Рик Риордан – Дім Аїда (страница 68)
Вона зібралась із силами і з нудьгою зітхнула.
— Гадаю, одну світлину зробити можна, але всі ви не поміститеся. Нікто, як щодо вас зі своїм улюбленцем? Хто з-поміж них ваш улюбленець?
Рій загудів. Безліч жахливих палаючих очей звернулись до Нікти.
Богиня незручно засіпалась, наче колісниця раптом почала припікати їй ноги. Тіньові коні зафиркали і забили копитами.
— Улюбленець? — перепитала вона. — Усі мої діти жахають!
Персі фиркнув.
— Серйозно? Я зустрічав Мойр. Зустрічав Танатоса. Не такі вже вони й страшні. Серед цього натовпу точно є хтось гірший.
— Найтемніший, — промовила Аннабет. — Найбільше схожий на вас.
— Я найтемніша, — зашипіла Еріда. — Війни та розбрат! Які тільки лиха я не спричиняла!
— І все одно я темніший! — гаркнув Герас. — Я несу сліпоту та старечий маразм. Кожний смертний боїться старості!
— Так, так, — промовила Аннабет, ледве стримуючи клацання зубів. — Мало темряви. Ви ж діти Ночі! Покажіть мені темряву!
Орда ерей з виттям залопотіла шкірястими крилами і підняла хмари чорноти. Герас розвів свої зморщені руки і затемнив усю прірву. Ерида видихнула дріб з тіней і окропила ними весь простір.
— Я найтемніший! — зашипів один з демонів.
— Ні, я!
— Ні! Подивіться на мою темряву!
Якби на дні найглибшої та найменш освітленої океанської западини тисяча велетенських восьминогів одночасно випустили чорнила, однаково не було б темніше, ніж зараз. Аннабет наче знову втратила зір. Вона стиснула руку Персі та набралася духу.
— Стривайте! — вигукнула Нікта несподівано збентеженим голосом. — Я нічого не бачу.
— Так! — гордо викрикнув один з її дітей. — Моя робота!
— Ні, моя!
— Дурень, це була я!
Безліч голосів засперечались у темряві.
Коні збентежено заіржали.
— Припиніть! — заволала Нікта. — Чия це нога?
— Ерида мене б’є! — крикнув хтось. — Мамо, скажи їй, щоб припинила!
— Не била я його! — заверещала Ерида. — Ай!
Звуки безладу стали гучнішими. Невідомо, чи взагалі таке можливо, але здавалося, що темрява стала густішою. Очі Аннабет розширились так, ніби хтось витягував їх назовні.
Вона стиснула руку Персі.
— Готовий?
— До чого? — пауза — і він нещасно зітхнув. — Труси Посейдона, ти серйозно?
— Запаліть мені хтось світло! — заверещала Нікта. — Гах! Повірити не можу, що щойно сказала це!
— Нас надурили! — заволала Ерида. — Напівбоги тікають!
— Упіймала, — завищала одна з ерей.
— Ні, це моя шия! — задихаючись вимовив Герас.
— Стрибай! — прошепотіла Персі Аннабет.
І, прицілившись у дверний проріз удалечині, вони стрибнули.
LV Аннабет
Після їхнього падіння в Тартар стрибок на триста футів до Особняка Ночі мав здатись швидким.
Натомість серце Аннабет наче вповільнилось. Між його ударами минало стільки часу, що Аннабет устигла написати власний некролог:
«Аннабет Чейз, пішла з життя у віці вісімнадцяти років.
СТУК.
(Звісно, якщо її день народження, 12 липня, минув, поки вона була в Тартарі. Про це вона так і не дізналася.)
СТУК.
Померла від тяжких тілесних ушкоджень після того, як здійснила ідіотський стрибок у прірву Хаосу і невдало приземлилася на підлогу вестибюлю Особняка Нікти.
СТУК.
Висловлюємо щирі співчуття батькові, мачусі та двом зведеним братам, які ледве її знали.
СТУК.
Замість квітів, будь ласка, надсилайте пожертвування до Табору Напівкровок, якщо Гея його ще не знищила».
Її ступні вдарились об тверду підлогу. Ноги пронизав біль, але дівчина випрямилась і побігла вперед, тягнучи за собою Персі.
У темряві вгорі тривала бійня:
— Піймала! Моя нога! Годі!
Аннабет не зупинялась. Очі однаково нічого не бачили, тож вона їх заплющила. Тієї самої миті посилилися інші відчуття. Дівчина почала чути звуки, що лунали крізь простір, відчувати пориви вітру та запахи — дим, отруту, сморід демонів.
Вона уже пірнала так у темряву. Аннабет уявила, що повернулась у тунелі під Римом і шукає Афіну Парфенос. Тепер її подорож до печери Арахни здавалась прогулянкою в Діснейленді.
Звуки чвар дітей Нікти віддалялись. Це добре. Персі досі біг поряд, тримаючи її за руку. Теж добре.
Через деякий час Аннабет почула дивне постукування десь попереду. Воно нагадувало відлуння її власного серцебиття, але підсилене настільки, що від нього тремтіла підлога. Звук вселяв у неї жах, тож вона дійшла висновку, що їм варто бігти саме до нього.
Стукіт ставав дедалі гучнішим, а потім Аннабет відчула запах диму і почула тріскіт факелів обабіч себе. «Тут є світло», — зрозуміла вона, але холодок за спиною підказував, що розплющувати очі буде помилкою.
— Не дивись, — промовила вона до Персі.
— І не думав, — відповів той. — Ти теж це відчуваєш, так? Ми досі в Особняку Ночі. Я
«Мій розумник», — подумала Аннабет. Вона любила дражнити хлопця дурником, але насправді його інстинкти майже ніколи не помилялись.
Які б жахи не переховував Особняк Ночі, вони були не для смертних очей. Дивитись на них було небезпечніше, ніж витріщатись на обличчя Медузи. Краще бігти в темряві.
Стукіт ставав гучнішим, вібрації від нього проходили по хребту Аннабет. Хтось наче гамселив по дну Всесвіту, вимагаючи впустити його всередину.
Дівчина відчула отвори в стінах попереду. Дихати стало легше — повітря стало не таким їдким. І з явився інший звук, ближчий за той приглушений стукіт... звук проточної води.
Серце Аннабет калатало. Вихід близько. Якщо вони виберуться з Особняка Ночі, то, можливо, позбудуться демонічного рою, що їх переслідує.
Вона побігла швидше. Це міг би бути її кінець, якби не Персі.
LVI Аннабет
— Аннабет! — Персі потягнув її до себе, щойно її нога ступила на край урвища. Вона ледве не звалилась Гчортзна-куди, але Персі встиг схопити її та стиснути в обіймах.