Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 81)
Джейсон похитав головою.
— Якби ж я знав, що сталося з Аполлоном в Афінах! Може, Артеміда вмовить Зевса його пощадити, і сила пророцтв запрацює знову. Але поки що Сивілині книги — наше єдине джерело завдань.
— Я, особисто, з радістю поживу якийсь час без пророцтв і завдань.
— Твоя правда. — Джейсон поправив окуляри. — Слухай, Ніко, причина, через яку я прийшов... я пам’ятаю, що ти сказав тоді у палаці Австера. Я знаю, що ти вже відмовився від місця у Таборі Юпітера. І я... я навряд чи переконаю тебе не залишати Табір Напівкровок, але я...
— Я залишаюсь.
Джейсон кліпнув очима.
— Що?
— У Таборі Напівкровок. Аїдовому будиночку потрібен ватажок. Ти бачив, як його прикрасили? Жах. Я мушу все переробити. І хтось має належним чином дбати про поховання, оскільки напівбоги не хочуть вмирати не по-геройськи.
— Це... це дивовижно! Чуваче! — Джейсон розкинув руки для обіймів, але потім застиг. — Так. Без дотиків. Вибач.
Ніко буркнув:
— Гадаю, ми можемо зробити виняток.
Джейсон так міцно його стиснув, що Ніко захвилювався, як би його ребра не тріснули.
— Старий, — промовив Джейсон. — Не дочекаюсь, коли розповім Пайпер. Слухай, оскільки я теж один з будиночку, ми з тобою можемо ділити столик у їдальні. Можемо об'єднувати сили у захваті прапору та співочих змаганнях, а ще...
— Ти мене злякати намагаєшся?
— Вибач. Вибач. Як скажеш, Ніко. Я просто радий.
Смішна річ, але Ніко йому вірив.
Син Аїда мимоволі поглянув на інші будиночки і побачив, що хтось махає йому рукою. У дверях будиночка Аполлона, з суворим поглядом в очах, стояв Вілл Солас. Він тицьнув у землю під ногами, мовляв: «Ти. Сюди. Зараз».
— Джейсоне, — промовив Ніко, — ти не проти, якщо я відійду?
— Ну й де ти був? — настирливо поцікавився Вілл. На ньому були зелена хірургічна сорочка, джинси та в'єтнамки — безперечно не нормативна шпитальна форма.
— Що ти верзеш? — запитав Ніко.
— Я стирчу у шпиталі, скільки — два дні. Ти не заходиш. Не пропонуєш допомогти.
— Я... що? Нащо тобі син Аїда у тій кімнаті, де ти намагаєшся вилікувати людей? Нащо хоч комусь це?
— А тобі важко другові допомогти? Нарізати бинтів? Принести мені содової чи щось перекусити? Чи просто поцікавитися: «Як справи, Віллє?» Не подумав, що мені хотілось би побачити дружнє обличчя?
— Що... моє обличчя?
Ніко не міг зв’язати слова «дружнє обличчя» зі своїм ім’ям.
— Ти такий дубоголовий, — зазначив Вілл. — Сподіваюсь, ти покінчив з тією дурнею щодо залишення табору.
— Я... так. Я так. Тобто я залишаюсь.
— Добре. Отже, ти не такий уже й дубоголовий.
— Якого ти взагалі так зі мною розмовляєш? Ти хіба не знаєш, що я можу викликати зомбі, скелетів і...
— Зараз ти не викличеш навіть собачої кістки, якщо не хочеш розплавитися на темну калюжку, ді Анжело. Я ж сказав тобі, жодних більше підземносвітних штучок. Лікар забороняє. Ти винний мені щонайменше три дні перебування у шпиталі, що почнуться зараз.
Ніко почувався так, наче в животі ожила сотня кістяних метеликів.
— Три дні? Я... ну гаразд.
— Добре. А тепер...
Гучний крик долинув звідкись неподалік.
Біля вогнища посеред центрального майданчика Персі шкірився до Аннабет у відповідь на якісь її слова. Аннабет розсміялася і грайливо ляснула його по плечу.
— Я зараз, — сказав Ніко Віллу. — Клянусь Стіксом і все таке.
Він підійшов до Персі з Аннабет, які досі шкірилися як навіжені.
— Привіт, старий! — промовив Персі. — Аннабет щойно розповіла мені гарні новини. Вибач, якщо завадив.
— Ми проведемо останній навчальний рік разом, — пояснила Аннабет, — тут, у Нью-Йорку. А після закінчення школи...
— Коледж у Новому Римі! — Персі скинув кулак угору і зобразив водія потягу, який тягне за клаксон. — Чотири роки без чудовиськ, битв і тупих пророцтв. Тільки ми з Аннабет, лекції, кав’ярні, Каліфорнія...
— А після цього... — Аннабет поцілувала Персі у щоку. — Ну, Рейна і Френк сказали, що ми можемо жити в Новому Римі скільки нам заманеться.
— Це круто, — промовив Ніко. Він навіть трохи здивувався щирості своїх слів. — Я теж залишаюсь, тут, у Таборі Напівкровок.
— Відпад! — випалив Персі.
Ніко придивився до його обличчя — ці очі кольору морської хвилі, ця усмішка, скуйовджене чорне волосся. Дивовижно, але тепер Персі Джексон здавався звичайним хлопцем, а не якоюсь міфічною особою. Ніко більше не боготворив його. Він більше не був закоханим.
— То, — промовив Ніко, — оскільки ми бачитимемось у таборі, гадаю, я повинен усе прояснити.
Усмішка Персі згасла.
— Ти про що?
— Я дуже довго, — промовив Ніко, — був закоханий у тебе. Просто хочу, щоб ти це знав.
Персі поглянув на Ніко. Потім на Аннабет, наче щоб запевнитися, що йому не почулося. Потім знову на Ніко.
— Ти...
— Так. Ти чудова людина. Але більше я тебе не кохаю. Я радий за вас.
— Ти... тобто ти...
— Так.
Сірі очі Аннабет заблищали. Вона ледь помітно всміхнулася до Ніко.
— Стривай, — промовив Персі. — Ти хочеш сказати...
— Так, — знову сказав Ніко. — Але все гаразд. Між нами усе гаразд. Тобто тепер я все зрозумів... ти милий, але не під мій смак.
— Не під твій смак... Стривай. Отже...
— Ще побачимось, Персі, — промовив Ніко. — Бувай, Аннабет.
Вона здійняла долоню, щоб дати йому п’ять.
Ніко відповів. І пішов назад через галявину до Вілла Соласа, який чекав на нього.
LVII Пайпер
Пайпер шкодувала, що не може приспати себе чарами.
На Гею це, може, і подіяло, але сама вона вже дві ночі майже не змикала очей.
Дні минали добре. Приємно було знову опинитися в товаристві Лейсі, Мітчела та решти дітей Афродіти. Навіть її свавільна права рука, Дрю Танака, заспокоїлась. Мабуть, тому що всі обов’язки перейшли до Пайпер, а вона тепер мала купу часу на плітки та макіяж.
Пайпер майже весь час була зайнята тим, що допомагала Рейні та Аннабет узгоджувати стосунки між греками та римлянами. На диво, інші дві дівчини дуже цінували її здібність розв’язувати будь-які суперечки. Їх було небагато, але Пайпер удалося повернути римлянам кілька шоломів, що загадковим чином опинились у табірній крамниці. А ще вона вгамувала дітей Марса та Ареса, які ледве не побилися, вирішуючи, як треба вбивати гідру.