Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 80)

— Ніко, ти ж не погрожуєш моєму хлопцеві?

Цим двом, здавалось, було так затишно разом. Ніко мовчазно радів. Та водночас його серце стиснулось від болю — фантомного, наче від давньої бойової рани у погану погоду.

— Нащо мені погрожувати, — промовив Ніко. — Френк — гарний хлопець. І гарний ведмідь. І гарний бульдог. І...

— Ой, годі вже. — Хейзел розсміялась, а потім поцілувала Френка. — Побачимось вранці.

— Угу, — відповів Френк. — Ніко... ти впевнений, що не хочеш піти з нами? Тобі завжди є місце у Новому Римі.

— Дякую, преторе. Рейна сказала те саме. Але... ні.

— Ми ще побачимось?

— О, авжеж, — пообіцяв Ніко. — Прийду жбурляти пелюстки на твоє весілля.

— Е-е... — Френк зашарівся, кахикнув і почовгав геть, а на самому виході вдарився об дверний косяк.

Хейзел схрестила руки.

— От треба було тобі його дражнити.

Вона сіла на ліжко Ніко. Кілька митей вони просто сиділи у затишній тиші... брат і сестра, діти минулого, діти підземного світу.

— Я сумуватиму, — промовив Ніко.

Хейзел нахилилась і поклала голову на його плече.

— Я теж, братику. Не смій зникати з мого життя.

Він стукнув по новому офіцерському значку, що блищав на її футболці.

— Центуріон П’ятої Когорти. Вітаю. А є правила, що забороняють романтичні стосунки між центуріонами і преторами?

— Ш-ш-ш, — зашипіла Хейзел. — Потрібно докласти чимало зусиль, щоб відновити сили легіону, виправити усе, що накоїв Октавіан. Якісь правила щодо стосунків турбують мене найменше.

— Ти стала такою дорослою. Ти більше не та дівчинка, яку я привів до Табору Юпітера. Твоя сила над Туманом, твоя впевненість...

— Усе це завдяки тобі.

— Ні. Отримати друге життя — це одна річ. Та зробити це життя кращим, оце вже досягнення.

Щойно він це промовив, то збагнув, що частково говорив і про себе. Але вирішив промовчати.

Хейзел зітхнула.

— Друге життя. Якби ж тільки...

Їй не треба було договорювати. Минулі два дні зникнення Лео нависало над усім табором, наче хмара. Хейзел і Ніко неохоче долучалися до обговорень того, що з ним сталось.

— Ти відчув його смерть, так? — очі Хейзел наповнилися слізьми. Голос був таким тихим.

— Так, — визнав Ніко. — Але я не певен, Хейзел. Щось... щось було не так.

— Він не міг випити зілля. Ніщо б не вціліло у тому вибусі. Я гадала... я гадала, що допомагаю йому. Це я винна.

— Ні. Це не твоя провина. — Але себе Ніко не був готовий пробачити. Усі минулі сорок вісім годин він перегравав у голові сцену з Октавіаном біля катапульти, питав себе, чи правильно зробив. Може, вибухова сила снаряда допомогла знищити Гею. А може, коштувала Лео життя, хоч на це і не було потреби.

— Просто, якби ж він хоча б помер не на самоті, — пробурмотіла Хейзел. — Поруч з ним не було нікого, ніхто не міг дати йому зілля. Немає навіть тіла, щоб поховати...

Голос Хейзел обірвався. Ніко обійняв її рукою.

Він тримав її, поки вона плакала. Врешті-решт, вона заснула від втоми. Ніко укрив її ковдрою і поцілував у чоло, а потім підійшов до вівтаря Аїда у кутку — до маленького столика, прикрашеного кістками та смарагдами.

— Що ж, — промовив він, — усе буває вперше.

Він опустився навколішки і безмовно попросив у батька поради.

LVI Ніко

На світанку він усе ще не спав, коли хтось легенько постукав у двері.

