Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 5)
Схлипуючи, він повільно і безнадійно підвівся з колін, не зводячи очей із вогняного огрому.
Між ошалілого полум'я диким криком кричали маленька біла хатина і вічнозелені дуби.
Розпечені омахи пожежі здіймалися над пагорбом, і Дрю, поспішаючи вниз, наче плив у вогні, то виринаючи, то потопаючи в ньому.
Коли він дістався дому, то замість даху, дверей, порога побачив лише всепожираючий вогонь. Повсюди сичало, тріщало і гуло.
Ніхто не кричав із середини, ніхто не плакав і не метався по дворі.
— Моллі! Сьюзі! Дрю! — ще з подвір'я закричав він.
Не озвалася жодна душа. Він підбіг до будинку так близько, що йому обпалило брови, а шкіра, здавалося, скручується від жару, як скручується палаючий папір, загинаючись вгору згорілими кутиками.
— Моллі! Сьюзі!
Вогонь жадібно і вдоволено жер усе, до чого лише міг дотягнутися. Дрю разів десять оббіг довкола будинку, намагаючись якось пробратися всередину. