Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 2)

— Що це був за вибух? — запитав він.

— Хтозна, — промовила Пайпер. — Але здається, вони там не сумують. Ходімо, пошукаймо собі мертвих друзів.

II Джейсон

Авжеж, стан справ виявився гіршим, ніж очікував Джейсон.

Інакше було б не весело.

Те, що він побачив, визирнувши з-за оливкових хащів на верхівці пагорба, нагадувало некеровану вечірку зомбі-студентів.

Самі руїни вражали не так сильно: кілька кам’яних стін, порослий бур’яном внутрішній двір, висічені в скелі сходи, що вели в нікуди. Фанерні дошки прикривали якусь яму, а металеве риштування підтримувало тріснутий склепінчастий прохід.

Але разом з руїнами співіснував інший пласт дійсності — примарне зображення палацу часів його розквіту. Оздоблені білим ліпленням стіни з балконами здіймались над землею у три поверхи. Портики з численними колонами оточили атріум з величезним фонтаном та бронзовими жаровнями в центрі. За дюжиною столів їли, реготали та штовхали одне одного мерці.

Більшість скидалась на ларів з Табору Юпітера — прозоро-пурпурові примари в туніках та сандаліях. Деякі гуляки мали прогнилі тіла із сірою плоттю, сплутаним волоссям та огидними ранами. Інші здавались звичайними смертними: хтось у тогах, хтось у сучасних ділових костюмах або військових уніформах. Джейсон навіть побачив одного хлопця в пурпуровій футболці Табору Юпітера та римських легіонерських обладунках.

У центрі атріуму поміж натовпу урочисто походжав сірошкірий гуль[1]. Він здіймав над головою мармуровий бюст, наче то був спортивний трофей. Решта привидів схвально гуділи та плескали його по спині. Коли гуль наблизився, Джейсон помітив, що у того в шиї стріла — просто з кадика стирчало ратище з пером на кінці. Та понад усе непокоїло те, що бюст у руках мерця був... Зевсовим?

Важко було сказати напевно. Більшість статуй грецьких богів схожі одна на одну. Але бородате сердите обличчя скидалося на велетенського гіппі-Зевса з Першого Будиночка в Таборі Напівкровок.

— Наступне наше підношення! — загорланив гуль. Його голос дзижчав через стрілу в горлі. — Втамуймо голод Матері Землі!

Гості вечірки з криками застукали кубками. Гуль рушив до центрального фонтана. Натовп розійшовся перед ним, і Джейсон усвідомив, що фонтан наповнений не водою. Над трифутовим п’єдесталом здіймався пісковий гейзер, що вигинався у форму парасольки, а потім обрушувався в круглу чашу.

Гуль кинув мармуровий бюст у фонтан. Щойно Зевсова голова пройшла крізь піщаний дощ, мармур розпався на частинки, наче дерево в садовому подрібнювачі. Пісок заблищав золотом — кольором іхору, крові богів. І вся гора загриміла приглушеним рокотом, наче відригнула після їжі.

Мертві гульвіси схвально заревіли.

— Є ще статуї? — крикнув до натовпу гуль. — Ні? Тоді наступного разу принесемо в жертву справжніх богів!

Під сміх та оплески товаришів він плюхнувся в крісло за найближчим бенкетним столом.

Джейсон стиснув ціпок.

— Цей тип щойно розщепив мого батька. За кого, у біса, він себе має?

— Гадаю, це Антиной, — промовила Аннабет, — один з ватажків залицяльників. Якщо правильно пам’ятаю, то це Одіссей запустив ту стрілу йому в шию.

Пайпер зморщилась.

— Якби ж він знав, що це не допоможе. А як щодо решти? Чому їх так багато?

— Хтозна, — відповіла Аннабет. — Геїні новобранці, гадаю. Деякі, напевно, повернулись з того світу перш, ніж ми зачинили Браму. Деякі просто духи.

— Деякі — гулі, — додав Джейсон. — Ті, що із зяючими ранами та сірою шкірою, як в Антиноя... Я бився з ними в минулому.

Пайпер посмикала блакитне перо у своєму волоссі.

— Їх можна вбити?

Джейсон пригадав, як багато років тому Табір Юпітера відрядив його на завдання в Сан-Бернардіно.

— Це нелегко. Вони сильні, швидкі та розумні. А ще харчуються людською плоттю.

— Приголомшливо, — буркнула Аннабет. — Тоді дотримуємось плану. Розділімось, проникнемо в тил і з’ясуймо, чому вони тут. Якщо справи підуть кепсько...

— Скористаймось запасним планом, — закінчила за подругу Пайпер.

Запасний план подобався Джейсону навіть менше за головний.

Перш ніж вони залишили корабель, Лео дав кожному з них сигнальну ракету розміром зі святкову свічку. Припускалось, що, коли вони кинуть одну таку вгору, вона окреслить небо смугою білого фосфору й оповістить «Арго II» про те, що команда в біді. У такому разі Джейсон з дівчатами матимуть лічені секунди, аби сховатись в укриття, перш ніж корабельні катапульти атакують цю точку снарядами з Небесної бронзи й поллють палац грецьким вогнем.

Не найбезпечніший план, але, принаймні, Джейсонові було приємно знати, що він може закликати авіаційний удар на цю галасливу банду мерців, якщо все піде шкереберть. Авжеж, користь від цього буде, тільки якщо вони встигнуть сховатись і якщо свічки Лео не загоряться випадково — його винаходи час від часу так робили. У такому разі за прогнозом очікуватиметься спека, з можливістю вогняних опадів дев’яносто відсотків.

— Обережно там, — сказав він Пайпер та Аннабет.

Пайпер оминула гребінь ліворуч. Аннабет пішла праворуч. Джейсон сперся на ціпок і почовгав до руїн.

Він пригадав, як востаннє кинувся в зграю злих духів — у Домі Аїда. Якби не Френк і Ніко...

Боги... Ніко.

Останні кілька днів, щоразу як Джейсон приносив жертву батькові, він просив Юпітера допомогти Ніко. Хлопчина стільки всього витримав і однаково добровільно погодився на найважчу роботу — доставити Афіну Парфенос до Табору Напівкровок. Якщо він не досягне мети, римські та грецькі напівбоги переб’ють одне одного. Тоді, що б не сталось у Греції, команді «Арго II» повертатись буде нікуди.

Джейсон пройшов крізь примарні ворота палацу. Він ледь не ступив на мозаїчну підлогу попереду, вчасно помітивши, що її частина теж примарна і закриває яму в десять футів завглибшки. Він обійшов перешкоду і рушив далі у глиб двору.

Два яруси дійсності нагадали йому твердиню титанів на Отрісі — заплутаний лабіринт з чорних мармурових стін, що то розчинялись у тіні, то знову тверднули. У тій битві Джейсон принаймні мав сотню легіонерів на своєму боці. Зараз він міг розраховувати тільки на своє старече тіло, ціпок та двох дівчат в обтислих сукнях.

За сорок футів від нього походжала Пайпер, усміхаючись та наповнюючи вином келихи примарних гульвіс. Якщо їй і було страшно, вона цього не виявляла. Привиди, здавалось, нічого не підозрювали. Чари Хейзел діяли.

Праворуч від Пайпер Аннабет збирала порожні тарілки та кубки. На її обличчі усмішки не було.

Джейсон пригадав розмову з Персі напередодні того, як вони залишили корабель.

Персі залишився на борті, аби стежити за морем, але був зовсім не радий тому, що Аннабет вирушить на вилазку без нього — особливо через те, що вони вперше розлучалися після повернення з Тартару.

Він відтягнув Джейсона вбік.

— Слухай, старий... Аннабет мене вб’є, якщо дізнається, що я просив когось її захищати.

Джейсон розсміявся.

— Еге ж, уб’є.

— І все ж, наглянь за нею, гаразд?

Джейсон потиснув другове плече.

— Я поверну її живою та неушкодженою, обіцяю.

Тепер Джейсон запитував себе, чи зможе дотримати обіцянки.

Він дійшов до краю натовпу.

— Іре, — пролунав чийсь скрипучий голос.

Антиной, гуль зі стрілою в горлі, витріщався просто на Джейсона.

— Це ти, старий жебраче?

Чари Хейзел подіяли. Холодне повітря прокотилось Джейсоновим обличчям — це Туман непомітно змінював його зовнішність, аби показати залицяльникам те, що вони очікували побачити.

— Я! — промовив Джейсон. — Ір!

Дюжина інших привидів повернулась до нього. Деякі насупились та вхопились за руків’я своїх сяючих пурпурових мечей. Джейсон раптом задумався, а чи не був Ір їхнім ворогом, але змінювати роль уже було запізно.

Він натягнув на обличчя свою найкращу маску буркотливого старця і покульгав уперед.

— Здається, я запізнився на вечірку. Сподіваюсь, ви залишили мені поїсти?

Один з привидів відразливо посміхнувся.

— Нахабний жебрак! Мені вбити його, Антиною?

М’язи на Джейсоновій шиї напружились.

Антиной три секунди витріщався на нього, а потім пирхнув: