Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 71)

Вілл стукнув його у плече.

— Дякую за допомогу. Шістьох одним махом — це непогано.

— Непогано? — Ніко вп’явся у нього очима. — Наступного разу я краще подивлюсь, як тебе наздоженуть, Соласе.

— Ой, вони б нізащо мене не впіймали.

Сісл помахав їм з онагра на знак того, що справу зроблено.

Усі разом вони рушили до третьої машини.

У рядах легіону досі панував хаос, але офіцери вже повертали собі контроль. П’ята і Четверта Когорти перешикувалися, а Друга і Третя, наче поліція під час заворушень, гнали кентаврів, кінокефалів та двоголових назад у їхні табори. Перша Когорта стояла найближче до онагра — аж занадто близько, — але їхня увага була прикута до пари офіцерів, які марширували перед ними, викрикуючи накази.

Ніко сподівався непомітно прокрастися до третьої машини. Якщо вони зіб’ють приціл ще одному онагру, то їхній з Рейною задум може й спрацювати.

На жаль, вартові помітили їх на відстані у двадцять ярдів.

Один крикнув:

— Там!

Лу Еллен лайнулася.

— Тепер вони очікують нападу. Туман кепсько діє на пильних супротивників. Тікаємо?

— Ні, — промовив Ніко. — Дамо їм того, на що очікують.

Він розкинув руки. Перед римлянами розверзнулася земля. На поверхню видерлися п’ять скелетів. Сісл та Лу Еллен кинулись їм на допомогу. Ніко хотів побігти за ними, але ледве не рухнув долілиць. На щастя, Вілл його спіймав.

— Ідіот. — Вілл обійняв його рукою за плечі. — Сказав же, жодних більше підземних чарів.

— Все зі мною добре.

— Стули пельку. Нічого не добре. — Вілл дістав з кишені упаковку з жуйками.

Ніко хотілось відсунутися. Він ненавидів тілесні контакти. Але Вілл виявився значно сильнішим, ніж здавався. Тож Ніко довелось прийняти допомогу і спертися на сина Аполлона.

— Їж, — промовив Вілл.

— Хочеш, щоб я пожував гумку?

— Вона цілюща. Протримає тебе на ногах ще кілька годин.

Ніко запхав у рота пластинку гумки.

— На смак як смола і бруд.

— Не скигли.

— Агов. — До них пришкандибав Сісл. Здавалось, він потягнув м’яз. — Ви пропустили бійку.

Потім з’явилась Лу Еллен, з усмішкою на весь рот. Римські вартові були позаду неї, усі скуті химерним сплетінням мотузок та кісток.

— Дякую за скелетів, — промовила вона. — Крутий трюк.

— Якого він не повторить, — випалив Вілл.

Ніко збагнув, що досі спирається на Вілла. Він відштовхнув його і звівся на ноги.

— Я робитиму, що потрібно.

Вілл закотив очі.

— Гаразд, Смертелику. Хочеш вбитись...

— Не називай мене Смертеликом!

Лу Еллен кахикнула.

— Е... хлопці...

— ОПУСТІТЬ ЗБРОЮ!

Ніко озирнувся. Бійка біля третього онагра не минула непомітно.

На них насувалась уся Перша Когорта: списи вперед, щити зімкнуті. Попереду марширував Октавіан: пурпурова роба зверх обладунків, блискучі прикраси з Імперського золота на шиї та лавровий вінок, наче він уже переміг у битві. Біля нього йшли прапороносець легіону Джейкоб із золотим орлом у руках та шість величезних кінокефалів з оголеними хижими іклами і мечами, палаючими червоним світлом.

— Ну, привіт, — гаркнув Октавіан, — грецькі саботажники. — Він повернувся до собакоголових воїнів. — Розірвати їх.

XLVII Ніко

Ніко не знав, дати копняка собі чи Віллу Соласу.

Якби він не відволікався на сварки із сином Аполлона, то ніколи б не підпустив ворогів так близько. Коли собакоголові понеслись уперед, Ніко здійняв меч. Він сумнівався, що йому достане сил, аби перемогти, але перш ніж він устиг напасти, Вілл пронизливо свиснув, наче зупиняючи таксі.

Усі шість собакоголових впустили зброю, схопилися за вуха та впали у корчах.

— Чуваче. — Сісл аж відкрив рота, щоб вуха порозкладало. — Якого Аїда? Попередив би чи що.

— Собакам зараз ще гірше. — Вілл знизав плечима. — Один з моїх музикальних талантів. У мене дуже нестерпний ультразвуковий свист.

Ніко не став скаржитися. Він пройшовся поміж собаколюдей і потикав їх мечем. Вони розчинилися у власних тінях.

Октавіан і решта римлян здавались занадто ошелешеними, щоб чимось відповісти.

— Мо-моя відбірна варта! — Октавіан подивився навколо, шукаючи співчуття. — Ви бачили, що він зробив з моєю відбірною вартою?

— Деяких собак треба усипляти. — Ніко зробив крок уперед. — Таких, як ти.

На коротку прекрасну мить уся Перша Когорта завагалася. Та потім вони прийшли до тями і спрямували пілуми на Ніко.

— Вас знищать! — заверещав Октавіан. — Як ви сміли прослизнути сюди, саботувати нашу зброю, напасти на наших побратимів...

— Ти про ту зброю, з якої от-от вистрілиш у нас? — поцікавився Сісл.

— І побратимів, які збиралися спопелити наш табір? — додала Лу Еллен.

— Як це по-грецьки! — заволав Октавіан. — Намагаються усе перекрутити! А от не вийде! — Він тицьнув у найближчих легіонерів. — Ти, ти, ти і ти. Перевірте усі онагри. Запевніться, що вони працюють. Я хочу, щоб розпочався обстріл... і якомога швидше. Вперед!

Четверо римлян побігли геть.

Ніко намагався удавати байдужість.

«Будь ласка, не перевіряйте приціл», — подумав він.

Він сподівався, що Сісл добре виконав своє завдання. Одна річ зіпсувати величезну зброю. Зовсім інша зіпсувати її так непомітно, що ніхто нічого не зрозуміє, поки не стане запізно. Та якщо хтось і був здатен на щось подібне, то це, безперечно, дитина Гермеса, бога хитрощів.

Октавіан підійшов до Ніко. Треба віддати належне авгуру: попри один тільки кинджал у руці він зовсім не здавався наляканим. Він зупинився так близько, що Ніко побачив судини на його блідих, каламутних очах. Авгурове обличчя було кощавим. Волосся скидалось кольором на розварені спагеті.

Ніко знав, що Октавіан далекий нащадок Аполлона. І тепер він ніяк не міг позбутися думки, що Авгур нагадує засохлу, нездорову версію Вілла Соласа — наче світлина, яку копіювали забагато разів. Які б риси не виділяли Аполлонових дітей від решти, в Октавіана їх не було.

— Скажи мені, сину Плутона, — зашипів авгур, — чому ти допомагаєш грекам? Хіба вони колись робили щось заради тебе?

У Ніко аж руки свербіли простромити Октавіана. Він мріяв про це аж відтоді, як Брайс Лоуренс напав на них у Південній Кароліні. Але тепер, віч-на-віч з авгуром, Ніко завагався. Він не сумнівався, що зможе вбити Октавіана, перш ніж втрутиться Перша Когорта. І він чхати хотів на те, що потім за це його можуть вбити. Ніко влаштовував такий розклад.

Однак після того, що сталось з Брайсом, думка про холоднокровне вбивство ще одного напівбога — навіть Октавіана — бентежила його. Та й хіба правильно тягнути за собою на той світ Сісла, Лу Еллен та Вілла?

«Правильно? — перепитала його друга половина. — Відколи тебе бентежить, що правильно, а що ні?»