Рик Риордан – Дім Аїда (страница 18)
Він схопив Персі за руку та підняв його на ноги.
— Круто, — промовив Персі. — Серйозно. Але як ти...
— О, не час розмовляти. — Обличчя Боба стало серйозним. — Ми мусимо йти, поки вас не знайдуть. Вони йдуть. Так, саме так.
— Вони? — перепитала Аннабет.
Персі оглянув небокрай. Він не бачив жодного чудовиська, яке б наближалося до них, — тільки голе сіре пустище.
— Так, — погодився Боб. — Але Боб знає шлях. Ходімо, друзі! Розважимося!
XVII Френк
Френк прокинувся пітоном — і це вельми його збентежило.
Сам факт перетворення був звичною справою. Він весь час це робив. Але перетворитися з однієї тварини на іншу вві сні? Таке було вперше. У нього не було сумнівів, що задрімав він не змією, а як зазвичай — собакою.
Френк з’ясував, що ніч минає значно краще, коли він скручується у койці в подобі бульдога. Бозна-чому кошмари тоді турбували менше, а безперервний галас у голові майже зникав.
Він гадки не мав, чому перетворився на сітчастого пітона, але це принаймні пояснювало сон, де він повільно ковтає корову. Щелепа досі нила.
Френк зібрався з духом і перетворився назад на людину. Тієї самої миті повернувся шалений головний біль, разом із голосами.
«Бийся з ними! — кричав Марс. — Забери корабель! Захисти Рим!»
Голос Ареса загорланив у відповідь: «Убий римлян! Кров і смерть! Великі гармати!»
Батькові римська та грецька особистості волали одна на одну у Френковій голові під звичний звуковий супровід боїв. Вибухи, автоматні черги, рев реактивних літаків — наче хтось встановив сабвуфер у Френковій голові.
Френк сів. Його нудило від болю. Як і щоранку, він глибоко вдихнув повітря і втупив очі в ліхтар на столі — крихітний вогник, що палав і вдень, і вночі, живлячись чарівною олією з корабельного сховища.
Вогонь... його найбільший страх. Відкрите полум’я у власній кімнаті жахало, але водночас допомагало зосередитись. Шум у голові відходив на другий план і звільняв місце для думок.
Тепер це вдавалося значно легше, але Френк уже багато днів був цілковитим тягарем для друзів. Щойно спалахнула сутичка в Таборі Юпітера, як два голоси бога війни почали безупинно репетувати. Відтоді Френк ходив у заціпенінні, майже ні на що не здатний. Він поводився, як недоумок, і був певен, що друзі вже гадають, чи не збожеволів він.
Він не хотів їм розповідати. Вони б ніяк не змогли цьому зарадити. Судячи з розмов, ніхто з них не мав такої біди, як волаючі у вухо божественні батьки.
Так поталанило тільки Френкові, але він
Вона була такою доброю до нього. Навіть коли він був настільки збентеженим, що поводився як блазень, вона не втрачала терпіння і намагалася допомогти. Поки Apec кричав, що дітям Афіни не можна довіряти, а Марс ревів, що треба вбити всіх греків, у Френковому серці зародилась до Аннабет велика повага.
Без неї Френк став головним знавцем військової стратегії. Команда розраховувала на нього.
Він піднявся й одягнувся. Кілька днів тому в Сієні йому поталанило придбати новий одяг замість того, який Лео відрядив у політ зі столом Буфордом. (Довго пояснювати.) Він натягнув лівайси[6] і темно-зелену футболку, а потім схопив свій улюблений пуловер і водночас пригадав, що той йому не потрібен. Було занадто тепло. І що найважливіше — йому більше не потрібні кишені, щоб носити чарівну скіпку. Тепер її зберігає Хейзел.
Можливо, це мало б його бентежити. Якщо дерево згорить, Френк помре: кінець історії. Але він довіряв Хейзел більше, ніж самому собі. Усвідомлення того, що вона захищає його найбільшу слабкість, надавало впевненості — наче він застібнув пасок безпеки перед високошвидкісними перегонами.
Він перекинув лук та сагайдак за плече. Вони вмить перетворилися на звичайнісінький рюкзак. Френк був у захваті від цього. Він ніколи б не здогадався про маскувальні здібності сагайдака, якби Лео йому не розповів.
— Лео! — загорланив Марс. — Він мусить померти!
— Вдави його! — закричав Apec. — Вдави всіх! До речі, про кого йдеться?
Парочка знову почала волати одне на одного під акомпанемент вибухів, що стрясали Френкову щелепу.
Френк обіперся об стіну. Скільки же днів він слухав ці голоси, які вимагали смерті Лео Вальдеса?
Хай там як, але саме Лео розпочав війну з Табором Юпітера, коли вистрелив у Форум з балісти. Авжеж, він тоді був одержимий духами, але Марс однаково вимагав помсти. Лео все тільки ускладнював своїми постійними жартами в бік Френка, a Apec наполягав на помсті за кожну образу.
Френк тримав голоси в шорах, але це було нелегко.
Під час подорожі через Атлантику Лео сказав дещо. Френк досі не міг викинути цих слів з голови. Тоді, коли вони дізналися, що Гея оголосила винагороду за їхні голови, Лео зацікавило, скільки за кого дають.
«Ну, я розумію, що певно не такий дорогий як Персі чи Джейсон, можливо... але я вартий, ну, хоча б двох Френків чи трьох?»
Просто черговий дурнуватий жарт від Лео, але в ньому виявилося забагато правди. На «Арго II» Френк, безсумнівно, почувався як найменш важливий гравець команди. Авжеж, він уміє перетворюватись на тварин. Ну то й що? Поки що його найвидатнішим подвигом було перетворення на ласку, завдяки якому вони з друзями вибрались з підземної майстерні, але навіть
Лео поки що не відпустив жодного жарту стосовно горили. Але це було тільки питанням часу.
«Убий його!»
«Змусь його страждати! А потім — убий його!»
Дві особистості бога війни, здавалось, хвицали й лупцювали одне одного у Френковій голові, каталися по його носових пазухах, наче по борцівському килиму.
«Кров! Зброя!»
«Рим! Війна!»
«Заспокойтесь!» — наказав Френк.
Дивовижно, але голоси послухались.
«Непогано!» — подумав Френк.
Може, йому нарешті вдалось вгамувати цих набридливих міні-богів? Може, сьогодні буде хороший день?
Усі його надії було зруйновано, щойно він піднявся на палубу.
* * *
— Що воно таке? — запитала Хейзел.
«Арго II» стояв у шумній пристані. З одного боку простягався вантажний канал завширшки приблизно півкілометра. З іншого розкинулась Венеція — червоні черепичні дахи, металеві церковні куполи, шпилясті дзвіниці й сліпучі будівлі, що відблискують на сонці всіма улюбленими барвами продавців листівок до Дня закоханих: червоний, білий, вохра, рожевий і помаранчевий.
Усюди статуї левів — на п’єдесталах, над дверима, на портиках найбільших будівель. Френк налічив стільки левів, що майже не сумнівався — це місцевий талісман.
Там де мали б бути вулиці, звивалися поміж будинками зелені канали, усі без винятку всипані моторними човнами. На тротуарах уздовж причалів роїлася сила-силенна туристів, які обирали футболки біля кіосків, тіснилися в крамницях та розвалювалися за столиками вуличних кав’ярень, чим нагадували табуни морських левів. У Римі було багато туристів, але від цього місця у Френка аж у голові запаморочилось.
Однак Хейзел та решта команди не звертали на все це жодної уваги. Вони скупчилися біля правого борту й витріщалися на десятки химерних волохатих чудовиськ, які протискувались крізь натовп.
Кожне чудовисько було розміром з корову, із зігнутою спиною, як у коня зі зламаним хребтом, розкуйовдженим сірим хутром, тонкими ногами та чорними роздвоєними копитами. Їхні голови здавались занадто важкими для ший. Довгі, як у мурахоїда, хоботи звисали додолу, а довжелезні сірі гриви цілковито закривали очі.
Френк якийсь час спостерігав, як один з волохачів незграбно поплентався набережною, то нюхаючи бруківку, то облизуючи її довгим язиком. Туристи байдуже його оминали. Декілька навіть погладили. «Чому смертні такі спокійні?» — подумав Френк. І тоді чудовисько замерехтіло. На якусь мить воно перетворилось на старого гладкого бігля.
Джейсон крякнув.
— Смертні гадають, що це безпритульні собаки.
— Або не безпритульні, а просто гуляють без господарів, — промовила Пайпер. — У мого тата якось були зйомки у Венеції. Пам’ятаю, як він розповідав, що тут усюди собаки. Венеціанці їх обожнюють.
Френк нахмурився. Він завжди забував, що тато Пайпер — Трістан МакЛін, кінозірка світового масштабу. Вона мало коли розповідала про нього, і взагалі, як на дівчину, яка зросла в Голлівуді, Пайпер здавалась дуже звичайною. Френка це влаштовувало. Що-що, а папараці, які зніматимуть його епічні невдачі, тут були не потрібні.
— Але що воно таке? — повторив він запитання Хейзел. — На вигляд наче... голодні кошлаті корови з хутром вівчарок.
Френк зробив паузу, чекаючи, що хтось його просвітить. Знавців не знайшлось.
— Може, вони безпечні, — припустив Лео. — На смертних не зважають.
— Безпечні! — Глісон Хедж розсміявся. На ньому були звичні спортивні штани, футболка та тренерський Свисток. Вираз обличчя, як завжди, був непривітний, але тепер це згладжувала одна рожева резинка, що залишилась після карликів-пустунів з Болоньї. Френк побоювався говорити про це тренеру. — Вальдесе, скільки безпечних чудовиськ ти зустрічав? Треба просто націлити балісту й подивитись, що трапиться!
— Е-е, ні, — відповів Лео.
Френк ледве не вперше погодився з Лео. Чудовиськ забагато. Неможливо влучити в одного й не зачепити натовп туристів. До того ж, якщо волохачі запанікують і кинуться навтьоки...