Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 16)
— Або я ненароком вб’ю друзяку Персі, — люб’язно відізвався Джейсон.
— Що підтверджує мою думку, — промовила Аннабет. — Так само не варто відряджати разом мене і Френка. Марс та Афіна — це нічим не краще.
— Гаразд, — вклинився Лео. — Отже, я та Персі з грецької сторони. Френк і Хейзел із римської. Хіба не команда мрії для будь-якого змагання?
Аннабет з Френком обмінялись поглядами полководців.
— Може спрацювати, — вирішив Френк. — Тобто будь-яке поєднання матиме свої вади, але Посейдон, Гефест, Плутон, Марс... не бачу тут значних протиріч.
Хейзел провела пальцем по мапі.
— І все одно шкода, що не можна пройти крізь Коринфську затоку. Я сподівалась відвідати Дельфи, можливо, отримати якусь пораду. До того ж, обпливати Пелопоннес так довго.
— Еге. — Серце Лео застигло, коли він побачив, скільки моря їм залишалось здолати. — Уже двадцять друге липня. Залишається десять днів до...
— Знаю, — перервав його Джейсон. — Але Юнона чітко висловилась. Коротший шлях — самогубство.
— Щодо Дельфів... — Пайпер нахилилась до мапи. Блакитне перо в її волоссі хитнулось, наче маятник. — Що там відбувається? Якщо Аполлон більше не має Оракула...
Персі фиркнув.
— Закладаюсь, справа у цьому плазуні Октавіані. Мабуть, він
Джейсон не втримався від усмішки, але його очі засльозились від болю.
— Сподіваюсь, ми знайдемо Аполлона та Артеміду. От тоді й поцікавишся в нього особисто. Юнона сказала, що близнюки нам допоможуть.
— Купа запитань і жодної відповіді, — буркнув Френк. — Нескоро ми дістанемось до Афін.
— Усе згодом, — промовила Аннабет. — Зараз вам треба знайти Ніку і придумати, як її приборкати... що б Юнона не мала на увазі під цими словами. Я досі не розумію, як можна перемогти богиню, яка сама є перемогою. Це здається неможливим.
Лео відчув, як його рот розпливається в усмішці. Він не міг нічого з цим поробити. Так, у них залишилось десять днів, щоб перешкодити велетням пробудити Гею. Так, він може не дожити навіть до вечері. Але як же йому подобалось чути, що щось неможливе. Йому наче вклали в долоні лимонне безе і наказали ні в кого ним не жбурляти. Ну як тут втримаєшся!
— Ми ще подивимося. — Він підвівся. — Зараз збігаю за своєю колекцією гранат. Згодом зустрінемось на палубі!
X Лео
— Розумно придумав, — промовив Персі, — коли обрав нам кондиціонер.
Вони вдвох щойно обшукали музей. Тепер сиділи на мосту, що з’єднував береги ріки Кладеос, махали ногами над водою та чекали, поки Френк та Хейзел закінчать розвідку руїн.
Ліворуч від них мерехтіла в полуденній спеці долина Олімпії. Праворуч тіснились на автостоянці туристичні автобуси. Добре, що «Арго II» пришвартували за сотні футів над землею, бо тут йому точно не знайшлося би місця.
Лео жбурнув у ріку камінець, так що той поскакав по воді. Скоріш би повернулись Френк та Хейзел. Наодинці з Персі було ніяково.
От розкажіть, про що балакати з хлопцем, який щойно повернувся з Тартару? «Бачив останню серію “Доктора Хто”? О, і справді. Ти ж тоді пробирався крізь Безодню Вічних Страждань!»
Персі й раніше здавався загрозливим — усі ці виклики ураганів, дуелі з піратами, вбивство велетнів у Колізеї... А тепер, після подій у Тартарі, Персі наче перейшов у ще вищу лігу крутизни.
Лео насилу вірилось, що цей хлопець з того самого табору, що й він. Коли Лео прибув у Табір Напівкровок, Персі вже давно там не було. На шкіряному шнурку сина Посейдона висіло чотири намистини, що означали чотири проведені там літа. На шнурку Лео — рівно на чотири менше.
Їх поєднувала тільки Каліпсо. Щоразу, коли Лео думав про це, йому кортіло стукнути Персі в обличчя.
Він усе думав, що треба про це поговорити, просто аби позбутися недомовок, але ніяк не міг знайти слушну мить. І що більше минало часу, то важче ставало зібратися з духом.
— Що? — запитав Персі.
Лео сіпнувся.
— Що «що»?
— Ти на мене витріщався, наче я тобі чимось насолив.
— Справді? — Лео намагався видавити із себе жарт або принаймні всміхнутися, але марно. — Е... вибач.
Персі втупив очі в ріку.
— Гадаю, нам варто поговорити. — Персі розкрив долоню, і камінець, що Лео жбурнув у ріку, вискочив з води та опинився в його руці.
«О, — подумав Лео, — час хизуватися?»
Він хотів було підняти стовп вогню біля найближчого автобуса і підірвати бензиновий бак, але потім вирішив, що це надмірне хлоп’яцтво.
— Може, і треба. Але не...
— Агов!
На дальньому краю стоянки стояв Френк і махав їм рукою. Біля нього верхи на Аріоні сиділа Хейзел. Чарівний кінь з’явився без попередження, щойно вони спустилися з корабля.
«Урятований Чжаном», — подумав Лео.
Вони з Персі підтюпцем побігли до друзів.
— Це місце величезне, — повідомив Френк. — Руїни простягаються з ріки до підніжжя аж он тієї гори — за півкілометра звідси.
— Наскільки це далеко в нормальній системі величин? — поцікавився Персі.
Френк пустив очі під лоба.
— Це і є нормальна система величин для Канади та решти світу. Тільки ви, американці...
— Приблизно п’ять-шість футбольних полів, — перервала Хейзел, годуючи Аріона золотою брилою.
Персі розкинув руки.
— Це все, що тобі треба було сказати.
— Хай там що, — продовжив Френк, — коли я був угорі, то не побачив нічого підозрілого.
— Я теж, — промовила Хейзел. — Аріон провіз мене по всьому периметру. Купа туристів, але жодних скажених богинь.
Великий жеребець заіржав і закинув голову. Його шия заграла м язами під шкірою кольору іриски.
— Ну й нечемний у тебе кінь. — Похитав головою Персі. — Він не у захваті від Олімпії.
Цього разу Лео погоджувався з конем. Йому не дуже кортіло блукати безмежними руїнами під пекучим сонцем та, проштовхуючись крізь орди спітнілих туристів, шукати богиню з роздвоєнням особистості. До того ж, Френк вже пролетів над усією долиною в подобі орла. Якщо він нічого не побачив зі своїм гострим зором, можливо, не було на що й дивитись.
З іншого боку, Лео набив кишені небезпечними іграшками. Було б прикро повертатись додому, нічого не висадивши у повітря.
— Ну, гайда тоді блукати разом, — промовив він, — і чекати, поки неприємності самі нас знайдуть. Це завжди спрацьовує.
Вони тинялись деякий час, уникаючи туристичних груп та пірнаючи з однієї тіні під іншу. Лео не вперше був вражений тим, наскільки Греція нагадувала йому рідний Техас — невисокі пагорби, низькорослі дерева, дзижчання цикад і нещадна літня спека. Замінити б тільки античні колони та зруйновані храми на корів та колючий дріт, і Лео почувався б як удома.
Френк знайшов туристичну брошуру (без жартів, хлопчина охоче прочитав би навіть склад на бляшанці з консервованим супом) і стисло розповів їм, що є що.
— Це Пропілеї. — Він махнув на кам’яний прохід, уставлений напівзруйнованими колонами. — Одна з головних брам до Олімпійської долини.
— Руїни! — вигукнув Лео.
— А там, — Френк вказав на прямокутний фундамент, схожий на патіо[7] мексиканського ресторану, — храм Гери, одна з найстаріших тут будівель.
— Ще руїни! — вигукнув Лео.
— А ця кругла штука, що нагадує сцену, — це Філіппеон, названий на честь Філіппа Македонського.
— Ще
Хейзел, яка досі була верхи на Аріоні, хвицнула Лео у плече.