Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 17)
«Чи знайшов ти Жовтий Знак?»
«Чи знайшов ти Жовтий Знак?»
«Чи знайшов ти Жовтий Знак?»
Я розлютився. Що він хотів цим сказати? Кленучи його, я перевернувся на інший бік і заснув, але коли згодом прокинувся, то виглядав блідим і виснаженим, бо мені наснився той самий сон, що й минулої ночі. Насправді він хвилював мене набагато більше, ніж я міг собі у цьому зізнатися.
Одягнувшись, я спустився в студію. Тессі сиділа біля вікна. Проте щойно я зайшов, вона підвелася, обвила мою шию руками й ніжно поцілувала. Дівчина виглядала настільки милою і витонченою, що я не втримався й поцілував її сам, а потім сів до мольберта.
— Привіт. А де моя вчорашня робота? — запитав я.
Тессі чудово зрозуміла, про що йдеться, але чомусь промовчала. Я почав порпатися у купі інших полотен, говорячи:
— Давай швидше, Тессі, ми маємо скористатися вранішнім світлом.
Коли я нарешті облишив пошуки серед початих картин й озирнувся, аби оглянути всю кімнату, то помітив, що Тессі все ще стояла біля ширми одягнена.
— У чому річ? — запитав я. — З тобою все гаразд?
— Так.
— Тоді поквапся.
— Ти хочеш, щоб я позувала, як… як завжди?
І тоді я все зрозумів. Почалися нові труднощі. Я втратив найкращу натурницю, яка позувала мені оголеною. Я поглянув на Тессі. Її обличчя зашарілося. Шкода, шкода! Ми скуштували плід з дерева пізнання, і тепер Едем з його природною невинністю був спогадами з минулого — принаймні для неї.
Мабуть, вона помітила розчарування на моєму обличчі, бо промовила:
— Я позуватиму для тебе, як завжди, якщо хочеш. А полотно за ширмою, я його там заховала.
— Ні, — відповів я. — Ми розпочнемо щось нове.
Я підійшов до шафи і витяг звідти мавританський костюм, оздоблений блискучими лелітками. То був справжній шедевр! Узявши його, Тесі зникла за ширмою. Коли вона з’явилася знову, я був просто приголомшений. На її довгому чорному волоссі, що хвилями спадало до блискучого пояска, сяяла діадема з бірюзовим камінням. На ногах були прикрашені вишивкою капчики, а спідниця, вигадливо оздоблена сріблястим узором, спадала аж до п’ят. Сорочка глибоко-блакитного кольору, теж розшита сріблом, і коротенька мавританська камізелька, що виблискувала бірюзою, надзвичайно їй личили. Дівчина підійшла й підвела до мене усміхнене обличчя. Засунувши руку в кишеню, я витягнув звідти золотий ланцюжок з хрестиком й одягнув їй на шию.
— Це тобі, Тессі.
— Мені? — невпевнено промовила вона.
— Тобі. А тепер іди позувати.
Натомість вона, сяючи усмішкою, побігла за ширму й одразу повернулася з маленькою коробочкою, на якій було написано моє ім’я.
— Я думала віддати тобі це ввечері, — сказала вона. — Але тепер не можу втриматися.
Я відкрив коробочку. Всередині на рожевому шовку лежала застібка з чорного оніксу, на якій був золотом викарбуваний якийсь дивний знак. То був не арабський і не китайський ієрогліф, та й взагалі, як я дізнався пізніше, цей символ не належав жодній з відомих людських мов.
— Це все, що я можу подарувати тобі на пам’ять, — боязко промовила вона.
Я був спантеличений, проте сказав дівчині, що дуже вдячний їй за турботу, і пообіцяв завжди носити цю застібку. Вона одразу ж прикріпила її до лацкана мого піджака.
— Усе-таки було нерозумно, Тессі, купувати мені таку коштовну річ, — з докором сказав я.
— Я її не купувала, — розсміялась дівчина у відповідь.
— А де ж тоді взяла?
І вона розповіла мені, як одного дня поверталась з акваріума, що у Баттері[55], і знайшла її, як дала в газету оголошення про знахідку і слідкувала за повідомленнями, як врешті-решт втратила надію на те, що її власник відгукнеться.
— То було минулої зими, — сказала вона. — Того самого дня, коли мені вперше наснився жахливий сон про катафалк.
Я одразу ж згадав про свій сон минулої ночі, але промовчав. Вуглина знову ковзала полотном, а Тессі нерухомо застигла на подіумі.
Наступний день видався важким для мене. Коли я переносив обрамлене полотно з одного мольберта на інший, моя нога послизнулася на натертій до блиску підлозі, і я впав, травмувавши обидва зап’ястя. Біль був настільки сильним, що годі було й думати тримати в руках пензлі. Тому я був приречений тинятися студією, розглядаючи свої незавершені малюнки та скетчі, допоки гіркий відчай не охопив мене. Закуривши, я сів, знервовано перебираючи пальцями по столу. Дощ періщив у віконне скло і вибивав барабанний дріб на даху церкви, доводячи мене просто до нестями своїм нескінченним стукотом. Тессі вишивала біля вікна, час від часу підводячи голову, аби кинути на мене погляд, сповнений щирого співчуття. Відчувши сором за своє роздратування та бездіяльність, я почав шукати для себе заняття. Я вже давно перечитав усі книжки і часописи у своїй бібліотеці, але, знемагаючи від нудьги, підійшов до книжкової шафи та прочинив ліктем її дверцята. Я знав там кожний том за його палітуркою і неуважно пробігав по корінцях очима, насвистуючи якусь мелодійку. І коли вже повернувся, щоб піти до їдальні, мій погляд упав на книжку в оправі із зміїної шкіри, що стояла в кутку горішньої полиці крайньої книжкової шафи. Я не пам’ятав цієї книжки і ніяк не міг розгледіти блідих літер на її корінці, тож довелося повернутись до курильні та покликати Тессі. Вона принесла із студії драбинку і полізла вгору.
— Що це за книжка? — спитав я.
— «
Я був приголомшений. Хто її туди поставив? Яким чином вона взагалі опинилась у моєму помешканні? Давним-давно я вирішив, що ніколи не розгорну цієї книжки, і ніщо у світі не могло змусити мене придбати її. Страх переборював цікавість, що могла спонукати мене погортати її нечестиві сторінки, і я ніколи навіть не дивився в її бік у книжкових крамницях. Якби в мене і виникло бажання прочитати її, жахлива трагедія молодого Кастейна, якого я знав, утримувала мене від такого кроку. Я ніколи не дослухався до розмов про цю книжку, хоча, звісно, ніхто й ніколи не посмів би обговорювати другу її частину вголос, тому я не знав геть нічого про те, що можуть приховувати ті сторінки. Я дивився на отруйну поцятковану палітурку так, як дивився б на змію.
— Не чіпай її, Тессі, — промовив я. — Спускайся вниз.
Певна річ, мого застереження було достатньо, аби розбурхати її цікавість. І не встиг я зробити бодай щось, як вона схопила книжку й зі сміхом зникла з нею в студії. Я благав її, але вона вислизнула з моїх безпорадних рук, наостанок лукаво усміхнувшись, і я кинувся за нею навздогін.
— Тессі! — крикнув я з коридору. — Послухай мене, я серйозно. Не бери до рук ту книгу. Я не хочу, щоб ти її розгортала!
