Рик Риордан – Дім Аїда (страница 16)
— Могли впасти в Лету, — промовила Аннабет. — Втратити всі спогади.
Від однієї тільки думки про це шкірою Персі поповзли мурашки. Він на все життя намучився з амнезією. Лише місяць тому Гера стерла його пам’ять, щоб кинути до римських напівбогів. Персі натрапив на Табір Юпітера без жодного уявлення про те, хто він і звідки прийшов. А кілька років тому Персі бився з титаном на берегах Лети, біля Аїдового палацу. Хлопець вистрелив у супротивника водою з ріки й цілковито позбавив того пам’яті.
— Еге, Лета, — пробурчав він. — Я не у захваті від неї.
— А як звали того титана? — поцікавилася Аннабет.
— Е-е... Япет. Він сказав, що це означає «протикач» чи щось таке.
— Ні, ім’я, яке ти дав йому після того, як він втратив пам’ять. Стів?
— Боб.
Аннабет змучено засміялась.
— Титан Боб.
Губи Персі так висохли, що було боляче усміхатись. Цікаво, що сталося з Япетом після того, як вони залишили його в палаці Аїда... Чи він досі живе собі як Боб, весь такий привітний, веселий і безтурботний? Персі сподівався на це, хоч підземний світ, здавалось, виявляв у кожному тільки найгірше — байдуже чудовисько ти, герой чи бог.
Він подивився в далечину попелястих рівнин. Інші титани мають бути десь тут, у Тартарі, — може, закуті в кайдани, може, безцільно блукають, може, ховаються у темних ущелинах. Персі та його союзники знищили найгіршого титана, Кроноса, але
Персі вирішив не думати про це. Він поцілував Аннабет у чоло.
— Потрібно йти далі. Не хочеш попити ще вогню?
— Брр. Іншим разом.
Вони насилу підвелись. Решта скелі здавалась нереальною для спуску — попереду не було нічого, окрім крихітних виступів. Попри це Персі та Аннабет спускалися вниз.
Тіло Персі перейшло в режим, автопілоту. Пальці зводило судомою. На щиколотках, лопалися пухирі. Від голоду тремтіли руки та ноги.
Цікаво, чи зможуть вони від голоду померти? Чи вогняна вода живитиме їх і надалі? Чи чекає на них доля Тантала, який навіки застряг у ставку під фруктовим деревом, але не міг дотягнутись ані до води, ані до їжі?
Оце так, Персі майже забув про цього йолопа Тантала. Його тимчасово звільнили, щоб зробити директором Табору Напівкровок, а потім, напевно, повернули на Карні Поля. Персі ніколи раніше не було шкода цього вилупка, але тепер він починав йому співчувати. Тепер було значно легше уявити, як воно — цілу вічність відчувати зростаючий голод і не мати жодної надії попоїсти.
«Просто лізь далі», — сказав він собі.
«Чізбургери», — відповів шлунок.
«Замовкни», — подумав він.
«Зі смаженою картоплею», — продовжив шлунок.
Через мільярд років, отримавши ще тисячу свіжих пухирів на ногах, Персі дістався підніжжя. Він допоміг Аннабет спуститись, і вони звалились на землю.
Попереду на десятки миль тягнулись пустища, всипані личинками чудовиськ та височенними чорними деревами. Праворуч ділився на численні рукави Флегетон і біг далі, пронизуючи рівнину дельтою диму та вогню. На півночі, уздовж головного рукава, тягнулося решето печерних ходів. Тут і там стирчали із землі, наче знаки оклику, кам’яні шпилі.
Ґрунт під рукою Персі здавався підозріло теплим і гладким. Хлопець спробував узяти його в жменю й усвідомив, що під тонким шаром бруду та каміння ховається якась суцільна широченна мембрана... як шкіра.
До горла підступила нудота, але Персі придушив її.
У шлунку не було нічого окрім вогню.
Він не сказав про це Аннабет, але почав відчувати, що за ними дещо спостерігає... дещо безмежне й зловісне. Персі не міг зосередитись на цій таємничій силі, тому що вона була всюди. Та й «спостерігає» було неправильним словом. Воно передбачало наявність очей, а це створіння просто знало про їхню присутність. Гірські хребти над ними дедалі менше походили на сходи, а більше — на рядки велетенських зубів. Кам’яні шпилі були наче зламані ребра. А якщо земля — це шкіра...
Персі відігнав геть ці думки. Місце просто залякує його. От і все.
Аннабет встала, витерла сажу з обличчя і поглянула вдалечінь, у темряву на обрії.
— Коли вийдемо на рівнину, ховатись буде нікуди.
Приблизно за сотню ярдів попереду з-під землі вирвалася бульбашка. Назовні видерлось чудовисько... блискучий тельхін зі слизьким хутром, тюленеподібним тілом і хирлявими людськими кінцівками. Йому вдалось проповзти кілька ярдів, перш ніж з найближчої печери вискочило щось настільки швидке, що Персі встиг розгледіти тільки темно-зелену голову плазуна. Тельхін завищав. Невідоме чудовисько схопило його щелепами й потягнуло у темряву.
Відроджений у Тартарі на дві секунди, тільки щоб стати чиєюсь їжею. Цікаво, чи з’явиться він у якійсь іншій частині Тартару? І скільки часу на це знадобиться?
Персі проковтнув кислий присмак вогняної води.
— О, так. Буде весело.
Аннабет допомогла йому підвестись. Він востаннє оглянув скелі — назад шляху нема. Персі віддав би тисячі золотих драхм за те, щоб поряд був Френк — старий добрий Френк Чжан, який, здавалось, завжди з’являвся у потрібну мить і міг перетворитись на орла чи дракона, щоб перенести їх через це тупе пустище.
Вони продовжили шлях, тримаючись ближче до ріки й подалі від печер.
Вони саме минали один зі шпилів, коли Персі краєм ока помітив якийсь блискавичний рух — щось метнулося між камінням праворуч від них.
}х переслідує чудовисько? Або просто якийсь випадковий негідник також прямує до Брами Смерті?
Раптом Персі пригадав, чому вони взагалі пішли цим шляхом, і застиг на місці.
— Емпуси. — Він схопив Аннабет за руку. — Де вони?
Аннабет швидко озирнулася — у її очах блиснула тривога.
Можливо, емпус схопив плазун з печери. Бо якби вони досі були попереду, їх мусило б бути видно на рівнині.
Хіба що вони ховаються...
Персі оголив меч, але запізно.
Емпуси з’явилися з-за каменів — усі п’ятеро. Вони оточили Персі та Аннабет зусібіч. Бездоганна пастка.
Келлі покульгала вперед на своїх різних ногах. Вогнисте волосся палахкотіло на її плечах, наче мініатюрний водоспад Флегетона. Рване черлідерське вбрання вкривали руді плями. Персі сумнівався, що це кетчуп. Емпуса впилась у нього своїми палаючими очима й оголила ікла.
— Персі Джексоне, — заворкувала вона. — Оце крутяк! Не варто навіть повертатись у смертний світ, щоб убити тебе!
XV Персі
Персі пригадав, якою небезпечною була Келлі у їхню останню сутичку в Лабіринті. Попри різні ноги, коли хотіла, вона рухалась дуже швидко. Вона легко ухилялась від його меча і з’їла б його обличчя, якби Аннабет не встромила їй у спину кинджал.
А тепер з нею були чотири подружки.
— І твоя дорогенька
Келлі доторкнулась до своїх грудей — до того місця, де вийшло вістря кинджала, коли Аннабет напала ззаду.
— У чому справа, донько Афіни? Не маєш при собі свого ножика? Шкода. Я би вбила тебе ним.
Персі намагався думати. Вони з Аннабет стояли пліч-о-пліч, як багато разів у минулому, готові до бою. Але жодний з них не у формі для битви. Аннабет неозброєна. Ворог значно переважає за кількістю. Тікати немає куди. Допомоги чекати немає від кого.
На мить Персі подумав покликати Місіс О’Лірі, пекельну хортицю, здатну подорожувати світом тіней. Та навіть якщо вона почує його, чи зможе дістатись Тартару? Тут чудовиська опиняються після смерті. Своїм покликом він може її вбити або повернути до природного стану лютого звіра. Ні... він не вчинить так із власним собакою.
Отже, допомоги не буде. У битві вони навряд чи переможуть.
Залишалась улюблена тактика Аннабет: хитрощі, балачки, відтягування часу.
— Отже... — почав Персі. — Гадаю, вас цікавить, що ми робимо в Тартарі.
Келлі фиркнула.
— Не дуже. Я просто хочу вбити тебе.
На цьому б усе й скінчилось, але втрутилась Аннабет.
— Шкода, — промовила вона, — тому що ви гадки не маєте, що відбувається у смертному світі.
Решта емпус утворили коло і чекали від Келлі сигналу для нападу, але колишня черлідерка тільки забурчала і навприсядки позадкувала від меча Персі.
— Ми знаємо достатньо. Гея заговорила.