Рик Риордан – Дім Аїда (страница 67)

LIII Аннабет

Аннабет ніколи не боялась темряви.

Та зазвичай темрява не була заввишки сорок футів. І не мала чорних крил, батога із зірок та запряженої конями-вампірами колісниці з тіней.

Нікту ледве можна було охопити очима. Вона нависала над прірвою вируючою постаттю з попелу та диму — не менша за Афіну Парфенос, але, на відміну від статуї, цілком жива. Її сукня була чорним вакуумом з мазками космічних туманностей, наче на її корсажі народжувались галактики. Обличчя важко було розгледіти, але крихітні очі сяяли, немов квазари. Коли вона змахувала крилами, то хвиля мороку накривала скелі, через що Аннабет відчувала втому та сонливість, а її зір затьмарювався.

Колісниця богині була зроблена з того ж матеріалу, що і меч Ніко ді Анжело — стигійського заліза. Масивні коні в упряжі були цілковито чорними, і тільки їхні гострі ікла блищали сріблом. Ноги звірів пливли крізь морок, перетворюючись на дим під час руху.

Коні оголили ікла і загарчали на Аннабет. Богиня змахнула батогом — тонкою стрічкою зірок, схожих на діамантові шипи, — і коні здибилися.

— Ні, Сутінку, — промовила богиня. — Тихо, Тіне. Ця мила здобич не для вас.

Персі зиркнув на коней, коли ті заіржали. Його досі повивав Туман Смерті, тож він мав вигляд розмитого трупа — і серце Аннабет стискалось від болю щоразу, коли вона на нього дивилась. Вочевидь, камуфляж у них був не найкращий, оскільки Нікта чудово їх бачила.

Аннабет не могла прочитати вираз на спотвореному обличчі Персі, але йому безсумнівно не сподобалось те, що сказали коні.

— Е... отже, ви не дозволите їм нас з’їсти? — запитав він богиню. — Вони дуже цього хочуть.

Її очі-квазари спалахнули.

— Авжеж ні. Я не дозволю їм вас з’їсти, так само як і не дозволила б Ахліс убити. Віддати комусь таку чудову здобич? Та краще вбитися!

Аннабет не почувалася особливо винахідливою чи хороброю, але інстинкти підказували, що слід перебирати ініціативу на себе, інакше розмова буде дуже короткою.

— Ох, не вбивайтесь! — заволала вона. — Ми не такі вже й страшні.

Богиня опустила батіг.

— Що? Ні, я не те мала...

— Дуже сподіваюсь, що ні! — Аннабет поглянула на Персі та змусила себе розсміятись. — Ми ж не хотіли її лякати, чи не так?

— Ха-ха! — слабко всміхнувся Персі. — Ні, не хотіли.

Коні-вампіри здавались розгубленими. Вони стали дибки, фиркнули і стукнулись темними головами. Нікта потягнула віжки на себе.

— Ви знаєте, хто я? — гнівно запитала вона.

— Ну, ви Ніч, так розумію, — промовила Аннабет. — Це видно з того, яка ви темна і все таке, хоча в брошурі про вас нічого не зазначено.

Нікта закліпала очима.

— У якій брошурі?

Аннабет поплескала себе по кишенях.

— У нас же була десь ще одна, чи не так?

Персі облизав губи.

— Еге...

Він досі дивився на коней, тримаючи руку на піхвах меча, але швидко збагнув, чого домагається Аннабет. Тепер залишалось тільки сподіватись, що цим вона не погіршить їхні справи... хоча, якщо відверто, хіба могло стати ще гірше?

— Хай там що, — промовила вона. — Гадаю, у брошурі нічого не написано тому, що тур присвячений не вам. Ми мали побачити Флегетон, Кокіт, ерей, отруйну прогалину Ахліс, навіть кількох випадкових титанів та велетнів, але Нікта... гм, ні, вас у рекламі не було?

— У рекламі?

— Еге ж, — промовив Персі вже з більшим запалом. — Ми прийшли сюди на тур Тартаром... Ну, екзотичні краєвиди, розумієте? У Підземному Царстві дивитися немає на що. Олімп — це взагалі туристичний вулик...

— І не кажи! — погодилась Аннабет. — Тож ми замовили екскурсію в Тартар, але ніхто не згадував, що ми зустрінемося з Ніктою. Гм. Ох, мабуть, вони подумали, що ви не така визначна пам’ятка.

— Не така визначна пам’ятка?! — Нікта ляснула батогом у повітрі.

Її коні забрикали і заклацали сріблястими іклами. З прірви виринули нові хвилі темряви. Нутрощі Аннабет скрутились у вузол, але вона не виявила свого страху.

Вона натиснула на руку Персі, щоб він не діставав із піхов меча. Ця богиня була могутнішою за всіх їхніх колишніх супротивників, старшою за будь-якого олімпійця, титана чи велетня, старшою навіть за Гею. Її не перемогти двом напівбогам — принаймні не перемогти силою.

