Рик Риордан – Дім Аїда (страница 30)

Яка гнітюча думка! Тільки титани могли вбачати у такому прекрасному місці потенційну заставу перед безоднею — диявольська домівка далеко від рідного дому.

Боб повернув ліворуч. Вони пішли слідом. Повітря безперечно стало холоднішим. Аннабет притулилась до Персі. Він пригорнув її однією рукою. Його близькість зігрівала, але розслабитись дівчина однаково не могла.

Вони зайшли у ліс. У темряві здіймалися височенні чорні дерева бездоганної циліндричної форми та позбавлені гілок, наче щетинки на шкірі величезного чудовиська. Земля була гладкою та дуже світлою.

«З нашим везінням, — подумала Аннабет, — ми певно крокуємо по Тартаровій пахві».

Раптом її відчуття загострились, наче хтось ляснув її по шиї канцелярською гумкою. Вона опустила долоню на стовбур найближчого дерева.

— Що таке? — Персі здійняв меч.

Боб озирнувся. На його обличчі було збентеження.

— Зупиняємось?

Аннабет жестом попросила тиші. Що її так сполохало? Нічого начебто не змінилось. І тоді вона усвідомила, що стовбур дерева тремтить. Першою думкою було, що це мурчить кошеня, але Малий Боб мирно спав на плечі Великого Боба.

За кілька ярдів затремтіло ще одне дерево.

— Над нами щось рухається, — прошепотіла Аннабет. — Усі до мене!

Боб і Персі наблизились до неї та стали спинами одне до одного.

Аннабет напружила очі, намагаючись розгледіти щось у темряві вгорі, але марно.

Вона вже було вирішила, що перетворюється на параноїчку, коли раптом на землю, лише за п’ять футів від неї, опустилось перше чудовисько.

Першою думкою Аннабет було: «Фурії».

Істота на вигляд була точнісінько як фурія: вкрита зморшками карга з перетинчастими крилами, жовтими пазурами та палаючими червоними очима. Вона була вдягнена у рвану сукню з чорного шовку, а скорчене хиже обличчя робило її схожою на диявольську бабусю, яка прагнула когось убити.

Боб буркнув собі під ніс, у той час коли перед ним приземлилась друга летюча карга, а за нею з явилась і третя — перед Персі. Незабаром їх уже оточувало півдюжини таких. А ще кілька шипіли з дерев угорі.

Вочевидь, це були не фурії. Тих було лише троє. І ці не мали батогів. Та це не втішало. Кігті чудовиськ здавались не менш небезпечними.

— Хто ви? — випалила Аннабет.

— Ереї, — прошипів голос. — Прокляття!

Аннабет намагалася визначити джерело голосу, але жодна з демониць не поворухнула губами. Їхні очі здавались мертвими, а вираз обличчя був незворушним, як у ляльок. Голос просто лунав згори, як у кінотеатрі, ніби єдиний розум керував усіма цими створіннями.

— Що... що вам потрібно? — запитала Аннабет, намагаючись надати своєму голосу впевненості.

Голос згори зловісно хихикнув.

— Проклясти вас, звісно! Знищити вас тисячу разів заради Матері Ночі!

— Лише тисячу? — пробурмотів Персі. — Ох, добре... а то я вже подумав, що ми у халепі.

Коло демониць зімкнулось.

XXV Хейзел

Усе смерділо отрутою. Вони вже два дні як залишили Венецію, а Хейзел досі не могла спекатися від гидотних коровочудовицьких парфумів у носі.

Морська хвороба все тільки погіршувала. «Арго II» плив крізь чаруючу, блискучу синяву Адріатики, але Хейзел не могла милуватися нею через постійну хитавицю. Стоячи на палубі, вона намагалась не спускати очей з обрію — з білих скель, що, здавалось, завжди були лише в милі на схід. Що це за країна, Хорватія? Дівчина не знала. Вона просто мріяла знову опинитись на твердій землі.

Та найбільше її нудило від тхора.

Минулої ночі у її каюті з’явилась ручна тваринка Гекати, Ґейл. Хейзел прокинулась від кошмару з думкою: «Що за запах?», а потім усвідомила, що на її грудях сидить пухнастий гризун і витріщається на неї своїми чорними очима-намистинками.

