Рик Риордан – Дім Аїда (страница 95)

— Ні! — в унісон промовили Персі та Аннабет.

— Не ображайся, Хейзел, — додав Персі. — Просто...

Він не знаходив слів. Як описати Лабіринт тому, хто ніколи ним не блукав? Дедал створив по-справжньому живий та постійно зростаючий організм. За сотні років ця система тунелів розрослась, як коріння дерева, охопивши всю поверхню землі. Так, вона могла привести тебе куди завгодно. Відстань усередині втрачала своє значення. Можна було зайти в Лабіринт у Нью-Йорку, пройти десять футів і вийти в Лос-Анджелесі — але тільки якщо в тебе є надійний спосіб навігації. Якщо ж ні, то Лабіринт за кожним кутом намагатиметься обдурити чи вбити відвідувача. Коли Дедал помер і система тунелів обвалилась, Персі відчув полегшення. Думка про те, що Лабіринт відновлюється, знову прогризає собі шлях під землею і забезпечує чудовиськам нову простору оселю... не дуже його тішила. У нього і без цього було достатньо проблем.

— По-перше, — промовив він, — шляхи в Лабіринті замалі для Афіни Парфенос. Її нізащо туди не проштовхнути...

— І навіть якщо Лабіринт справді відтворився, — продовжила Аннабет, — ми не знаємо, який він тепер. Він був небезпечним навіть під владою Дедала, а той не був лиходієм. Якщо Пасіфая перебудувала все на свій лад... — Дівчина похитала головою. — Хейзел, можливо, твоє підземне відчуття допоможе провести Рейну, але у будь-кого іншого немає жодних шансів. А ти потрібна нам тут. До того ж, якщо ви заблукаєте...

— Гаразд, — похмуро промовила Хейзел. — Не зважайте.

Рейна обвела всіх очима.

— Інші пропозиції?

— Я можу піти, —запропонував Френк, але не дуже охоче. — Якщо я претор, я мушу піти. Зробимо щось на зразок санчат...

— Ні, Френку Чжане, — Рейна втомлено усміхнулась. — Я сподіваюсь, що ми працюватимемо разом у майбутньому, але зараз твоє місце з командою на кораблі. Ти один з пророкованих сімох.

— А я ні, — промовив Ніко.

Усі припинили жувати. Персі втупив очі в Ніко, який сидів навпроти, і намагався зрозуміти, чи той жартує.

Хейзел опустила виделку.

— Ніко...

— Я піду з Рейною, — промовив він. — Я можу перенести статую крізь світ тіней.

— Ем... — Персі здійняв руку. — Ну, я розумію, що ти щойно переніс нас усіх, вісьмох, на поверхню. Це було круто. Але рік тому ти казав, що переміщення навіть однієї людини небезпечне та непередбачуване. Кілька разів тебе закинуло в Китай. Перемістити двох людей та сорокафутову статую на інший край світу...

— Я змінився після повернення з Тартару! — очі Ніко запалали злістю. Персі аж задумався, чи не образив Ніко якимсь чином.

— Ніко, — втрутився Джейсон, — ми не сумніваємось у твоїй силі. Просто хочемо запевнитись, що ти не вб’єш себе таким чином.

— Не вб’ю, — наполіг Ніко. — Я робитиму короткі стрибки — по кілька сотень миль за раз. Так, визнаю, що після кожного стрибка я не зможу боротися з чудовиськами. Але Рейна зможе захистити мене і статую.

На обличчі Рейни не промайнуло навіть тіні емоцій. Вона уважно оглянула групу, вдивляючись в обличчя кожного, але не висловила жодної з власних думок.

— Хтось заперечує?

Ніхто не відповів.

— Дуже добре, — промовила вона з твердістю судді. Якби у неї був молоток, то вона, напевно, ним би стукнула. — Я не бачу кращих пропозицій. Але чудовиськ буде багато. І з третім я б почувалася безпечніше. Це оптимальна кількість для завдання.

— Тренер Хедж, — бовкнув Френк.

Персі витріщився на нього. Він не певен був, що добре розчув друга.

— Перепрошую, Френку?

— Тренер найкращий вибір, — відповів Френк. — Єдиний вибір. Він чудовий боєць. Досвідчений захисник. Він упорається з роботою.

— Фавн, — промовила Рейна.

— Сатир! — гаркнув тренер. — І, так, я піду. До того ж, коли ти дістанешся Табору Напівкровок, тобі знадобиться хтось зі зв’язками та дипломатичними навичками. Піду тільки зател... тьху, я хотів сказати, візьму битку.

Він підвівся і багатозначно зиркнув на Френка. Персі не зрозумів цього мовчазного послання. Попри те, що сатир щойно погодився на, можливо, згубну для себе місію, він здавався вдячним. Тренер Хедж біг до корабельної драбини, стрибаючи і стукаючи копитами, як радісна дитина.

