Рик Риордан – Дім Аїда (страница 14)
Він продовжив підніматись.
Зрештою, коли ноги стали наче варена локшина, Лео дістався вершини.
Кімната була розміром з комірку прибиральника із заґратованими вікнами в усіх чотирьох стінах. По кутках купчились один на одному мішки зі скарбами. Блискуче барахло вкривало всю підлогу. Лео побачив кинджал Пайпер, старовинну книгу в шкіряній палітурці, кілька вельми цікавих механічних пристроїв і стільки золота, що ним об’ївся би навіть кінь Хейзел.
Спочатку Лео вирішив, що карлики пішли, але потім він подивився вгору. Акмон і Пассал висіли догори дриґом, учепившись своїми мавпячими ногами за крокву, і гралися в антигравітаційний покер. Коли вони побачили Лео, то скинули карти, наче конфеті, й зааплодували.
— Казав я тобі, що він це зробить! — захоплено провищав Акмон.
Пассал стенув плечима, зняв з руки один зі своїх золотих годинників і вручив його братові.
— Ти переміг. Не думав я, що він такий тупий.
Обидва зістрибнули вниз. На Акмоні висів пояс Лео — так близько, що Лео ледве втримувався, аби не кинутись за своїм майном.
Пассал. поправив свій ковбойський капелюх і виштовхнув ногою решітку на найближчому вікні.
— Куди змусимо його лізти цього разу, брате? Купол Сан-Люки?
Лео хотілось придушити карликів, але він удавано посміхнувся.
— О, звучить весело! Але поки ви не пішли — ви забули дещо блискуче.
— Неможливо! — Акмон сердито насупив брови. — Ми дуже уважні.
— Упевнений? — Лео здійняв свій пакет.
Карлики почали повільно наближатись. Як Лео і сподівався, вони не здатні були протистояти власній допитливості.
— Погляньте. — Він дістав свою першу зброю — масу висушених хімікатів, огорнуту в алюмінієву фольгу — і запалив її долонею.
Йому достало клепки відвернутись, коли граната вибухнула, а от карлики дивилися просто на неї. Зубна паста, цукор і спрей проти комах — це не музика Аполлона, проте з них також вийшла непогана світло-звукова граната.
Керкопи завили й почали хапатися за очі. Вони пошкандибали до вікна, але Лео запалив саморобні петарди й кинув їх карликам під ноги, щоб ті не могли тримати рівновагу. Потім, про всяк випадок, він повернув диск на Архімедовій сфері — й та випустила струм смердючого білого диму, що заповнив усю кімнату.
Лео дим не турбував. Маючи імунітет до вогню, він багато разів стояв у димних багаттях, витримував драконячий подих і вичищав палаючі горна. Поки карлики кашляли та хекали, він ривком зняв з Акмона свій пояс і спокійно викликав з нього кілька еластичних тросів. За мить мавпо-гноми вже були зв’язані.
— Мої очі! — закашлявся Акмон. — Мій пояс!
— Мої ступні горять! — завив Пассал. — Не блискуче! Зовсім не блискуче!
Запевнившись у надійності вузлів, Лео відтягнув керкопів у куток і почав порпатися у їхніх скарбах. Він повернув кинджал Пайпер, кілька своїх прототипів гранат і дюжину іншої усячини, яку карлики викрали з «Арго II».
— Благаю! — завив Акмон. — Не забирай наші блискучки!
— Ми можемо домовитись! — запропонував Пассал. — Візьмемо тебе в долю, якщо відпустиш! Десять відсотків!
— Перепрошую! — буркнув Лео. — Тепер усе моє.
— Двадцять відсотків!
І тоді над головою пророкотів грім. Спалахнула блискавка, і решітку найближчого вікна розірвало на шиплячі поплавлені залізячки.
Джейсон, наче Пітер Пен, улетів усередину. Навколо нього іскрились електричні заряди, а в руках парував золотий меч.
Лео схвально присвиснув, оцінивши появу друга.
— Старий, ти щойно даремно використав
Джейсон насупив брови. Він помітив зв’язаних по руках і ногах керкопів.
— Що у...
— Усе сам, — відповів Лео. — Отакий я особливий. Як ти мене знайшов?
— Е-е... дим, — відповів Джейсон. — І я чув, як щось бахкало. У тебе тут перестрілка була?
— Щось на зразок того. — Лео жбурнув йому кинджал Пайпер і продовжив нишпорити в торбах з карликовським майном. Він пам’ятав слова Хейзел щодо якогось там важливого для походу скарбу, але гадки не мав, що слід шукати. Тут були монети, золоті самородки, коштовності, скріпки, обгортки з фольги, запонки.
Він весь час повертався до пари речей, що особливо виділялися серед решти. Однією з них був бронзовий навігаційний пристрій, схожий на корабельну астролябію. Штуковина була сильно пошкодженою і без частини деталей, але Лео однаково вважав її дивовижною.
— Забирай! — запропонував Пассал. — Її виготовив Одіссей, щоб ти знав! Забирай і відпусти нас.
— Одіссей? — перепитав Джейсон. — Той самий?
— Так! — вискнув Пассал. — Виготовив її, коли зістарився в Ітаці. Один з останніх його винаходів — і ми його вкрали!
— Як вона працює? — запитав Лео.
— О, ніяк, — відповів Акмон. — Що він там бубонів про відсутній кристал? — Він зиркнув на брата.
— «Ах, якби тільки я... — промовив Пасалос. — Треба було взяти кристал». Він це бурмотів уві сні, коли ми вкрали його штуку. — Карлик стенув плечима. — Гадки не маю, що це означає. Але блискунька твоя! Можна нам тепер піти?
Лео не знав, нащо йому астролябія. Вона безумовно була зламаною. Хлопець відчував, що це не та річ, про яку говорила Геката. Проте Лео сунув її до кишені свого чарівного пояса.
Він перевів погляд на другий дивний трофей — книгу в шкіряній палітурці. Назва, написана невідомою мовою, була витиснена золотою фольгою, але цим блискучість книги обмежувалась. Та й книголюбами керкопи не здавались.
— Що це? — Лео помахав книгою перед карликами, які досі обливались сльозами від диму.
— Облиш! — відповів Акмон. — Просто книга. Ми забрали її у нього через гарну золоту обкладинку.
— У нього? — перепитав Лео.
Акмон і Пассал обмінялись знервованими поглядами.
— Молодший бог, — відповів Пассал. — У Венеції. Облиште, кажу вам.
— Венеція. — Джейсон нахмурено поглянув на Лео. — Нам хіба не туди після цього?
— Туди.
Лео оглянув книгу. Слів він не розумів, але там містилося чимало ілюстрацій: коси, усілякі рослини, сонце, візок з волами. Він не уявляв, як усе це може бути важливим, але якщо книгу викрали у молодшого бога з Венеції — наступного місця, куди їх відіслала Геката, — то саме її вони й мусили знайти.
— Де саме нам шукати цього молодшого бога? — запитав Лео.
— Ні! — завив Акмон. — Тільки не повертайте її йому! Якщо він дізнається, що це ми її вкрали...
— То знищить вас, — здогадався Джейсон. — Те саме зробимо й ми, якщо не розповісте, а ми до цього
— Гаразд, гаразд! — завищав карлик.
— Це адреса? — спитав Лео.
Обидва карлики несамовито закивали.
— Тільки, будь ласка, не кажіть йому, що це ми її викрали, — заблагав Пассал. — Він дуже злий!
— Хто він? — поцікавився Джейсон. — Який бог?
— Я... я не можу сказати, — запинаючись, вимовив Пассал.
— Можеш-можеш! — погрозив Лео.
— Не можу! — нещасно відповів Пассал. — Тобто я
— Тру, — прийшов на допомогу Акмон. — Тру-то... забагато складів!
Обидва розридались.