Рик Риордан – Дім Аїда (страница 13)
— Ба! — відповів Пассал. — Дай-но мені пояс. Хочу подивитись.
— Ні! — Акмон відштовхнув його ліктем. — Ти отримав кинджал і блискучу кулю.
— Так, блискуча куля мені подобається. — Пассал зняв свою ковбойську шляпу. Він витягнув з неї Архімедову сферу, наче фокусник .— кролика, і почав крутити старовинні бронзові диски.
— Припини! — заволав Лео. — Це дуже тендітний механізм.
Джейсон став біля нього і впився лютими очима в карликів.
— Та хто ви, власне, такі?
— Керкопи! — Акмон звузив очі, розглядаючи Джейсона. — Б’юсь об заклад, що ти — син Юпітера, еге? Я таке одразу помічаю.
— Просто як Чорне Гузно, — погодився Пассал.
— Чорне Гузно? — Лео так і підмивало знову спробувати вхопити карлика за ноги. Він був певен, що Пассал от-от зламає сферу.
— Еге, саме так. — Акмон ошкірився. — Геркулес. Ми називали його Чорним Гузном бо він постійно вештався без одягу. Так засмагнув, що його, ну...
— У нього принаймні було почуття гумору! — перервав Пассал. — Він збирався нас убити, після того як ми його обікрали, але відпустив, тому що оцінив наші жарти. Не те що ви двоє. Сварливі та нудливі!
— Агов, у мене є почуття гумору, — заричав Лео. — Віддайте мені моє добро, тоді я розповім вам чудовий жарт з кулаком.
— Гарна спроба! — Акмон дістав з пояса гайковий ключ і завертів ним наче брязкальцем. — Справді, дуже гарна! Обов’язково це запам’ятаю! Дякую, Блакитне Гузно!
Лео опустив очі. Штани знову впали на коліна й відкрили світові божому його блакитні труси.
— Ну все! — заволав він. — Зараз же! Поверніть! Мої речі! Або я покажу вам, які смішні палаючі карлики.
Його руки спалахнули вогнем.
— Оце я розумію. — Джейсон здійняв меч у небо. Над площею почали збиратись темні хмари. Загуркотів грім.
— Ой, лячно! — вискнув Акмон.
— Так, — погодився Пассал. — Якби ж у нас було таємне лігво, щоб у ньому сховатись.
— На жаль, ця статуя — не вхід до таємного лігва, — промовив Акмон. — У неї інше призначення.
Нутрощі Лео скрутились у вузол. Вогонь у руках згаснув. Він зрозумів, що справи дуже кепські. Він заволав: «Пастка!» і вистрибнув з фонтана, але Джейсон, на жаль, був занадто поглинутий викликом бурі.
Лео перекотився на спину, тоді як з Нептунових пальців вилетіло п’ять золотистих мотузок. Одна ледве не оповила Лео ногу. Решта налетіли на Джейсона, зв’язали його, наче теля для родео і здійняли догори ногами.
Блискавка влучила у вістря Нептунового тризубця і по статуї пробіглися електричні розряди, але керкопи вже зникли.
— Браво! — зааплодував Акмон зі столика найближчої кав’ярні. — З тебе вийшла дивовижна піньята, сину Юпітера!
— Ще б пак! — погодився Пассал. — Геркулес теж колись висів догори ногами. О, солодка помста!
Лео викликав вогняну кулю і жбурнув нею у Пассала, який намагався жонглювати двома голубами та Архімедовою сферою.
— Мамцю! — Карлик відстрибнув від вибуху, упустивши сферу на голубів.
— Час забиратись! — вирішив Акмон.
Він підняв на прощання котелок і поскакав по столиках геть. Пассал зиркнув на Архімедову сферу, яка відкотилась до ніг Лео.
Лео викликав ще одну вогняну Кулю.
— Тільки спробуй, — прогарчав він.
— Бувайте! — Пассал зробив заднє сальто й побіг за братом.
Лео згріб Архімедову сферу й кинувся до Джейсона, який досі висів шкереберть, зв’язаний, наче дикий кабан. Вільною була тільки рука з золотим мечем. Джейсон намагався з її допомогою перерізати мотузки, але поки що марно.
— Зараз, — промовив Лео. — Треба знайти перемикач...
— Та йди! — заревів Джейсон. — Я за тобою, щойно звільнюсь.
— Але...
— Не загуби їх!
Лео найменше прагнув залишатись на самоті з мавпо-карликами, але керкопи вже завертали за дальній кут площі. Він залишив Джейсона висіти і побіг за ними.
XII Лео
Карлики не дуже намагалися відірватись, що викликало в Лео підозру. Вони завжди залишались на межі видимості, гарцювали по червоних черепичних дахах, перекидали горщики з рослинами, волали, верещали й залишали сліди з гвинтів та цвяхів з пояса Лео... наче
Лео підтюпцем біг за ними, проклинаючи все на світі щоразу, коли спадали штани. Повернувши за ріг, він побачив дві старовинні кам’яні вежі, що пліч-о-пліч здіймались у небо. Вони були значно вищими за всі навколишні будівлі — можливо, сторожові вежі з часів середньовіччя?. Здавалося, вони хилилися в протилежні боки, як важелі передач в авто для перегонів.
Керкопи дерлись на праву вежу. Діставшись вершини, вони почали пересуватись боком, поки не зникли з виду.
Усередину зайшли? Лео бачив кілька крихітних вікон угорі. На всіх були металеві ґрати, але він сумнівався, що це могло спинити карликів. Минула хвилина, але керкопи так і не з’явились. Це означало, що Лео мусить дертися на вежу та шукати їх там.
— Чудово, — пробурмотів він.
Ані тобі літаючого друга, який здійме нагору, ані іншої допомоги, оскільки корабель занадто далеко. Можна було б змайструвати нашвидкуруч якийсь летючий пристрій з Архімедової сфери, от тільки для цього потрібен пояс з інструментами... якого немає. Намагаючись щось придумати, Лео оглянув околиці. У півкварталі від нього відчинилися подвійні скляні двері. З них вийшла старенька жіночка з набитими пластиковими пакетами в руках.
Бакалійна крамниця? Гм...
Лео поплескав себе по кишенях. У нього, на диво, залишилось з Рима кілька євро. Бісові карлики забрали все, окрім грошей.
Він побіг до крамниці так швидко, як тільки міг у штанях без застібки.
Лео обдивився кожний відділ у пошуках чогось, що могло стати в пригоді. Він не знав, як сказати італійською: «Вітаю, не підкажете, де тут у вас небезпечні хімікати?» Але, мабуть, воно й на краще. Йому не дуже кортіло потрапити до італійської в’язниці.
На щастя, Лео не треба було читати обгортки. Йому вистачило одного погляду на тюбик зубної пасти, щоб зрозуміти, чи в ній міститься нітрат калію. Він знайшов вугілля, цукор і харчову соду. Ще у крамниці продавали сірники, спрей проти комах і алюмінієву фольгу. Словом, усе необхідне. На додачу ще й мотузку, яку можна було використати як ремінь. Він додав до кошика усяких італійських закусок, щоб не викликати підозри, і поклав усе це добро перед касиркою. Дівчина з широко розплющеними очима почала ставити запитання, яких Лео не розумів, але йому зрештою вдалось розплатитись, отримати пакет та щодуху забратись геть.
Він пірнув у найближчий прохід, звідки можна було спостерігати за вежами, і почав працювати, викликаючи вогонь, щоб висушити матеріали та прискорити хімічні реакції, на які в іншому разі знадобилося б кілька днів.
Час від часу він зиркав на вежу, але карликів видно не було. Залишалось тільки сподіватись, що вони досі там. Для створення арсеналу Лео знадобилося лише кілька хвилин
Джейсон не показувався. Може, досі висів зв’язаний у фонтані з Нептуном, може, бігав вулицями в пошуках Лео. З корабля теж ніхто не прийшов. Вони, певно, досі намагались дістати всі рожеві резинки з волосся тренера.
А отже, розраховувати можна тільки на себе, на пакет із закусками і на незначний арсенал дуже імпровізованої зброї з цукру та зубної пасти. О, і на Архімедову сферу. Про неї забувати не слід. Лео сподівався, що не зламав її, коли наповнював хімічним порошком.
Він побіг до вежі та знайшов вхід. Почав було підніматись звивистими сходами, але його майже одразу зупинили біля білетної каси — якийсь охоронець, який горланив на нього італійською.
— Серйозно? — поцікавився Лео. — Слухайте, чоловіче, у вас тут карлики в дзвіниці. Я — дезінспектор. — Він показав бляшанку зі спреєм проти комах. — Бачите? Дезінспектор.
Він почав жестами зображати карлика, у якого від страху серце впало в п’яти, але італієць, хтозна-чому, однаково нічого не розумів.
Чоловік просто витягнув уперед руку.
— Хай йому трясця, — пробурчав Лео. — Я щойно витратив усю готівку на саморобну вибухівку. — Він порився у своєму продуктовому пакеті. — Може, ви приймаєте... е-е... чим би воно не було?
Лео простягнув жовто-червону упаковку чогось під назвою «Фонзіс». Він здогадувався, що це щось на кшталт чипсів. На його подив, охоронець знизав плечима й узяв упаковку.
— Avanti[4]!
Лео продовжив свій підйом, але подумки зробив нотатку, що треба запастись цими «Фонзіс». Вочевидь, в Італії їх цінували більше за готівку.
Сходи здіймалися дедалі вище. Здавалось, уся вежа — це тільки привід для того, аби їх збудувати.
Лео зупинився на сходовій клітці й звалився на вузьке заґратоване вікно, намагаючись відхекатися. Піт тік рікою, серце тарабанило по ребрах. Кляті керкопи. Щось Лео підказувало, що щойно вони побачать його нагорі, то одразу помчать геть, а він не встигне скористатись зброєю. І все ж, варто було спробувати.