Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 70)

Віллові вуха спалахнули.

— Лу Еллен повила нас Туманом.

— Привіт! — Дівчина біля Вілла погойдала пальцями. Вона була трошки схвильованою. — Ти — Ніко, так? Я багато про тебе чула. А це Сісл з будиночка Гермеса.

Ніко теж став навколішки.

— Тренер Хедж безпечно дістався до табору?

Лу Еллен знервовано хіхікнула.

— А йому таке колись вдавалось?

Вілл штурхнув її ліктем.

— Так. З Хеджем усе гаразд. Він прийшов саме перед народженням немовляти.

— Немовля! — Ніко усміхнувся, від чого у нього заболіло обличчя. Він не звик усміхатися. — З Меллі та малим усе добре?

— Так. Дуже милий сатирчик. — Вілл здригнувся. — Але пологи приймав я. Ти колись приймав пологи?

— Е... ні.

— Мені треба було подихати свіжим повітрям. Тому я вирішив піти на це завдання. Боги олімпійські, у мене досі тремтять руки. Бачиш?

Він узяв Ніко за долоню, через що у того електричний струм пройшов по спині. Ніко швидко відсмикнув руку.

— Бачу, — гаркнув він. — Нема у нас часу на балачки. Римляни атакують на світанку, і я мушу...

— Ми знаємо, — промовив Вілл. — Але якщо ти збирався дістатися до того намету тіньовим стрибком, то забудь про це.

Ніко втупився у нього очима.

— Перепрошую?

Він очікував, що Вілл засовається або відведе погляд. Як робила більшість. Але Віллові блакитні очі навіть не сіпнулися — вони були сповнені рішучості настільки, що аж дратували.

— Тренер розповів мені все про твої стрибки. Тобі не можна стрибати.

— Я щойно стрибнув, Солас. Зі мною все гаразд.

— Ні, не гаразд. Я — цілитель. Я одразу відчув темряву у твоїй долоні, коли доторкнувся до неї. Навіть якщо ти дістанешся до намету, тобі забракне сил битись. А якщо не дістанешся... Одна помилка — і ти більше не повернешся. Я не дозволю тобі стрибати. Це наказ лікаря.

— Табір знищать...

— Ми зупинимо римлян. Але зробимо це по-своєму. Лу Еллен контролюватиме Туман. Ми прослизнемо туди і знешкодимо онагри. Але без тіньових стрибків.

— Але...

— Ні.

Лу Еллен та Сісл повертали голови то в один бік, то в інший, наче спостерігали за дуже напруженим тенісним матчем.

Ніко роздратовано зітхнув. Він ненавидів співпрацювати з кимось, бо тоді завжди обмежували свободу його дій, змушували почуватися незручно. А ще Вілл Солас... Ніко змінив свою думку щодо сина Аполлона. Він завжди вважав Вілла безтурботним та поступливим. Вочевидь, він також міг бути нестерпним та упертим.

Ніко поглянув на Табір Напівкровок, де готувалась до війни решта греків. За загонами та балістами, рожевим сяйвом у перших ранкових променях блищало озеро. Ніко пригадав, як прибув до табору — здійснив вимушену посадку на сонячній колісниці Аполлона, яку перетворили на палаючий шкільний автобус.

Він пригадав Аполлона, засмаглого, усміхненого та фантастично крутого у своїх темних окулярах.

Талія тоді сказала:

— Він просто сліпучий.

— Він бог сонця, — відповів Персі.

— Я не це мала на увазі.

Чому Ніко думає про це зараз? Цей випадковий спогад його дратував, навіть сердив.

Він прибув до Табору Напівкровок завдяки Аполлону. Тепер, можливо, останній свій день у таборі він був змушений провести з його сином.

— Гаразд, — промовив Ніко. — Але треба поспішати. І робитимемо по-моєму.

— Добре, — погодився Вілл. — Головне — не проси мене знову приймати пологи, тоді ми чудово поладнаємо.

XLVI Ніко

Щойно вони дістались першого онагра, в легіоні здійнявся хаос.

З дальнього кінця строю, де стояла П’ята Когорта, донеслися крики. Легіонери розбіглися і покидали пілуми. Крізь їхні лави, волаючи та розмахуючи кийками, неслась дюжина кентаврів. Одразу за ними бігла орда двоголових людей, які грюкали кришками від сміттєвих баків.

— Що там відбувається? — поцікавилася Лу Еллен.

— Відволікають увагу для нас, — відповів Ніко. — Ходімо.

Уся варта зібралась праворуч від онагра і намагалась розгледіти, що відбувалось далі в строю. Це відкрило Ніко та його товаришам прохід ліворуч. Вони пройшли за кілька футів від найближчого римлянина, але той їх не помітив. Туманні чари Лу Еллен діяли.

Вони перестрибнули рів з кілками і підійшли до машини.

— Я приніс грецький вогонь, — прошепотів Сісл.

— Ні, — промовив Ніко. — Якщо шкода буде занадто помітною, ми нізащо не дістанемось до інших онагрів своєчасно. Можеш збити приціл, ну, так щоб стріляло по позиціях інших машин?

Сісл ошкірився.

— О, мені подобається, як мислить цей хлопчина. Мене відрядили, тому що я неперевершений пакосник.

Він узявся за справу, а Ніко з рештою вартували.

Тим часом П’ята Когорта була зайнята колотнечею з двоголовим народом. Четверта Когорта підсунулась на допомогу. Інші три залишались на своїх позиціях, але офіцери насилу ладнали із сум’яттям.

— Готово, — оголосив Сісл. — Ходімо далі.

Вони прокралися по схилу до наступного онагра.

Цього разу Туман їх підвів. Один з вартових крикнув:

— Агов!

— Я про це подбаю. — Вілл помчав геть. Ніко не міг навіть уявити більш безглуздої диверсії, але шестеро вартових погнались за сином Аполлона.

Решта римлян рушила на Ніко, але Лу Еллен вискочила з Туману і крикнула:

— Агов, ловіть!

Вона кинула білий м’ячик розміром з яблуко. Римлянин посередині мимоволі його впіймав. Назовні вирвалась величезна хмара із пудри. Коли пил опустився усі римляни виявилися писклявими рожевими поросятками.

— Молодець, — промовив Ніко.

Лу Еллен зашарілася.

— Ну, більше в мене немає свином’ячиків. Тож на біс не буде.

— І, е... — Сісл кудись тикнув, — комусь треба допомогти Віллу.

Навіть в обладунках римляни вже наздоганяли Соласа. Ніко лайнувся і кинувся за ними.

Він не хотів вбивати інших напівбогів, якщо цього можна було уникнути. На щастя, йому й не довелось. Він поставив підніжку римлянинові позаду. Решта повернулися до нього. Ніко стрибнув у натовп і почав роздавати копняки по пахах, ляскати фізіономії пласким боком клинка і лущити шоломи ефесом. Через десять секунд усі римляни, ледве притомні, лежали на підлозі та стогнали.