Він повернувся, помітив світле волосся і на мить подумав, що це Вілл Солас. Ніко розчарувався, коли зрозумів, що це просто Джейсон. А потім розізлився на себе через ці почуття.

Вілл говорив з Ніко востаннє на полі битви. Діти Аполлона були занадто зайняти пораненими. До того ж, Вілл, певно, звинувачував Ніко у тому, що сталося з Октавіаном. А чому б не звинувачувати? Ніко по суті дозволив статися цьому... чим би воно не було. Вбивство за спільною згодою? Жахливе самогубство? Тепер Вілл Солас, певно, зрозумів, який Ніко ді Анжело огидний покидьок. Авжеж, Ніко було байдуже. І все ж...

— Ти як? — поцікавився Джейсон. — Ти...

— Добре, — відрізав Ніко, але потім пом’якшив тон. — Якщо шукаєш Хейзел, вона ще спить.

Джейсон зобразив губами «О» і жестом покликав Ніко вийти.

Ніко вийшов на сонячне світло і спантеличено закліпав очима. Ох... Можливо, будівельники таки не помилялись щодо Аїдових дітей. Ніко безперечно не був прихильником ранку.

Джейсон мав такий вигляд, наче теж не дуже добре спав: волосся стирчало з одного боку, а нові окуляри криво сиділи на носі. Ніко придушив бажання потягнутися і поправити їх.

Джейсон вказав на полуничні поля, де римляни згортали табір.

— Дивно було бачити їх тут. А тепер буде дивно не бачити.

— Шкодуєш, що не йдеш з ними? — запитав Ніко.

Джейсон криво всміхнувся.

— Трошки. Але я часто ходитиму з одного табору в інший. Мені треба збудувати багато вівтарів.

— Чув. Сенат планує обрати тебе Великим Понтифіком.

Джейсон потиснув плечима.

— Мені байдуже на посаду. А от запевнитися, що всіх богів пам’ятають, — це важливо. Я не хочу, щоб вони ще колись бились через заздрощі або вивільняли своє обурення на напівбогів.

— Вони боги. Така їхня природа.

— Можливо, але я спробую її змінити. Гадаю, Лео назвав би це профілактичним ремонтом.

Ніко відчув Джейсонову скорботу, наче грозовий фронт.

— Ти ж розумієш, що не міг зупинити Лео. Ти нічого не міг би зробити інакше. Він знав, що мусить статися.

— М-мабуть. А ти не можеш сказати, чи він...

— Його більше немає. Мені шкода. Я хотів би сказати тобі протилежне, але я відчув його смерть.

Джейсон втупив очі вдалечину.

Ніко почувався винним за те, що розбив другові надії. Йому закортіло сказати про свої сумніви... Про те, які незвичні відчуття викликала у нього смерть Лео. Так наче його душа — за допомогою купи шестерень, важелів та парових поршнів — вигадала власний спосіб потрапити у Підземне царство.

Та попри все, Ніко був певен, що Лео Вальдез помер. Смерть є смерть. Нечесно давати Джейсонові марні сподівання.

Удалечині римляни збирали своє добро та несли його через пагорб. На іншому боці, принаймні так поговорювали, на легіон чекав ескадрон чорних позашляховиків, щоб відвезти римлян назад до Каліфорнії. Мабуть, цікава буде подорож. Ніко уявив цілий Дванадцятий Легіон, що заходить підживитися в «Бургер Кінг». Уявив чудовиськ-невдах у Канзасі, які раптом опиняться в оточенні кількох дюжин автівок, набитих важкоозброєними римлянами.

— Чув, гарпія Елла їде з ними, — промовив Джейсон. — Вона і Тайсон. І навіть Рейчел Елізабет Дер. Вони збираються спільними зусиллями відновити Сивілині книги.

— Буде цікаво.

— Можуть знадобитися роки. Але без голосу Дельфів...

— Рейчел досі не бачить майбутнього?