Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 72)
— Я допомагаю і грекам, і римлянам, — відповів Ніко.
Октавіан розсміявся.
— Не намагайся мене надурити. Що вони тобі запропонували? Місце у своєму таборі? Вони не дотримають слова.
— Чхав я на місце у їхньому таборі, — огризнувся Ніко. — Так само як на місце у вашому. Коли війна закінчиться, я залишу обидва табори назавжди.
Вілл Солас видав такий звук, наче йому дали стусана.
— Навіщо?
Ніко насупився.
— Не твоє діло, але я всюди чужий. Це очевидно. Я нікому не потрібен. Я
— Ой, благаю. — Вілл здавався на диво розлюченим. — Ніхто у таборі ніколи тебе не відштовхував. У тебе є друзі — або принаймні, ті, хто хочуть бути твоїми друзями. Ти сам усіх відштовхував. Якби ти хоч раз дістав голову зі свого похмурого болота...
— Досить! — рявкнув Октавіан. — Ді Анжело, що б не запропонували тобі греки, я обіцяю більше. Я завжди бачив у тобі могутнього союзника. У тобі є холоднокровність, а я це поважаю. Я гарантую тобі місце у Новому Римі. Просто відійди та дай римлянам перемогти. Аполлон показав мені майбутнє...
— Брехня! — Вілл Солас відштовхнув Ніко і вискочив перед обличчям Октавіана. — Я — син Аполлона, анемічна ти нікчемо. Батько нікому не показував майбутнє, тому що пророцька сила не діє. А це... — Він недбало махнув на шеренги легіону та орди чудовиськ, розкидані схилом. — Це не те, чого хоче Аполлон!
Октавіан випнув губи.
— Це ти брешеш! Аполлон особисто сказав мені, що я увійду в історію рятівником Риму. Я поведу легіон до перемоги і почну з...
Ніко відчув цей звук навіть раніше, ніж почув. «Стук-стук-стук» залунало крізь землю, наче звук масивних шестерень під розвідним мостом. Усі онагри одночасно вистрілили, і шість золотавих комет зметнулись у небо.
— З греків! — весело скрикнув Октавіан. — Дні Табору Напівкровок злічені!
Ну що може бути прекраснішим за боєголовки, що летять не туди, куди треба! Принаймні, так уважав Ніко тієї миті. Снаряди з трьох саботованих машин різко змінили курс і понеслись дугою до залпу з інших трьох онагрів.
Вогняні кулі не зіткнулись. Та це було не потрібно. Щойно снаряди наблизилися один до одного у повітрі, то усі разом вибухнули й утворили купол із вогню та золота, що висмоктав з неба кисень.
Від жару у Ніко закололо обличчя. Трава зашипіла. Верхівки дерев повила пара. Та коли феєрверк ущухнув, виявилось, що ніхто не постраждав.
Першим оговтався Октавіан. Він тупнув ногою та заволав:
— НІ! НІ! НІ! ДРУГИЙ ЗАЛП!
Ніхто у Першій Когорті не поворухнувся. Ніко почув стук черевиків праворуч. До них прискореним маршем наближалась П’ята Когорта з Дакотою на чолі.
Нижче по схилу намагалась перешикуватися решта легіону, але Друга, Третя та Четверта Когорти опинилися в оточенні сонмища сварливих чудовиськ-союзників. Ауксилії, здавалось, були не у захваті від вибуху над головою. Вони, безсумнівно, чекали, що Табір Напівкровок згорить у вогні, а їм дістанеться смажена напівбожатина на сніданок.
— Октавіане! — гукнув Дакота. — У нас нові накази.
Октавіанове ліве око так несамовито засіпалось, що здавалось от-от вистрибне назовні.
— Накази? Від кого? Не від мене!
— Від Рейни, — промовив Дакота, достатньо голосно, щоб почула уся Перша Когорта. — Вона наказала відмінити стан бойової готовності.
— Рейна? — Октавіан розсміявся, та окрім нього ніхто жарту не зрозумів. — Ти про дезертирку, яку ти мав заарештувати за моїм наказом? Колишню преторку, яка зрадила власний народ заради грекусів? — Він тицьнув пальцем у груди Ніко. — Ти коришся її наказам?
П’ята Когорта вишикувалася за своїм центуріоном, ніяково поглядаючи на товаришів з Першої.
Дакота завзято схрестив руки на грудях.
— Поки в сенаті не проголосували за усунення Рейни, вона — претор.
— Це війна! — загорланив Октавіан. — Ми за крок від остаточної перемоги, а ви хочете здатися? Перша Когорта, заарештуйте центуріона Дакоту та всіх його прибічників. П’ята Когорта, пригадайте свою клятву Риму та легіону. Я ваш головнокомандувач!
Вілл Солас похитав головою.
— Не роби цього, Октавіане. Не змушуй своїх людей обирати. Це твоя остання можливість вчинити правильно.
