Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 63)
Оріон борсався і звивався, але Рейна була непохитною. Афіна наділила її плащ своєю міццю. Беллона благословила її силою та рішучістю. Не одна, а
І закінчила.
Велетень звалився навколішки і почав тонути. Рейна не послаблювала хватки, поки він не припинив борсатися, а його тіло перетворилося на морську піну. Механічне око зникло під хвилями. Аук занурився у воду.
Рейна не рятувала його. Їй не потрібні трофеї. Вона хотіла, щоб на цьому світі не залишилось жодної згадки про цього велетня. Так само як батькова манія і решта злих привидів минулого, Оріон не міг нічого її навчити. Його місце в забутті.
До того ж, світало.
Рейна попливла до яхти.
XL Рейна
Нe час насолоджуватися перемогою.
Морду Пірата вкривала піна. Ноги здригались.
З рани на боці капала кров.
Рейна почала несамовито копирсатися у сумці, яку дала їй Фібі. Вона протерла рану цілющим зіллям і вилила єдинорожу настоянку на лезо срібного складаного ножа.
— Будь ласка, будь ласка, — бурмотіла вона собі під ніс.
Якщо чесно, Рейна гадки не мала, що робить, але як могла очистила рану і схопилася за ратище стріли. Якщо вістря зазубрене, вона зробить тільки гірше, коли його витягне. Але якщо отруєне — його не можна залишати. Проштовхнути стрілу вона теж не могла, бо та застрягла всередині тіла. Треба обирати менше зло.
— Буде боляче, друже, — сказала вона Піратові.
Він фиркнув, мовляв: «Сам знаю».
Рейна зробила надрізи обабіч рани і потягнула за стрілу. Пірат заверещав, але стріла вийшла гладко. Вістря це було зазубреним. Воно могло бути отруєним, а з’ясувати це було неможливо. І все ж, однією бідою менше.
Рейна вилила ще зілля на рану і перев’язала її. Вона притиснула пов’язку і почала пошепки рахувати. Кровотеча припинялась.
Вона накапала єдинорожої настоянки Піратові у рота.
Час наче зупинився. Серцебиття коня стало сильнішим та спокійнішим. Очі прояснились. Дихання вповільнилось.
Коли Рейна підвелась, то тремтіла від страху та втоми, але Пірат був живий.
— Усе буде добре, — пообіцяла вона. — Я повернусь з допомогою з табору.
Пірат щось буркнув. Рейна могла присягнутись, що він намагався вимовити «пончики». Мабуть, примарилось.
Для неї стало здивуванням те, наскільки розвиднілось. Афіна Парфенос виблискувала на сонці, а Ґвідо та решта крилатих коней нетерпляче били копитами.
— Битва... — Рейна повернулась до берега, але не побачила ознак бою. У ранковому припливі ліниво гойдалась грецька трирема. Мирно зеленіли пагорби.
На мить Рейна подумала, що римляни передумали нападати.
Можливо, Октавіан отямився. Можливо, Ніко з рештою переконали легіон.
А тоді над пагорбами спалахнуло помаранчеве сяйво. Численні смуги вогню, схожі на палаючі пальці, зметнулись у небо.
З онагрів дали перший залп.
XLI Пайпер
Пайпер не здивувалась, коли прийшли змієлюди.
Вона весь тиждень згадувала про їхню сутичку з бандитом Скіроном. Як, стоячи на палубі «Арго II» після втечі від велетенської кровожерливої черепахи, вона по-дурості промовила: «Ми в безпеці!» Тієї самої миті у грот-щоглу влучила стріла, пролетівши лише за дюйм від її носа.
Пайпер тоді засвоїла цінний урок: ніколи не думати, що ти в безпеці, і ніколи-ніколи в житті не спокушати Мойр заявою, що ти в безпеці.
Тому, коли корабель пришвартувався у пірейській гавані, у передмісті Афін, Пайпер придушила порив зітхнути з полегшенням. Так, вони нарешті дістались мети. Десь неподалік — за цією низкою круїзних лайнерів та забудованими пагорбами — вони знайдуть Акрополь. Сьогодні, так чи інакше, їхня подорож завершиться.