Аннабет змусила себе підвести очі на масивне темне обличчя богині.

— А скільки ще напівбогів приходило подивитись на вас під час туру? — невинно поцікавилася вона.

Нікта впустила з рук віжки.

— Ніхто. Ніхто не приходив. Це неприйнятно!

Аннабет знизала плечима.

— Може, це через те, що ви не зробили нічого такого, аби потрапити на перші шпальти. Ну дивись, я розумію, чому важливий Тартар! Усе це місце назване на його честь. Або, якби ми зустріли День...

— О, так, — втрутився Персі. — День? Він. напевно справляє враження. Залюбки б із ним зустрівся. І від автографу б не відмовився.

— День! — Нікта вхопилась за поручні своєї чорної колісниці, і та несамовито затряслась. — Ти про Гемеру? Це не він, а вона. І я її мати! Ніч значно могутніша за День!

— Ну, — промовила Аннабет. — А мені більше ереї сподобались і навіть Ахліс.

— Вони теж мої діти!

Персі позіхнув.

— Багато у вас дітей, га?

— Я матір усіх жахів! — скрикнула Нікта. — Самих мойр! Гекати! Усіх з першого покоління! Болі! Сну! Смерті! І всіх проклять! Приготуйтесь побачити мою величність!

LIV Аннабет

Нікта знову змахнула батогом. Темрява навколо неї згустилась. Обабіч неї з’явилось військо тіней: темнокрилі ереї, яких Аннабет була «дуже рада» бачити; змарнілий старий, який, певно, був Герасом, богом старості; молода, одягнена в чорну тогу, жінка з блискучими очима та посмішкою як у серійного вбивці — безсумнівно, Ерида, богиня розбрату. Їх ставало дедалі більше: сонмище демонів і незначних богів, усі — поріддя Ночі.

Аннабет кортіло втекти. Перед нею були уособлення всіх людських жахів, здатних позбавити здорового глузду будь-кого. Але якщо вона побіжить — неодмінно помре.

Вона почула, як прискорилось дихання Персі. Навіть крізь новий туманно-трупний образ Аннабет бачила, що він на межі паніки. Вона мусила триматися заради них обох.

«Я дочка Афіни, — подумала Аннабет. — Я управляю власним розумом».

Вона уявила рамку навколо того, що бачила. Сказала собі, що це просто кіно. Авжеж, дуже страшне кіно, але воно не здатне їй нашкодити. Усе в її руках.

— Так, непогано, — визнала вона. — Гадаю, можна зробити світлину для альбому, і все ж... ви всі такі... темні. Навіть зі спалахом не певна, що щось вийде.

— Е.. еге, — ледве вимовив Персі. — Ви не дуже фотогенічні.

— Ви... жалюгідні... туристи! — зашипіла Нікта. — Як ви смієте не тремтіти переді мною! Як смієте не скиглити і не благати мене про автограф та світлину, для вашого альбому! Хочете чогось вражаючого? Одного разу мій син Гіпнос приспав Зевса! Коли Зевс гнався за ним по всьому світу, жадаючи помсти, Гіпнос сховався в моєму палаці, а Зевс не пішов за ним. Навіть цар Олімпу мене боїться!

— Зрозуміло! — Аннабет повернулась до Персі. — Ну, вже пізно. Ми, мабуть, підемо пообідаємо в одному з тих ресторанів, які радив довідник. А потім підемо шукати Браму Смерті.

— Га! — переможно скрикнула Нікта.

Рій тіней позаду неї заворушився і відгукнувся луною: «Га! Га!»

— Бажаєте побачити Браму Смерті? — поцікавилася Нікта. — Вона знаходиться у самому серці Тартару. Ви, смертні, ніколи туди не дістанетесь, хіба що пройдете крізь зали мого палацу — Особняка Ночі!

Вона показала рукою за спину. Приблизно за три сотні футів під ними, у непроглядному мороці плавав чорний мармуровий портал, що вів у якесь просторе приміщення.

Серце Аннабет калатало так сильно, що вона відчула його навіть у пальцях своїх ніг. Це був їхній єдиний вихід — але до нього було так далеко, що їм нізащо не дострибнути. А якщо вони схиблять, то впадуть в обійми Хаоса і стануть нічим — остаточна смерть, кінець. Та навіть якби їм удалося подолати таку відстань, їм би завадила Ніч та зграя її найжахливіших дітей.

Раптом Аннабет збагнула, що потрібно зробити. Як і кожний план, що коли-небудь спадав їй на думку, цей був майже безнадійним. У якомусь сенсі це заспокоювало. Божевільний задум перед обличчям смерті, чом би й ні?

«Гаразд, — наче мовило її тіло, розслабляючи м’язи. — Це мій фах».