Рик Риордан – Дім Аїда (страница 78)

Натомість він змусив себе роздивитися постать бога. Його ноги були взуті в чорні залізні черевики, кожний розміром не менший за труну. М’язисті пурпурні гомілки захищали темні наголінники. Латна юбка складалася з тисяч почорнілих викривлених кісток, з’єднаних між собою наче ланки кольчуги; її притримував пояс з переплетених лап чудовиськ.

На нагруднику з’являлись та зникали повиті туманом обличчя різних монстрів — велетнів, циклопів, горгон, драгонів, — усі вони притискались до латів так, наче намагались звільнитись.

Непокриті пурпурні руки бога були м’язистими та блискучими. Долоні — не меншими за ківш екскаватора.

Та найгіршою була голова: шолом із каменю та металу не мав жодної форми — просто зазубрені шпилі та пульсуюча магма. А замість обличчя був вир — спрямована всередину спіраль темряви. Поки Персі роздивлявся бога, залишки Гіперіона та Кріоса засмоктало в нагрудник.

Якимсь дивом до Персі повернувся дар мови:

— Тартар.

Воїн чи то заревів, чи то засміявся, але звук був таким, наче неподалік розкололась навпіл гора.

— Ця форма лише малий прояв моєї сили, — промовив бог. — Але її вистачить, щоб дати прочуханки тобі. Зазвичай, я не втручаюсь у мізерні справи, напівбожку. Це нижче моєї гідності — розправлятись з такими комахами, як ви.

— Е-е... — у Персі підкошувались ноги. — Ну... тоді... не обтяжуйте себе цим.

— Ти виявився навдивовижу стійким, — промовив Тартар. — Зайшов занадто далеко. Мені набридло триматись осторонь та спостерігати за твоїми успіхами.

Тартар розпростер руки. Тисячі чудовиськ по всій долині з переможним ревом забряжчали обладунками. Брама Смерті здригнулась у своїх путах.

— Вам випала висока честь, напівбожки, — промовив владика безодні. — Навіть олімпійці ніколи не вшановувалися моєю увагою. Але вас знищить сам Тартар!

LXV Френк

Френк сподівався на салют.

Або принаймні на велику вивіску з написом: «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДОДОМУ!»

Понад три тисячі років тому його грецький пращур — старина Періклемен, такий саме перевертень, як і Френк, — відплив на схід з аргонавтами. Багато століть по тому нащадки Періклемена служили в східних римських легіонах. Потім, унаслідок цілої низки випадковостей, родина опинилась у Китаї, а зрештою — у двадцятому столітті емігрувала до Канади. Тепер Френк повернувся до Греції, а це означало, що родина Чжанів закінчила свою навколосвітню подорож.

Це здавалось гідним приводом для святкування, але замість привітальної комісії корабель зустріла зграя диких, голодних гарпій. Френк почувався поганцем, стріляючи в них із лука. Він усе думав про Еллу, дивакувату, але дуже розумну гарпію з Портленда. Але ці гарпії були не Еллою. Вони охоче відкусили б від Френка шматок. Тож він без вагань перетворював їх стрілами на клуби пилу та пір’я.

Грецький пейзаж унизу був не менш непривітним. Пагорби, усипані валунами та хирлявими кедрами, що мерехтіли в тумані. Сонце палило так, наче намагалось спопелити всю місцевість. Навіть з висоти в сотню футів Френк чув монотонне дзижчання цикад у деревах — сонливий потойбічний звук, від якого важчали повіки. Навіть докучливі голоси богів війни в голові заспокоїлись. Вони майже не турбували Френка після того, як команда перетнула грецький кордон.

Краплі поту стікали його шиєю. Коли Френк вибрався із замороженого трюму, він встиг подумати, що більше ніколи не відчує тепла, але зараз його футболка наскрізь промокла.

— Спекота й задуха! — усміхнувся Лео за штурвалом. — Я аж затужив за рідним Г’юстоном! А ти що скажеш, Хейзел? Тепер потрібні тільки велетенські москіти, і буде точнісінько як у Мексиканській затоці!

— Дуже тобі дякую, Лео, — буркнула Хейзел. — Тепер через тебе ще нападуть чудовиськомоскіти.

Френк дивився на цих двох і подумки дивувався тому, куди зникло напруження між ними. Що б не сталося з Лео протягом цих п’яти днів заслання, воно змінило його. Лео так само продовжував весь час клеїти дурня, але Френк відчував у ньому щось незвичне — наче новий кіль у кораблі. Ти можеш і не бачити цей кіль, але розумієш, що він є, з того, як корабель розсікає хвилі.

Лео тепер рідше глузував з Френка. Вільніше розмовляв з Хейзел — не кидав на неї задумливих журливих поглядів, які завжди бентежили Френка.

Якось Хейзел пошепки діагностувала проблему:

— У нього хтось з’явився.

Френк недовірливо на неї поглянув.

— Як? Де? Звідки ти знаєш?

Хейзел посміхнулась.

— Просто знаю.

Наче вона була дочкою Венери, а не Плутона. Френк її не розумів.