Ніко підвівся.

— Мені теж час. Треба відпочити перед першим стрибком. Зустрінемось біля статуї на заході сонця.

Щойно він пішов, Хейзел насупила брови.

— Він дивно поводиться. Мені здається, він зовсім не обдумав це рішення.

— З ним усе буде гаразд, — промовив Джейсон.

— Сподіваюсь, ти не помиляєшся! — вона провела рукою по землі — на поверхню вирвалися самоцвіти, утворивши блискучий Чумацький Шлях у траві. — Ми знову опинилися на роздоріжжі. Афіна Парфенос іде на захід. «Арго II» іде на схід. Сподіваюсь, ми зробили правильний вибір.

Персі хотів було сказати щось підбадьорливе, але відчував тільки тривогу. Попри всі випробування та успішні битви, вони анітрохи не наблизились до перемоги над Геєю. Так, вони звільнили Танатоса. Зачинили Браму Смерті. Тепер вони принаймні вбиватимуть чудовиськ та знатимуть, що ті залишатимуться в Тартарі на деякий час. Але ж велетні повернулись — усі велетні.

— Мене от що турбує, — промовив він, — якщо Свято Спеси за два тижні, а Геї, щоб пробудитись, потрібна кров двох напівбогів... Як там казав Клітій? Кров Олімпу? Хіба ми не робимо точнісінько те, чого вона хоче? Якщо ми не вирушимо до Афін, а вона не зможе нікого принести в жертву, хіба це не означатиме, що вона не зможе прокинутись повністю?

Аннабет узяла його за руку. Тепер, коли вони знову були в смертному світі та без Туману Смерті, Персі насолоджувався кожним поглядом на її золоте, наче сонце, волосся. Нехай вона й була досі схудлою та блідою, а її сірі очі переповнювала тривога.

— Персі, від долі не втечеш, — промовила Аннабет. — Якщо ми не підемо, - то втратимо найкращу та єдину можливість зупинити Гею. Наш бій мусить відбутися в Афінах. І його не уникнути. До того ж, спроби суперечити пророцтву ніколи не спрацьовують. Гея знайде нас усюди, або проллє кров двох інших напівбогів.

— Так, ти маєш рацію, — промовив Персі. — Не подобається це мені, але ти маєш рацію.

Спільний настрій напівбогів став похмурим, як повітря в Тартарі, але Пайпер порушила напружену тишу.

— Ну! — вона вклала кинджал у піхви й поплескала ріг достатку. — Чудовий пікнік. Хто бажає десерт?

LXXVIII Персі

На заході Персі знайшов Ніко. Син Аїда зав’язував мотузки навколо п’єдесталу Афіни Парфенос.

— Дякую, — промовив Персі.

Ніко нахмурився.

— За що?

— Ти пообіцяв привести решту до Дому Аїда. І дотримав слова.

Ніко з’єднав кінці мотузки й утворив петлю.

— Ти витяг мене з того бронзового глека в Римі. Знову врятував мені життя. Це найменше, що я міг зробити.

Його голос був холодним та байдужим. Якби ж Персі міг зрозуміти цього хлопця! Ніко вже давно не був дивакуватим малим з картками «Міфи та Магія». Так само як і не був розлюченим одинаком, який пішов за духом Міноса крізь Лабіринт. Але ким він тоді став?

— А ще, — промовив Персі, — ти навідував Боба...

Він розповів Ніко про їхню подорож Тартаром. Якщо хтось міг його зрозуміти, то це був Ніко.

— Ти переконав Боба, що мені можна довіряти, хоч я сам жодного разу його не навідав. Я навіть не згадував про нього. Ти врятував наші життя своїм добрим ставленням до Боба.

— Ну, не згадувати про людей... це може закінчитися погано.

— Чорт забирай, я намагаюсь тобі подякувати.

Ніко холодно розсміявся.

— А я намагаюсь сказати тобі, що це не потрібно. А тепер можна я тут закінчу, якщо ти не проти дати мені трохи простору?

— Так. Так, авжеж.

Персі відійшов. Ніко почав затягувати мотузки, що охоплювали плечі Афіни, наче лямки величезного рюкзака.

Персі вразили слова Ніко. Та водночас він розумів, що ображатись не слід. Ніко багато що витримав. Він примудрився вціліти в Тартарі на самоті. Персі на власній шкурі відчув, скількох сил це потребує.

Аннабет піднялась на пагорб до них. Вона взяла Персі за руку — і йому стало краще.

— Щасти! — сказала вона Ніко.

— Еге! — промовив той кудись убік. — І тобі.