Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 14)

Вона озирнулась. Ніко прив’язав себе до Афіни Парфенос. Непритомного Глісона Хеджа він тримав на руках, наче панночку в біді. Аурум та Арґентум зникли — мабуть, були занадто тяжко поранені, аби продовжувати бій.

Рейна оступилася.

Кам’яний привид вдарив її по ребрах — і бік спалахнув від болю. У голові все попливло. Вона спробувала вдихнути, але легені наче пронизало ножами.

— Рейно! — знову крикнув Ніко.

Афіна Парфенос замерехтіла. Вона от-от мала зникнути.

Привид здійняв кулак над Рейниною головою. Їй удалось ухилитись, але від болю в ребрах вона ледь не знепритомніла.

«Здавайся, — промовили голоси в голові. — Спадок Риму мертвий та похований, так само як Помпеї».

— Ні, — прошепотіла вона собі. — Він житиме, поки я жива.

Ніко розпростер руки — і його поглинула темрява. З останніх сил Рейна стрибнула до нього.

IX Лео

Лео не хотів виходити зі стіни.

Йому залишалось закріпити ще три скоби, а ніхто окрім нього не був достатньо худим, аби пролізти в потрібне місце. (Одна з багатьох переваг кощавості!) Втиснувшись між шарами корабельного корпусу, серед труб та дротів, Лео міг побути наодинці з думками. Коли його долав розпач, тобто що п’ять секунд, він міг гамселити молотком все, що заманеться, і решта команди вважала, ніби чує звуки роботи, а не істерики.

Його притулок мав лише одну ваду: Лео поміщався у нього тільки наполовину. Сідниці та ноги залишались на огляд громадськості, через що ховатись було не зовсім легко.

— Лео! — пролунав звідкись позаду голос Пайпер. — Ти нам потрібен.

Кільцевий защільник з Небесної бронзи вислизнув із щипців Лео та покотився у глибини корабельного корпусу.

Лео зітхнув.

— Говори зі штанами, Пайпер! Бо руки зайняті!

— Я не говоритиму зі штанами. Нарада в обідній залі. Ми майже в Олімпії.

— Так, добре. Дай хвилину.

— А що ти, власне, робиш? Ти вже кілька днів колупаєшся у корпусі.

Лео посвітив ліхтариком на бронзові пластини та поршні, що протягом усього часу він потроху встановлював на свої місця.

— Повсякденний ремонт.

Мовчання. Пайпер занадто добре розуміла, коли він брехав.

— Лео...

— Слухай, поки ти тут, зроби послугу. Свербить щось у мене отут прямо під...

— Добре, я йду!

Лео затримався ще на кілька хвилин, аби закріпити скоби. До завершення роботи було ще далеко. І все ж справа просувалася.

Авжеж, фундамент його таємного проекту був закладений ще на початку будівництва «Арго II», але Лео нікому про нього не розповідав. Він навіть собі не до кінця зізнавався, що саме робить.

«Ніщо не вічне, — сказав йому колись тато. — Навіть найкращі машини».

Так, гаразд, може, це і правда. Але Гефест також сказав: «Усе можна використати удруге!» Лео саме збирався перевірити цю теорію.

Він сильно ризикував. Невдача його знищить. Не тільки морально. Вона знищить його фізично.

Від цієї думки у Лео розпочалася клаустрофобія.

Він виліз зі схованки і повернувся до своєї каюти.

Ну... формально, це була його каюта, але він тут не ночував. Матрац був завалений дротами, цвяхами та нутрощами кількох розібраних бронзових машин. Три його масивні шафи для інструментів — Чіко, Гарпо і Ґраучо — займали більшу частину кімнати. На стінах висіло безліч електроінструментів. Робочий стіл укривали копії креслень із забутої наукової праці Архімеда «Про сфери», яку Лео виніс з підземної майстерні у Римі.

Навіть якби він хотів переночувати у своїй каюті, тут було б занадто тісно та небезпечно. У машинному відділенні йому подобалося значно більше. Постійний гул двигунів заколисував. До того ж, після життя в Огігії Лео полюбив бівачну ночівлю. Матраца на підлозі йому було більш ніж достатньо.

Каюта була тільки для зберігання речей... і для роботи над найскладнішими проектами.

Лео витягнув з пояса ключі. У нього бракувало на це часу, але він відімкнув середню шухляду Ґраучо і вп’явся очима в дорогоцінні речі всередині: бронзову астролябію, яку взяв у Болоньї, та уламок кристалу з Огігії, розміром з кулак. Лео досі не з’ясував, як їх поєднати. Це його дратувало.

Він сподівався отримати відповіді в Ітаці. Зрештою, це домівка Одіссея — чувака, який змайстрував астролябію. Але, судячи з Джейсонових слів, у руїнах не було для Лео жодних відповідей — лише купка сварливих ґулів та привидів.

Хай там що, Одіссей так ніколи і не змусив астролябію працювати. Він не мав кристалу, що привів би його до мети. У Лео був. Він мав досягти успіху там, де найрозумніший напівбог усіх часів зазнав невдачі.

Доля як завжди посміхалась йому. Надзвичайно вродлива безсмертна дівчина чекає на нього в Огігії, але він навіть не може з’ясувати, як приєднати дурнуватий шмат каміння до навігаційного пристрою, якому три тисячі років. Деякі проблеми не може розв’язати навіть скотч.

Лео заштовхнув назад шухляду і зачинив шафу.

Його погляд мимоволі перемістився на дошку над робочим столом, де поряд висіли два малюнки. Перший Лео намалював пастеллю, коли йому виповнилося сім років, — це була схема летючого корабля, побаченого вві сні. Інший — ескіз вуглем, що для нього нещодавно зробила Хейзел.

Хейзел Левек... дівчина була просто винятковою. Коли Лео возз’єднався з командою в Мальті, вона миттєво зрозуміла, що його щось мучить. Тільки-но з’явилась можливість (після усього того божевілля у Домі Аїда), вона увірвалась до Лео в каюту та промовила: «Розповідай».

Хейзел уміла слухати. Лео розповів їй усе. Пізніше, цього ж вечора, вона повернулась зі скетчбуком та вугільними олівцями.

— Опиши її, — наполягла вона. — Кожну деталь.

Було трошки незручно допомагати Хейзел малювати портрет Каліпсо... вони наче складали фоторобот: «Так, пане поліцейський, це та дівчина, яка вкрала моє серце!» Просто якась пісенька у стилі кантрі.

Та водночас описувати Каліпсо було легко. Не минало й дня, щоб, заплющивши очі, Лео не бачив її перед собою.

Тепер її образ споглядав на нього з дошки: її мигдалевидні очі, її повні губи, її довге пряме волосся, перекинуте за оголене плече. Він майже відчував аромат кориці, що линув від неї. Насуплені брови та опущений кутик рота, наче промовляли: «Лео Вальдезе, як ти мене дратуєш».

Трясця, як же він кохає цю жінку!

Лео причепив її портрет біля малюнка «Арго II», щоб нагадувати собі, що іноді мрії справджуються. Коли він був малим, то мріяв про летючий корабель. І зрештою знайшов спосіб збудувати його. Тепер він знайде спосіб повернутись до Каліпсо.

Іудіння корабельних двигунів стало тихішим. Крізь динамік у каюті заскрипів і запищав голос Фестуса.

— Так, дякую, друзяко, — промовив Лео. — Уже йду.

Корабель опускався. Це означало, що проектам Лео доведеться почекати.

— Тримайся, сонечко, — сказав він зображенню Каліпсо. — Я повернусь до тебе, як обіцяв.

Лео майже чув її відповідь: «Я не чекаю на тебе, Лео Вальдезе. Я не закохана у тебе. І я, безперечно, не вірю твоїм дурнуватим обіцянкам!»

Через цю думку він посміхався. Він сунув ключі назад до кишені пояса і пішов до обідньої зали.

Решта напівбогів уже снідала.

Колись Лео сполошився би, побачивши їх усіх у трюмі, адже це означало б, що ніхто не стоїть за штурвалом. Але після того як Пайпер остаточно пробудила Фестуса чаромовством — явище, якого Лео досі не розумів, — драконова голова чудово давала раду «Арго II» без сторонньої допомоги. Фестус керував судном, стежив за радаром, готував чорничне смузі та обливав ворогів пекельними струменями полум’я. Усе водночас, і навіть оком не змигне.

До того ж, у них був диво-стіл Буфорд за страховку.

Відтоді, як тренер Хедж вирушив у похід світом тіней, Лео вирішив, що триногий стіл не гірше за сатира впорається з роллю «дорослого наглядача». Він вкрив поверхню Буфорда чарівним сувоєм, що проектував голографічну модель тренера розміром з пивний кухоль. Міні-Хедж тупцював на столі та час від часу викрикував такі фрази, як: «ПРИПИНИТИ, Я СКАЗАВ!», «Я ТЕБЕ ВБ’Ю!» і, усіма обожнюване, «А НУ ВДЯГНИСЬ!».

Сьогодні Буфорд порався біля штурвала. Якщо Фестусове полум’я і не відлякне чудовиськ, то голографічний Хедж Буфорда з цією справою безперечно впорається.

Лео стояв у дверях, оглядаючи картину навколо стола. Не щодня щастить побачити всіх друзів разом.

Персі їв величезний стіс блакитних млинців (чого в нього така манія до блакитної їжі?), тоді як Аннабет сварила його за зловживання сиропом.

— Ти їх топиш! — поскаржилась вона.

— Слухай, я син Посейдона, — відповів Персі. — Я не можу втопитись. І мої млинці не можуть втопитися.