Студія була порожня. Я зазирнув в обидві вітальні, спальні, пральню, кухню і зрештою повернувся до бібліотеки, розпочавши систематичний пошук. Але вона так добре заховалась, що лише за півгодини я знайшов її, бліду та безмовну, біля ґратчастого вікна у коморі нагорі. З першого погляду я зрозумів: її покарано за власну дурість. «Король у Жовтому» лежав біля її ніг, розгорнутий на сторінках другої частини. Подивившись на Тессі, я одразу збагнув, що вже надто пізно. Вона прочитала «Короля у Жовтому». Я взяв її за руку і повів до студії. Дівчина виглядала напівпритомною. Коли я сказав їй лягти на диван, вона мовчки послухалася. Через якийсь час вона заплющила очі, її дихання стало рівним і глибоким, але я не міг достоту сказати, заснула вона чи ні. Я ще довго сидів біля неї, але вона ні поворухнулась, ані заговорила, тож врешті-решт я підвівся та, зайшовши до тієї комори, підняв з підлоги менш пошкодженою рукою осоружну книжку. Том здавався важким, немов відлитим зі свинцю, але я спромігся принести його в студію. Сівши на килимок біля дивана, я розгорнув книжку і прочитав її від початку до кінця.
Коли, ослаблий через надлишок емоцій, що вирували в мені, я відкинув книжку, стомлено прихилившись до дивана, Тессі розплющила очі та подивилась на мене…
Протягом певного часу ми вели безглузду монотонну балачку, коли я усвідомив, що ми обговорювали «Короля у Жовтому». О, гріх написання таких слів — кришталево чистих, прозорих і мелодійних, наче нуртуюче джерело, слів, що іскрились і горіли, мов отруєні діаманти Медичі! Хай проклята буде та душа, що змогла зачарувати і паралізувати людей цими словами — словами, які однаково зрозумілі дурням і мудрецям, словами, що дорожчі за коштовності, заворожливіші за музику, жахливіші за смерть!
Ми продовжували говорити, не звертаючи уваги на тіні, що згущувалися навколо нас. Вона благала мене викинути застібку з чорного оніксу, помічену тим, що, як ми тепер знали, було Жовтим Знаком. Мені вже ніколи не дізнатися, чому я відмовився це зробити, проте навіть зараз, коли я лежу у моїй спальні й пишу цю сповідь, я був би радий знати,
Тепер у будинку панувала тиша. Жодний звук не долинав з туманних вулиць. Тессі лежала на подушках, її обличчя здавалося сірою плямою серед пітьми, її руки лежали в моїх. Я знав те, що знала вона, вона читала мої думки так само, як я читав її. Ми дізналися таємницю Гаяд, Примара Істини манячила перед нами. І поки ми швидко й мовчки відповідали одне одному думкою на думку, поки тіні ворушились у пітьмі навколо нас, десь там, на далекій вулиці, почувся звук. Усе ближче й ближче лунав похмурий скрип коліс, усе чіткіше та гучніше, а потім стих просто перед нашими дверима. Я змусив себе підійти до вікна й побачив унизу на вулиці чорний катафалк. Брама відчинилася і зачинилася знову, і я, тремтячи всім тілом, кинувся до дверей і замкнув їх на засув. Проте я знав: жодний засув, жодний замок не здатний втримати ту істоту, що йде на поклик Жовтого Знака. Я чув, як він тихо підіймається сходами. Тепер він стояв біля дверей, і від його доторку засув розсипався на порох. Він увійшов. Напруживши очі, я вдивлявся у темряву, але, хоча він уже був у кімнаті, я не міг його розгледіти. Лише коли він стиснув мене у своїх холодних м’яких обіймах, я скрикнув і спробував вивільнитись, докладаючи неймовірних зусиль, проте мої руки були безпорадними. Він зірвав оніксову застібку з мого піджака і сильно вдарив мене нею в обличчя. Падаючи, я почув слабкий скрик Тессі й побачив, як душа покидає її тіло. У цей момент я жадав одного — піти вслід за нею, бо знав, що Король у Жовтому вже розгорнув свою розірвану мантію, і тепер лишалося тільки молитися Богу.