Спросонку ніщо не бадьорить краще, ніж власні крики, відчайдушні спроби видертись з-під простирадл та гарцювання кімнатою, тоді коли в тебе під ногами носиться, верещить та псує повітря тхір.

Друзі ввірвались у каюту Хейзел подивитись, чи все в неї гаразд. Пояснити ситуацію із тхором було нелегко. Дівчина бачила, як Лео ледве стримується від чергового жарту.

Уранці, коли сум’яття нарешті вщухло, Хейзел вирішила зайти до тренера Хеджа, оскільки той умів розмовляти з тваринами.

Двері його каюти виявились прочиненими. Хейзел почула, як тренер розмовляє з кимось, наче по телефону — от тільки на борті телефонів не було. Може, відсилав комусь Іридо-повідомлення? Хейзел чула, що греки часто ними користуються.

— Авжеж, люба, — говорив Хедж. — Так, знаю, дорогенька. Ні, це чудові новини, але... — Голос тренера надломився від почуттів. Хейзел раптом стало до смерті соромно за те, що вона підслуховує.

Вона вже збиралася відійти, але в ногах пискнула Ґейл. Хейзел постукала у двері.

Хедж висунув голову в коридор, як завжди сердитий, але чогось із червоними очима.

— Що? — рявкнув він.

— Е-е... вибачте, — промовила Хейзел. — З вами все гаразд?

Тренер фиркнув і ширше відчинив двері.

— Що це за питання таке?

У кімнаті більше нікого не було.

— Я... — Хейзел намагалася пригадати, чого вона прийшла. — Я подумала, що ви зможете поговорити з моїм тхором.

Тренерові очі звузились. Він понизив голос.

— Ми шифруємось? На борті незваний гість?

— Ну, в якомусь сенсі.

Ґейл визирнула з-за Хейзел і застрекотіла.

Тренера це наче образило. Він застрекотів у відповідь.

Почалось щось, схоже на напружену суперечку.

— Що вона сказала? — запитала Хейзел.

— Багато чого нахабного, — буркнув сатир. — Якщо коротко — вона тут, щоб подивитись, як усе піде.

— Що піде?

Тренер топнув копитом.

— Звідки мені знати? Вона — тхір! Вони ніколи не дають безпосередніх відповідей. А тепер, перепрошую, але в мене є, гм, справи...

І він грюкнув дверима просто перед її обличчям.

* * *

Після сніданку Хейзел пішла на лівий борт корабля з надією вгамувати свій живіт. Ґейл підбігла до неї та випустила гази на поручні, але сильний адріатичний вітер відніс їх геть.

Хейзел розмірковувала, яка біда трапилась у тренера. Він певно розмовляв з кимось через повідомлення Іриди, але якщо він отримав «чудові новини», то чому здавався таким пригніченим? Дівчина ніколи не бачила його таким збентеженим. На жаль, вона сумнівалась, що за потреби тренер попросить допомоги. Його важко було назвати душевною та відвертою людиною.

«Вона тут, аби подивитись, як усе піде».

Незабаром мало щось трапитись. На Хейзел чекало випробовування.

Вона, щоправда, зовсім не розуміла, як має опанувати чаклунство без навчання. Геката очікує, що Хейзел переможе якусь надзвичайно могутню чаклунку — жіночку в золотій сукні, яку Лео бачив уві сні. Але яким чином?

Хейзел витрачала весь свій вільний час на спроби з’ясувати це. Вона витріщалась на свою спату, намагаючись зробити її схожою на тростину. Намагалася викликати хмару, щоб сховати повний місяць. Зосереджувалась так сильно, що перед очима з’являлися плями, а у вухах починало дзвеніти, але нічого не траплялось. Вона не могла керувати Туманом.

Останні кілька ночей сни погіршились. Одного разу Хейзел опинилась на Асфоделевій луці, безцільно ширяла поміж примар. Іншого разу була в печері Геї на Алясці, де вони з мамою померли від обвалу стелі під розлючене завивання богині землі. А ще вона була на сходах до маминої квартири в Новому Орлеані, віч-на-віч із батьком, Плутоном. Його холодні пальці стискали її руки. Складки його чорного вовняного костюма перепліталися з ув’язненими душами. Він впився в неї темними розлюченими очима і сказав: «Померлі бачать те, що очікують побачити. Так само, як і живі. У цьому таємниця».

У житті він ніколи не говорив їй цього. Хейзел гадки не мала, що він мав на увазі.