, із зовнішнього світу, можуть відправляти скільки завгодно посланців до покинутих будинків і погаслих камінів, їхні газети можуть і далі наживатися на крові та сльозах. Але цього разу їхнім шпигунам доведеться вдовольнитися лише моєю сповіддю. Вони знають, що Тессі мертва, а я помираю. Вони знають, як розбуджені нелюдським криком мешканці будинку увірвалися до моєї кімнати й побачили там мене, живого, і двох мерців. Проте вони не знають того, що я збираюся зараз розповісти священику. Їм невідомо, що сказав лікар, кивнувши головою на жахливу масу, що розкладалась на підлозі, — тіло церковного сторожа. А він сказав:
— Не маю жодної гадки, жодного пояснення. Цей чоловік мав бути мертвим протягом місяців!
Думаю, я вмираю. Сподіваюся, священик…
Леді д'Іс
Очевидне погіршення справ почало даватися взнаки. Я сів, аби обдумати ситуацію та спробувати пригадати бодай якийсь орієнтир, що зарадив би мені у нинішньому становищі. Якби я зміг вийти до моря, усе прояснилося б: я знав, що острів Ґруа[58] можна побачити зі скель.
Я опустив свою рушницю, звівся на коліна за скелею і розпалив люльку. Потім глянув на годинник. Була вже майже четверта. Я, відколи розвиднилося, забрів уже доволі далеко від Керселе.
Ще день тому, стоячи перед скелями під Керселе разом із Ґульвеном, дивлячись на похмурі болота, серед яких я тепер загубився, я вважав ці низини рівними, наче луги, що простираються до небокраю. Навіть знаючи, наскільки оманливою буває відстань, я й подумати не міг, що те, що з висоти Керселе здавалося трав’янистими низинами, виявиться величезними долинами, вкритими дроком[59] і вересом. Те ж, що скидалось на розкидану гальку, насправді постане велетенськими гранітними скелями.
— Кепське місце для подорожнього, — казав старий Ґульвен. — Ліпше візьми із собою провідника.
— Я не заблукаю, — відповів тоді я.
Тепер, пахкаючи люлькою, відчуваючи на своєму обличчі подув морського вітру, я зрозумів, що заблукав. Навсібіч простиралось вересове пустище, вкрите квітучим дроком, вересом і гранітними валунами. Жодного деревця, будинку — тим паче. Через якийсь час я підхопив рушницю і побрів собі далі, повернувшись спиною до сонця.
Не було сенсу йти за струмками, що тут і там дзюрчали у мене під ногами: замість впадати у море, вони текли всередину континенту, до порослих очеретом заводей у западинах. Я пройшов був за кількома, але всі вони виводили мене до боліт або невеличких тихих озерець, звідки підіймалися й злітали налякані баранці[60]. Щоразу я повертався назад і відчував дедалі більшу втому, ремінь рушниці вже добряче натер мені плече. Сонце опускалося все нижче і нижче, освітлюючи своїми променями зарості дроку та виблискуючи у розкиданих пустищем заводях.
Я йшов за власною величезною тінню, що довшала з кожним моїм кроком. Дрік чіплявся за гетри, його гілки тріскотіли під ногами, вкриваючи буру землю жовтим цвітом, хилиталося листя папороті. З кущів вересу вискакували кролики, у заростях очерету чулося крякання дикої качки. Одного разу переді мною пробігла лисиця. Коли я зупинився напитись із швидкоплинного струмка, в очереті за мною з шумом опустилася чапля. Я обернувся й поглянув на сонце. Здавалося, воно торкалося краю рівнини. Вирішивши, що немає жодного сенсу йти далі, й змирившись з думкою про необхідність провести ніч серед боліт, я геть знесилений впав на землю. Хоча навскісні промені вечірнього сонця й зігрівали мене, але морський вітер дув усе сильніше, і я відчував, як холод з промоклих мисливських чобіт пробирається моїм тілом. Високо у небі кружляли мартини, наче клаптики білого паперу, десь у глибині болота стрекотів самотній кроншнеп[61]. Мало-помалу сонце тонуло у болотах, обрій палав вечірньою загравою. Я спостерігав, як небо змінює своє забарвлення від ясно-золотистого до рожевого, а потім набуло кольору тліючого вогню. Хмари мушви танцювали наді мною, а над ними, високо у повітрі, злітав і падав униз кажан. Мої повіки почали стулятися. А потім, коли дрімота здолала мене, раптовий тріск в очереті враз розбудив зі сну. Я розплющив очі. Великий птах тріпотів крильми над моїм обличчям. На мить я завмер, не спроможний поворухнутись. Щось промчало повз мене і зникло серед папороті, і птах, описуючи у повітрі кола, шугнув у ті зарості.
Я одразу зірвався на ноги. З кущів вересу неподалік пролунали різкі звуки боротьби, а потім усе стихло. Я ступив крок уперед з рушницею напереваги, але щойно підійшов до заростей, як рушниця випала з моїх рук. Я завмер у німому зачудуванні. Мертвий заєць лежав на землі, а на ньому стояв величний сокіл: одна нога вп’ялась у заячу шию, інша міцно схопила його за м’який бік. Але не сокіл зі своєю жертвою здивував мене — таке я бачив не раз. Мій подив викликало те, що птах мав прив’язь на обох лапах, а з неї звисав маленький металевий виріб на кшталт дзвіночка. Сокіл подивився на мене жорстокими жовтими очима, а потім вгородив свого кривого дзьоба у здобич. Тієї ж миті в очереті почулися поспішні кроки, і зі схованки вистрибнула дівчина. Не звернувши на мене жодної уваги, вона підійшла до сокола і, простягнувши до нього руку в рукавичці, забрала його з дичини. Потім вправним рухом накинула на голову птаха невеличкого каптура і, тримаючи його на витягнутій руці, нахилилась і підібрала зайця.
Зв’язавши мотузкою ноги тварини, дівчина закріпила її кінець на своєму поясі, а потім пішла назад до схованки.
Коли вона порівнялась зі мною, я підняв у привітанні капелюха, й незнайомка визнала мою присутність ледь помітним кивком голови. Я був настільки спантеличений, настільки вражений і захоплений видовищем, яке постало перед моїми очима, що не усвідомлював — поряд зі мною був мій порятунок. Але коли вона пройшла повз, я зрозумів: якщо мені не хочеться провести ніч у болотах, що продуваються всіма вітрами, мені краще без зволікань заговорити до неї.
На першому моєму слові вона зупинилась, однак коли я підійшов до неї, мені здалося, ніби в її прекрасних очах промайнув страх. Я шанобливо пояснив їй своє кепське становище, і дівчина поглянула на мене із зацікавленням.
— Звісно, ви не місцевий, — підхопила вона мою розповідь.
Її солодкий голос не мав жодної нотки бретонського акценту чи будь-якого з відомих мені діалектів взагалі, але було у ньому щось, що я чув раніше, щось дивне й невизначене, наче мотив давньої забутої пісні.
Я пояснив їй, що я американець, не знайомий з Фіністером[62], що полюю тут задля власного задоволення.
— Американець… — повторила вона тим самим дивним мелодійним тоном. — Ніколи раніше не бачила американця.
Помовчавши трохи, вона сказала:
— Якщо ви йтимете хоч всю ніч без жодного перепочинку, все одно не дістанетеся Керселе. Навіть з провідником.
Чудові новини!
— Якби я тільки міг, — почав я, — знайти якусь селянську хату, де можна було б чимось перекусити й заночувати…
Сокіл на її зап’ястку стріпнувся й повів головою. Дівчина заспокійливо провела рукою по його лискучій спині і глянула на мене.
— Подивіться навколо, — м’яко промовила вона, — на ці безкраї болота. На північ, на південь, на схід, на захід. Чи бачите ви щось, окрім папороті та пустищ?
— Ні, — відповів я.
— Болота дикі та безлюдні. Потрапити сюди легко, проте інколи ті, хто забрів у ці землі, вже ніколи їх не покидають. Тут немає жодної селянської хати.
— Що ж, — відповів я, — якщо ви вкажете мені, в якому напрямку лежить Керселе, завтра я повернусь туди так само швидко, як і прийшов сюди.
Вона поглянула на мене майже із жалем.
— О, — мовила вона. — Прийти сюди завжди легко, достатньо кількох годин, інша річ — повернутися. На це можуть піти сторіччя.
Я здивовано витріщився на неї, проте вирішив, що неправильно зрозумів її слова. Не встиг я знову заговорити, як вона витягла з-за пояса свисток і свиснула в нього.
— Вам слід перепочити, — сказала вона. — Ви пройшли довгий шлях і втомилися.
Підібравши свою складчасту спідницю, вона знаком показала мені йти за нею і почала продиратися крізь дрік до плаского каменя, що виднівся серед папороті.
— Вони прийдуть просто сюди, — сказала вона, вмостившись скраю каменя і запрошуючи мене сісти з іншого його боку. Вечірня заграва повільно згасала в небесах, перші зірки вже слабо мерехтіли у рожевому тумані. Великий клин диких качок повільно летів на південь над нашими головами. З боліт чувся крик сивки[63].