Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 3)

— Сьогодні маю гарний настрій! Ходімо, Іре, розділимо їжу за моїм столом.

Іншого вибору Джейсон не мав. Він сів навпроти Антиноя, а решта привидів скупчилися навколо. Очі мерців зловісно загорілись, наче вони передчували надзвичайно запекле змагання з армреслінгу.

Зблизу Антиноєві очі здавались суцільно жовтими. Губи тоненькими смужками обтягували його звірячі зуби. Спочатку Джейсон подумав, що у гуля випадає його темне кучеряве волосся. Але потім усвідомив, що це бруд густою цівкою стікає зі скальпу на плечі, заповнюючи старі рубані рани на сірій шкірі мерця. Ще більше бруду сочилося зі стріли в горлі.

«Геїна сила», — здогадався Джейсон. Сама земля підтримувала життя в тілі цього типа.

Антиной підштовхнув до Джейсона золотий келих і тацю з їжею.

— Не очікував тебе тут побачити, Іре. Але, гадаю, навіть жебрак заслуговує на помсту. Пий. Іж.

У келиху хлюпнула густа червона рідина. На таці з’явився повитий парою шмат невідомого коричневого м'яса.

Джейсонів живіт почав бунтувати. Навіть якщо їжа гулів його не вб’є, він ще місяць може не сподіватись на поцілунки своєї дівчини-вегетаріанки.

У його голові зринули слова Нота, Південного Вітру: «Вітер, що дме безцільно, нікому не потрібен».

Уся Джейсонова служба в Таборі Юпітера ґрунтувалась на обережних рішеннях. Він намагався бути сполучною ланкою між іншими напівбогами, дослухався до думки кожного в суперечках, знаходив компроміси і, навіть коли римські звичаї ставали нестерпними, думав, перш ніж діяти. Необачність ніколи не була йому притаманною.

Слова Нота були попередженням — така нерішучість уб’є Джейсона. Він мусить полишити роздуми та просто взяти те, чого жадає.

Якщо вже взявся вдавати нахабного старого, то й поводитись треба відповідно.

Джейсон відірвав пальцями шмат м’яса і запхав його собі до рота, а потім одним махом випив червону рідину. На щастя, та смакувала, як розбавлене вино, а не як кров чи отрута. Джейсон ледве стримався, аби не виплюнути її, але не скорчився від болю і не вибухнув.

— Смакота! — Він витер рота. — А тепер розкажіть-но мені, про яку таку помсту йшлося. Де мені підписатись?

Привиди розсміялись. Один пхнув Джейсона рукою у плече. Хлопець занервував, усвідомивши, що відчув поштовх. Лари в Таборі Юпітера були безтілесними. Але ці духи, вочевидь, ні. Отже, у них було ще більше ворогів, які могли бити, колоти та рубати.

Антиной нахилився вперед.

— Скажи мені, Іре, а що ти можеш запропонувати? Посланець нам не потрібен. Боєць з тебе теж нікчемний.

Якщо пам'ять мені не зраджує, Одіссей зламав тобі щелепу, а потім кинув у свинарник.

Спогади спалахнули в Джейсоновій голові. Ір... старий, який виконував доручення залицяльників і отримував за це їхні недоїдки. Він був для них чимось на кшталт хатнього жебрака. Коли Одіссей повернувся додому під виглядом безпритульного, Ір вирішив, що новенький зазіхає на його територію. Між ними зав’язалася суперечка...

— Ти змусив Іра... — Джейсон затнувся. — Ти змусив мене битися з Одіссеєм. Зробив ставку. Навіть коли Одіссей зняв сорочку і ти побачив, який він м’язистий... ти однаково змусив мене битись. Тобі було байдуже, житиму я чи помру!

Антиной оголив свої гострі зуби.

— Авжеж, байдуже. Досі байдуже! Однак ти тут, отже, в Геї була причина повертати тебе у смертний світ. Скажи мені, чому ти заслуговуєш на частку наших трофеїв?

— Які ще трофеї?

Антиной розпросторив руки.

— Цілий світ, друже мій! У першу нашу зустріч нам була потрібна лише власність Одіссея: землі, гроші, дружина.

— Особливо дружина! — Лисий привид штурхнув Джейсона ліктем у ребра. — Ця Пенелопа була ще тим медяником!

Джейсон краєм ока помітив Паипер, яка подавала напої за сусіднім столиком. Вона потай сунула два пальці в рота: мовляв, мене зараз знудить. Після чого продовжила загравати з мерцями.

Антиной глумливо посміхнувся.

— Еврімах, скиглій ти і боягуз. Тобі ніколи нічого не світило з Пенелопою. Пам’ятаю, як ти ревів і благав пощади в Одіссея, обвинувачував у всьому мене!

— Багато було з цього користі. — Еврімах задрав свою рвану сорочку і показав примарну дірку завширшки у дюйм посеред грудей. — Одіссей вистрелив мені у серце тільки тому, що я хотів одружитись з його дружиною!

— Хай там що... — Антиной повернувся до Джейсона. — Тепер ми зібрались заради значно більшого трофея. Щойно Гея знищить богів, ми розділимо залишки смертного світу!

— Лондон, цур, не чіпати! — заволав гуль за сусіднім столом.

— І Монреаль! — крикнув інший.

— І Дулут! — прогорланив третій, чим миттю зупинив розмову, оскільки решта привидів розгублено витріщились на нього.

М’ясо з вином у Джейсоновому животі стали наче свинцевими.

— А решта цих... гостей? Я бачу не менше двох сотень. Половина з них мені незнайома.

Антиноєві жовті очі блиснули.

— Усіх їх викликала Гея. У кожного є скарги та претензії до богів і їхніх ручних героїв. Он той мерзотник — Гіппій, колишній афінський тиран. Коли його скинули з трону, він побратався з персами, аби напасти на власних співвітчизників. Ані краплі шляхетності. Будь-що зробить заради влади.

— Дякую! — відгукнувся Гіппій.

— А цей волоцюга з індичою ніжкою у роті, — продовжив Антиной, — Гасдрубал Карфагенський. У нього зуб на Рим.

— Мгм-м, — підтвердив карфагенянин.

— А це Майкл Варус...

Джейсон поперхнувся.

— Хто?

Біля піскового фонтана стояв темноволосий хлопець у пурпуровій футболці та легіонерських обладунках. Він повернувся до них. Обриси тіла були розпливчастими та затуманеними, як у решти привидів, але Джейсон швидко впізнав татуювання на його передпліччі: SPQR, дволика голова бога Януса та шість позначок років служби. На нагруднику висіли значок претора та емблема П’ятої Когорти.

Джейсон ніколи не зустрічав Майкла Варуса. Сумнозвісний претор помер у восьмидесятих роках минулого століття. І все ж Джейсонова шкіра вкрилась холодним потом, коли він зустрівся з ним поглядом. Впалі очі привида наче дивились крізь його магічну маску.

Антиной зневажливо махнув рукою.

— Римський напівбог. Загубив орла легіону в... в Алясці, здається? Та байдуже. Гея дозволила йому приєднатись до нас. Він стверджує, що знає, як перемогти Табір Юпітера. Але ти, Іре — ти досі не відповів на моє запитання. Чому ми повинні прийняти тебе?

Мертві Варусові очі позбавили Джейсона впевненості. Він відчував, як Туман розріджується навколо нього, озиваючись на сумніви.

Раптом за Антиноєвим плечем з’явилась Аннабет.

— Ще вина, мій пане? Ой!

Вона розлила вміст срібного кухля на Антиноєву шию.

— Гр-р! — Гуль вигнув спину. — Дурне дівчисько! Хто тебе випустив з Тартару?

— Титан, пане. — Аннабет винувато схилила голову. — Дозвольте принести вам вологих серветок. У вас капає зі стріли.

— Геть!

Аннабет мигцем поглянула на Джейсона — безмовний знак підтримки — і зникла у натовпі.

Гуль почав витиратись, чим дав Джейсонові змогу зібратись з думками.

Він — Ір... колишній посланець залицяльників. Чому він тут? Чому їм варто його прийняти?

Джейсон схопив найближчий столовий ніж і встромив його в стіл. Привиди навколо нього аж підскочили.

— Чому вам варто мене прийняти? — заревів Джейсон. — Тому що я досі виконую доручення, дубоголові ви нікчеми! Я прибув з Дому Аїда, аби дізнатись, що ви тут придумали!

Остання частина була правдою, і, здавалось, змусила Антиноя замислитися. Гуль вп’явся у нього очима. Зі стріли в шиї досі капало вино.

— Ти очікуєш, що я повірю, ніби Гея послала тебе, жебрака, перевірити нас?

Джейсон розсміявся.

— Я був одним з останніх, хто залишив Епір перед зачиненням Брами Смерті! Я бачив залу, де стояв на варті Клітій під куполом з надгробків. Я ходив по вкритій самоцвітами та кістками підлозі Некроматейону!

Це теж було правдою. Привиди навколо столу засовались та почали перешіптуватися.