Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 79)
Усі очі звернулись до Хейзел.
— Як? — спитала Аннабет.
Френк обійняв Хейзел за плечі.
— У Ділосі Лео відвів нас від решти. І попросив допомогти йому.
Крізь сльози Хейзел розповіла, як поміняла зілля на ілюзію — трюк Туману, — щоб Лео зміг залишити у себе справжню пляшку. Френк пояснив їм план Лео — знищити послаблену Гею одним великим вибухом. Після розмов з Нікою та Аполлоном Лео запевнився, що такий вибух уб’є будь-якого напівбога в радіусі у чверть милі. Він розумів, що повинен забратися якомога далі від усіх.
— Він хотів зробити це самотужки, — промовив Френк. — Уважав, що є крихітна можливість, що він, син Гефеста, вціліє у вогні, але якщо хтось буде поруч... Він сказав, що ми з Хейзел, будучи римлянами, повинні зрозуміти, що жертви не уникнути. Але він знав, що решта ніколи на це не погодиться.
Спочатку всі здавались розлюченими, наче хотіли кричати та кидатися всім, що трапиться попідруч. Та поки Френк та Хейзел говорили, гнів ущухав. Важко було сердитися, коли ті обоє заливалися слізьми. До того ж... від цього плану, хитрого, заплутаного, до смерті дратуючого і шляхетного, так і віяло духом Лео Вальдеза.
Зрештою Пайпер чи то схлипнула, чи то розсміялася.
— Якби він був тут, я його вбила б. Як він збирався скористатися зіллям? Він був сам!
— Може, він щось вигадав, — промовив Персі. — Ми ж про Лео говоримо. Він може повернутися будь-якої миті. І тоді зможемо по черзі його душити.
Ніко і Хейзел обмінялися поглядами. Вони обоє знали, що цього не буде, але промовчали.
Наступного дня, другого після битви, римляни та греки спільними зусиллями прибирали поле бою та дбали про поранених. Пегас Пірат швидко видужував від стріляної рани. Ґвідо вирішив визнати Рейну своєю людиною. Лу Еллен, неохоче, але погодилась повернути своїм новим домашнім поросяткам людську подобу.
Вілл Солас не говорив з Ніко аж від самого випадку біля онагра. Син Аполлона майже не виходив зі шпиталю. Та щоразу, коли Ніко бачив, як Вілл біжить крізь табір, аби принести ще ліків чи відвідати якогось пораненого на дому, він відчував дивний напад меланхолії. Вілл напевно вважав Ніко чудовиськом, тому що той дозволив Октавіанові вбитися.
Римляни розташувалися біля полуничних полів і наполягли на зведенні свого польового табору. Греки із запалом допомогли їм звести земляні вали та викопати рови. Ніко ніколи не бачив нічого дивнішого та крутішого. Дакота пригощав «Кул-Ейдом» хлоп’ят з будиночка Діоніса. Діти Гермеса та Меркурія сміялись та ділились байками, а ще безсоромно цупили у всіх речі. Рейна, Аннабет і Пайпер були нерозлучними, ходжали втрьох табором і стежили за успіхом ремонту. Хірон, у товаристві Френка і Хейзел, оглядав римські загони та хвалив їх за відвагу.
Ближче до вечора спільний настрій більш-менш поліпшився. В обідньому павільйоні ніколи ще не було такого натовпу. Римлян вітали як давніх друзів. Тренер Хедж ходжав поміж напівбогів, з сяючою усмішкою на обличчі та немовлям на руках, і говорив:
— Агов, хочеш познайомитися з Чаком? Це мій малий, Чак!
Дочки Афродіти та Афіни воркували над жвавим сатирчиком, який махав пухкими ручками, хвицав копитцями та бекав: «БА-А-А! БА-А-А!»
Клариса, яку зробили хрещеною, не відставала від тренера, наче особистий охоронець, і час від часу бурчала: «Ну все, все. Дайте малому повітря».
Коли настав час оголошень, Хірон вийшов уперед і здійняв кубок.
— З кожним горем, — промовив він, — приходять нові сили. Сьогодні ми дякуємо богам за перемогу. За богів!
Напівбоги випили, але без особливого запалу. Ніко їх розумів: «Ми знову врятували богів і тепер повинні дякувати їм за це?»
Тоді Хірон промовив:
— І за нових друзів!
— ЗА НОВИХ ДРУЗІВ!
Сотні напівбожих голосів луною відбилися від пагорбів.
Біля вогнища всі не спускали очей із зірок, наче сподівалися, що Лео повернеться останньої миті — драматично і несподівано. Спікірує додолу, зістрибне з Фестусової спини та почне сипати безглуздими жартами. Але цього не сталось.
Після кількох пісень Рейну і Френка викликали вперед. Їх обдарували оглушливими оплесками і греки, і римляни. На вершині Пагорба Напівкровок блиснула у місячному сяйві Афіна Парфенос, мовляв: «Ця малеча — що треба».
— Завтра, — промовила Рейна, — ми, римляни, мусимо повернутися додому. Ми вдячні вам за гостинність, особливо враховуючи те, що ми ледве вас не...
— Це ми вас ледве не вбили, — виправила Аннабет.
— Як скажеш, Чейз.
«У-У-У-У-У-У!» — заголосив натовп в унісон. Усі розсміялись і грайливо заштовхали одне одного. Навіть Ніко не втримав усмішки.
— Словом, — продовжив Френк, — ми з Рейною згодні, що сьогодні починається нова ера дружби та злагоди між таборами.
Рейна ляснула його по спині.
— Саме так. Боги впродовж століть намагались нас розділити, щоб ми не воювали. Але є кращий спосіб жити в мирі — співпрацювати.
Пайпер викрикнула з натовпу:
— Ти впевнена, що твоя матір — богиня війни?
— Так, МакЛін, — відповіла Рейна. — Я досі маю намір битись у багатьох битвах. Але відтепер ми битимемось разом!
На це відповіли гучними криками.
Чжан здійняв руку, вимагаючи тиші.
— Усім вам раді у Таборі Юпітера. Ми дійшли домовленості з Хіроном: вільний обмін між таборами — візити на вихідних, навчальні програми і, авжеж, допомога за потреби...
— А вечірки? — поцікавився Дакота.
— Ага, ага! — підтримав Коннор Стоул.
Рейна скинула руки.
— Це можна і не обговорювати. Ми, римляни, винайшли вечірки.
Ще одне: «У-У-У-У-У-У-У!»
— Словом, дякую вам, — завершила Рейна. — Усім вам. Ми могли обрати ненависть і війну. Та натомість дійшли розуміння та знайшли дружбу.
Тоді вона зробила дещо настільки несподіване, що Ніко потім сумнівався, чи не помарилось це йому. Вона підійшла до Ніко, який стояв поодаль від усіх у тіні, як зазвичай. Вхопила його за руку і м’яко потягнула до світла вогнища.
У нас був один дім, — промовила вона. — Тепер маємо два.
Вона стиснула Ніко в обіймах, і натовп схвально заревів. Уперше за життя Ніко не хотілось вивільнитися з чиїхось обіймів. Він припав обличчям до Рейниного плеча і кліпнув очима, щоб змахнути сльози.
LV Ніко
Тієї ночі Ніко спав в Аїдовому будиночку.
Він не мав жодного бажання користуватись цим місцем раніше, але тепер поділяв його з Хейзел, а це все змінювало.
Було так приємно знову жити із сестрою — навіть попри те, що лише на кілька днів, і навіть
Перед самим сном завітав Френк і кілька хвилин прошепотів із Хейзел.
Ніко намагався не зважати на них. Він витягнувся у ліжку, що походило на труну — відполірована рама з червоного дерева, латунні спинки, криваво-червоні оксамитові подушки та простирадла. Ніко не був у таборі, коли будували цей будиночок. Він безперечно не запропонував би такі ліжка. Вочевидь, хтось у таборі вирішив, що Аїдові діти вампіри, а не напівбоги.
Зрештою Френк постукав по стіні біля ліжка Ніко.
Ніко визирнув. Чжан став таким високим. Він здавався таким... римлянином.
— Привіт! — промовив Френк. — Ми залишаємо табір вранці. Просто хотів подякувати тобі.
Ніко сів на ліжку.
— Ти теж молодець, Френку! Була честь подорожувати з тобою.
Френк усміхнувся.
— Якщо чесно, я дещо здивований, що вцілів. Уся ця історія з чарівною скіпкою...
Ніко кивнув. Хейзел розповіла йому про дерев’яний шматочок, від якого залежало Френкове життя. Мабуть, гарний знак, що Френк тепер може говорити про це відкрито.
— Я не бачу майбутнього, — сказав йому Ніко, — але майже завжди відчуваю, коли хтось близький до смерті. Завтра ти не помреш. Не знаю, коли ця скіпка догорить. Врешті-решт, усі ми догораємо. Але з тобою це станеться нескоро, преторе Чжане. Ви з Хейзел... на вас ще чекає багато спільних пригод. У вас усе тільки почалось. Будь ласкавим до моєї сестри, гаразд?
Хейзел підійшла до Френка й обвила його руку.