Авжеж, він відчув полегшення від того, що Лео більше не зацікавлений у його дівчині, і все ж трохи хвилювався за друга. Звісно, між ними точилися суперечки, але після всього, що вони витримали разом, Френк не хотів, щоб хтось розбивав Лео серце.

— Туди! — голос Ніко висмикнув Френка з думок. Як завжди ді Анжело сидів на верхівці фок-щогли. Він вказував на блискучу зелену річку, що звивалась поміж пагорбами в кілометрі від них. — Спрямуйте корабель туди. Храм уже близько. Дуже близько.

Наче на підтвердження його слів, небо пронизала чорна блискавка, від якої у Френка з’явились плями перед очима, а волосся на руках стало дибки.

Джейсон затягнув пояс із мечем.

— Усім озброїтись. Лео, підлети ближче, але не саджай корабель! Ми спробуємо триматися подалі від землі, поки це можливо. Пайпер, Хейзел, на вас швартови!

— Несемо! — вигукнула Пайпер.

Хейзел клюнула Френка в щоку й побігла допомагати.

— Френку, — покликав Джейсон, — біжи вниз і поклич тренера.

— Так!

Френк пірнув у трюм і побіг до каюти Хеджа, але ближче до дверей вповільнився. Він не хотів сполохнути тренера шумом, бо у того була звичка вистрибувати в коридор з биткою, якщо йому здавалось, що на корабель напали. Френк кілька разів ледве не позбувся голови на шляху до вбиральні.

Він підняв руку, аби постукати, але потім помітив, що двері нещільно причинені. Зсередини доносився голос тренера.

— Та годі тобі, любонько! — промовив сатир. — Ти ж знаєш, що це не так!

Френк заціпенів. Він не хотів підслуховувати, але не знав, що робити. Хейзел, здається, казала, що хвилюється за тренера. Наполягала, що Хеджа щось непокоїть, але до цієї миті Френк не замислювався над її словами.

Він ніколи не чув, щоб тренер говорив так лагідно. Зазвичай, з кабіни лунали звуки спортивних трансляцій або фільмів про бойові мистецтва, а ще крики самого Хеджа: «Так! Так йому!» Френк був певен, що тренер не називав би Чака Норріса «любонькою».

Заговорив ще один голос — жіночий, але ледве чутний, наче лунав звідкись здалеку.

— Гаразд, — пообіцяв тренер Хедж. — Але ми, ну, ідемо в бій, — він прокашлявся, — і справи можуть піти кепсько. Найголовніше — дбай про себе. Я повернусь. Чесно.

Френк не міг більше підслуховувати і гучно постукав. — Агов, тренере?

Голоси замовкли.

Френк порахував до шести. Двері відчинилися.

Визирнув тренер Хедж, очі в нього були червоними, наче після надмірного перегляду телевізора. На тренері були спортивні шорти, звична бейсболка, а зверх футболки — шкіряна кіраса. На шиї висів свисток (мабуть, на випадок, якщо якесь чудовисько порушуватиме правила).

— Чжане, що тобі треба?

— Ну, ми готуємось до бою. Ви потрібні на палубі.

Тренерова борідка затремтіла.

— Так. Авжеж потрібний. — Він здавався напрочуд засмученим перспективою битви.

— Я не хотів... але я... я чув, як ви говорили, — запинаючись вимовив Френк. — Ви надіслали Іридо-повідомлення?

Здавалося, Хедж зараз трісне Френка в обличчя або принаймні щосили дмухне у свій свисток. Але раптом його плечі опустились. Він важко зітхнув і пішов назад у каюту, залишивши Френка ніяково стовбичити у дверях.

Тренер плюхнувся на койку, підпер руками підборіддя і похмуро оглянув каюту. Усередині було наче після бурі в кімнаті студентського гуртожитку: Усюди на підлозі валялася білизна (можливо, для носіння, можливо, для перекусів; із сатирами важко сказати напевно). Навколо комода з телевізором скупчилися DVD-диски та брудні тарілки. Щоразу, коли корабель хитався, підлогою котилося спортивне знаряддя: футбольні, баскетбольні, бейсбольні м’ячі та, невідомо чому, одна більярдна куля. У повітрі кружляли жмути козлячого хутра і збирались у грудки під меблями.

На шафці біля ліжка стояли миска з водою, стіс золотих драхм, ручний ліхтарик і скляна призма — усе необхідне для створення веселки. Було очевидно, що тренер добряче підготувався до надсилання великої кількості Іридо-повідомлень.

Френк пригадав, що розповідала Пайпер про дівчину тренера — хмарну німфу, яка працювала на її тата. Як її звали... Мелінда? Мілісент? Ні, Меллі.

— Е... з вашою дівчиною Меллі все гаразд? — наважився Френк.

— Не твого носа діло! — гаркнув тренер.

— Гаразд.

Хедж пустив очі під лоба.

— Добре! Якщо так хочеш знати — так, я розмовляв з Меллі. Але вона мені більше не дівчина.

— О... — серце Френка обірвалось. — Ви розійшлись?