— Вчинити правильно? — Октавіан ошкірився, очі божевільно блиснули. — Я ВРЯТУЮ РИМ! Римляни, виконуйте наказ! Заарештувати Дакоту. Знищити цих поганців-грекусів. І перезарядити онагри!
Ніко так і не дізнався, що було на думці у римлян.
Але він дізнався, що було на думці у греків.
Несподівано на хребті Табору Напівкровок з’явилась уся грецька армія. На чолі, на червоній бойовій колісниці, яку тягнули металеві коні, їхала Клариса Ла Ру. За нею йшли сотня напівбогів і вдвічі більше сатирів та природних духів на чолі з Гровером Ундервудом. Незграбною ходою рухався вперед Тайсон з шістьма іншими циклопами. У своїй істинній подобі стояв Хірон, з луком напоготові.
Вражаюча картина, але Ніко на думку спало лише: «О ні. Тільки не зараз».
Клариса крикнула:
— Римляни, ви вистрілили по нашому табору! Забирайтесь або помрете!
Октавіан повернувся до своїх загонів.
— Бачите? Нас обманули! Вони розділили нас, аби зненацька напасти. Легіон,
XLVIII Ніко
Ніко хотілось крикнути: «Стоп. Стривайте. Заспокойтесь!»
Але він знав, що користі від цього не буде. Після довгих тижнів очікування, сповнені злості та образи греки і римляни жадали крові. Намагатись зупинити бій зараз — усе одно що намагатись зупинити повінь після того, як загату вже прорвало.
Вілл Солас урятував усіх від біди.
Він приклав пальці до рота і свиснув. Вийшло навіть гірше, ніж попереднього разу. Кілька греків опустили мечі. Римський стрій похитнувся, наче здригнулася уся Перша Когорта.
— ОТЯМТЕСЬ, ДУРНІ! — заволав Вілл. — ПОДИВІТЬСЯ!
Він вказав на північ. Ніко ошкірився від вуха до вуха. Він вирішив, що таки є дещо прекрасніше за снаряд, що летить не туди, куди треба. Це була блискуча у ранковій заграві Афіна Парфенос, яку здіймали над узбережжям шість крилатих коней. Римські орли кружляли біля неї, але не нападали. Кілька навіть підлетіли та вхопились за канати, щоб допомогти нести статую.
Ніко збентежило, що він не бачив Пірата. Рейна Рамірез-Ареллано летіла верхи на Ґвідо. Її меч здіймався до неба. Пурпуровий плащ дивно відблискував у сонячному промінні.
Обидві армії ошелешено вирячили очі, коли сорокафутова статуя із золота та слонової кістки почала знижуватися над ними.
— ГРЕЦЬКІ НАПІВБОГИ! — голос Рейни рокотів так, наче виходив із самої статуї, наче Афіна Парфенос слугувала концертними динаміками. — Прийміть свою священну статую, Афіну Парфенос, викрадену римлянами, Я повертаю її на знак примирення!
Статуя опустилась на хребті пагорба, приблизно за двадцять футів від сосни Талії. Тієї самої миті по землі пронеслось золотаве світло: у долину Табору Напівкровок і в протилежному напрямку — крізь римські шеренги. Кістки Ніко пронизало тепло — втішливе, мирне почуття, яке він востаннє відчував... він навіть не пам’ятав коли. Його внутрішній голос наче шепотів: «Ти не один. Ти — частина олімпійської родини. Боги не залишили тебе».
— Римляни! — крикнула Рейна. — Я роблю це заради легіону, заради Риму. Ми повинні об’єднатися з нашими грецькими сестрами та братами.
— Прислухайтесь до неї! — Ніко вийшов уперед.
Він навіть не розумів, чому це робить. Чому б хтось став його слухати? Він жахливий оратор і найгірший у світі посланець.
І все ж, він рушив крізь шеренги з чорним мечем у руці.
Рейна ризикувала власним життям заради всіх вас! Ми пронесли цю статую крізь півсвіту, римлянка та грек пліч-о-пліч, тому що ми повинні об’єднати сили. Гея прокидається. Якщо ми не припинемо чвари...
«ТО ПОМРЕТЕ».
Голос струсив землю. Почуття миру та безпеки миттєво залишили Ніко. Схилом пронісся вітер. Земля стала рідкою та липкою, трава потягнула Ніко за черевики.
«МАРНА СПРОБА».
Ніко почувався так, наче стояв на шиї богині — наче весь Лонг-Айленд вібрував через її голосові зв'язки.
«АЛЕ, ЯКЩО ЦЕ ВАС ОБРАДУЄ, МОЖЕТЕ ПОМЕРТИ РАЗОМ».
— Ні... — Октавіан наспіх позадкував. — Ні, ні... — Він зірвався з місця і побіг, проштовхуючись крізь власні війська.
— ЗІМКНУТИ ШЕРЕНГИ! — крикнула Рейна.