Рик Риордан – Дім Аїда (страница 37)
— Скіроне, — заричала вона, — твої ноги найменш огидна частина тебе.
Його зелені очі холодно блиснули.
Вона встала навколішки, намагаючись не зважати на сморід. Трохи посунулась, змусивши Скірона змінити позицію, але почала уявляти, що море досі у неї за спиною. Утримуючи цю картину в голові, вона знову посунулась убік.
— Починай уже! — квапив її Скірон.
Хейзел придушила посмішку. Їй удалось повернути Скірона на сто вісімдесят градусів, але він досі бачив перед собою море і думав, що позаду нього тягнеться сільська місцевість.
Вона почала мити.
Їй доводилось робити багато чого огидного в минулому. Вона чистила стайні єдинорогів у таборі. Прибирала та копала відхожі місця для легіону...
«Це пусте», — казала вона собі. Але стримувати нудоту перед видом пальців Скірона було важко.
Коли він пнув її, вона полетіла назад, але недалеко. Приземлилась сідницями на траву за кілька ярдів.
Скірон витріщився на неї.
— Але...
Раптом світ почав вертітися. Ілюзія розтанула, залишивши Скірона в цілковитому оціпенінні. Море опинилося позаду нього. І все, що йому вдалось — відштовхнути Хейзел подалі від урвища.
Він опустив пістолет.
— Як...
— Стояти і руки вгору, — сказала Хейзел.
Джейсон обрушився з неба і вагою всього свого тіла пхнув бандита зі скелі.
Скірон, волаючи, полетів униз. Він палив зі своїх пістолетів, але цього разу жоден постріл не влучив у ціль. Хейзел підвелась. Вона підійшла до краю скелі саме тієї миті, коли велетенська черепаха вистрибнула з води та проковтнула Скірона просто у повітрі.
Джейсон усміхнувся.
— Хейзел, це було
Хейзел впала навколішки від раптового запаморочення.
З корабля лунали ледве розбірливі радісні вигуки друзів. Джейсон стояв над нею, але рухався наче в уповільненій зйомці. Його обриси стали розпливчатими, а голос більше нагадував звук зламаного радіо.
По камінню і траві до неї підповзав іній. Купа скарбів, яку вона викликала, занурювалась назад у землю. Клубами здійнявся Туман.
«Що я накоїла? — ошелешено подумала дівчина. — Щось пішло не так».
— Ні, Хейзел, — пролунав низький голос позаду неї. — Ти чудово впоралась.
Вона ледве наважувалась дихати. Їй тільки раз доводилося чути цей голос, але вона безліч разів відтворювала його по думки.
Вона повернулась і побачила батька.
Він був одягнений у римському стилі — темне волосся коротко острижене, бліде кутасте обличчя чисто поголене. Туніка і тога з чорної вовни, вишиті золотими нитками. Обличчя змучених душ звиваються у згинах тканини. Краї тоги обшиті багряною смугою, як у сенатора або претора, але ця смужка струменіє, наче ріка крові. На пальці — каблучка з величезним опалом, схожим на відполіровану брилу скрижанілого Туману.
«Обручка», — подумала Хейзел. Але Плутон не одружувався з її мамою. Боги не одружуються зі смертними. Ця каблучка — знак його шлюбу з Персефоною.
Думка про це настільки розлютила Хейзел, що вона, забувши про запаморочення, підвелась.
— Що тобі потрібно? — випалила вона.
Дівчина сподівалась, що її тон образить його — стане болючою розплатою за все, що він з нею скоїв. Але на його обличчі заграла слабка усмішка.
— Доню, — промовив він. — Я вражений. Ти стала сильною.
«Ні, дякую!» — кортіло сказати їй. Вона не хотіла радіти його похвалі, але в очах все одно закололо.
— Я гадала, що ви, старші боги, позбавлені дієздатності, — вичавила вона з себе. — Ваші грецькі та римські особистості б’ються одне з одним.
— Так, — погодився Плутон. — Але твій заклик був настільки потужним, що я зміг з’явитись... нехай тільки на мить.
— Я не кликала тебе.
Та що б Хейзел не казала, насправді вона розуміла, що це неправда. Уперше за все життя вона власною волею прийняла своє походження. Вона спробувала зрозуміти сили батька та скористатися ними повною мірою.
— Коли прийдеш до мого дому в Епірі, — промовив Плутон, — ти повинна бути готовою. Померлі не будуть гостинними. А чаклунка Пасіфая...
— Пасіфая?
— Обманути її не так легко, як Скірона. — Очі Плутона блиснули, як вулканічне скло. — Ти успішно витримала перше випробовування, але Пасіфая збирається відбудувати свій маєток, що поставить під загрозу весь рід напівбогів. Якщо ти не зупиниш її у Домі Аїда...
Його постать замерехтіла. На мить він став бородатим, у грецьких одіяннях із золотим вінцем у волоссі. Навколо його ніг вирвались на поверхню кістяні руки.
Бог стиснув зуби і нахмурився.
Римська подоба повернулася. Кістяні руки зникли під землею.
— У нас обмаль часу. — Він виглядав так, наче щойно одужав від тяжкої хвороби. — Запам’ятай, що Брама Смерті — найнижчий рівень Некромантейона. Ти повинна змусити Пасіфаю побачити те, що вона хоче побачити. Ти маєш рацію. У цьому — таємниця всієї магії. Але це буде нелегко, коли ти опинишся в її лабіринті.
— Що ти маєш на увазі?, Який лабіринт?
— Ти зрозумієш, — пообіцяв він. — І, Хейзел Левек... ти не повіриш мені, але я пишаюся твоєю силою. Іноді... іноді найкраще, що я можу зробити для своїх дітей, — це триматись від них подалі.
Хейзел придушила бажання викрикнути щось образливе. Плутон — усього лише черговий безвідповідальний татко з кепськими виправданнями. І все ж її серце закалатало, коли вона повторила по думки його слова: «Я пишаюсь твоєю силою».
— Повертайся до друзів, — промовив Плутон. — Вони хвилюватимуться. Подорож до Епіру досі сповнена небезпек.
— Стривай.
Плутон здійняв брову.
— Коли я зустріла Танатоса, — промовила вона, — ну... Смерть... він сказав, що мене немає у списку привидів-утікачів. Він сказав, що, можливо, тому ти й тримаєшся подалі. Якщо ти визнаєш мене, то тобі доведеться повернути мене в Підземний світ.
Плутон чекав.
— У чому питання?
— Ти тут. Чому ти не забираєш мене у Підземний світ? Не повертаєш до мертвих?
Плутонова постать, почала танути. Він усміхнувся, але Хейзел не могла сказати, сумно чи задоволено.
— Можливо, це хотів побачити не я, Хейзел. Можливо, мене ніколи тут і не було.
XXIX Персі
Персі відчув полегшення, коли диявольські бабусі ринули в напад.
Авжеж він був наляканий. Троє проти кількох дюжин? Йому не дуже подобалось їхнє положення. Але на бійках він принаймні розумівся. А блукати в темряві та чекати, поки на тебе нападуть — від цього в нього вже голова йшла обертом.
До того ж вони з Аннабет багато разів бились пліч-о-пліч. А тепер на їхньому боці ще був титан.
— Геть! — Персі встромив Анаклузмос у найближчу змарнілу каргу, але та тільки зашипіла.
«Ми — ереї, — промовив химерний голос, що лунав звідусіль, так ніби з ними говорив весь ліс. — Ти не можеш нас убити».
Аннабет притиснулась до його плеча.
— Не торкайся їх, — попередила вона. — Це духи проклять.