Але це не означало, що можна розслаблятися. Будь-якої миті який-небудь кепський сюрприз може звалитись на них як сніг на голову.
Цим сюрпризом виявились три субчики зі зміїними хвостами замість ніг.
Пайпер стояла на варті, тоді як її друзі вбирались до бою: перевіряли зброю та обладунки, заряджали балісти та катапульти. Вона помітила змієчуваків, коли ті повзли по пристані, петляючи крізь натовпи смертних туристів, які зовсім не звертали на них уваги.
— Е-е... Аннабет? — покликала Пайпер.
Аннабет і Персі підійшли до неї.
— О, приголомшливо, — промовив Персі. — Драцени.
Аннабет примружила очі.
— Це не вони. Принаймні не ті, яких бачила я. У драцен два зміїних тулуби замість ніг. У цих субчиків тільки один.
— І справді, — погодився Персі. — А ще вище пояса ці більш схожі на людей. Не такі лускаті та зелені... То поговоримо чи нападемо?
Пайпер кортіло сказати «нападемо». З голови не йшла байка, що вона розповіла Джейсону, — про черокійського мисливця, який порушив табу та перетворився на змію. Ці троє здавались палкими шанувальниками білчатини.
Той, що повз попереду, на диво скидався на її тата, коли той відростив бороду для ролі у «Царі Спарти». Змієчоловік високо здіймав голову. У нього було засмагле, точене обличчя, чорні, наче базальт, очі та кучеряве темне волосся, що блищало бріоліном. М’язисті груди вкривала тільки грецька хламида — біла вовняна накидка, недбало закріплена шпилькою на плечі. Нижче пояса його тіло було велетенським зміїним тулубом — восьмифутовий зелений хвіст, що звивався під час руху.
В одній руці гість тримав жезл, увінчаний блискучим зеленим самоцвітом. В іншій — тацю, накриту срібною банеподібною кришкою, наче то була головна страва шикарного бенкету.
Двоє позаду, вочевидь, були охоронцями. Вони носили бронзові нагрудники та вітіюваті шоломи з гребнями з кінського волосся. На списах виблискували наконечники із зеленого каменю. На обох овальних щитах різко виділялась величезна грецька літера «К» — каппа.
Вони зупинились за кілька ярдів від «Арго II». Ватажок підвів очі та оглянув напівбогів. Вираз його обличчя був напруженим, але «нечитабельним». Злився він, хвилювався чи страшенно хотів у вбиральню — збагнути було неможливо.
— Прошу дозволу піднятись на борт. — Його ріжучий голос нагадав Пайпер звук, коли дідусь правив лезо об ремені у своїй оклагомській перукарні.
— Хто ви? — поцікавилася вона.
Змієчувак вп’явся у неї темними очима.
— Я — Кекропс, перший та незмінний цар Афін. Вітаю вас у моєму місті. — Він здійняв накриту тацю. А ще я приніс бабку.
Пайпер глянула на друзів.
— Пастка?
— Напевно, — промовила Аннабет.
— Ну хоч десерт приніс. — Персі усміхнувся до змієлюдей. — Ласкаво просимо на борт!
Кекропс погодився залишити своїх охоронців на палубі разом зі столом Буфордом, який одразу наказав їм упасти та двадцять разів віджатися. Охоронці сприйняли це як виклик.
Тим часом афінського царя запросили до їдальні для ознайомчої бесіди.
— Прошу, сідайте, — запропонував Джейсон.
Кекропс зморщив носа.
— Змієлюди не сидять.
— Прошу, не сідайте, — промовив Лео, а потім відрізав шматок пирога і запхав його у рота, перш ніж Пайпер устигла попередити, що десерт може бути отруєним, або неїстівним для смертних, або просто несмачним.
— Трясця! — Лео ошкірився. — А змієлюди вміють пекти бабку. Апельсинова, з присмаком меду. Сюди б ще склянку молока.
— Змієлюди не п’ють молоко, — промовив Кекропс. — Ми — рептилії з непереносимістю лактози.
— Я теж! — випалив Френк. — Ну... з непереносимістю. Не рептилія. Хоча я можу бути рептилією, іноді...
— Хай там що, — перервала Хейзел, — чому ви тут, царю Кекропсе? Як ви дізнались про наше прибуття?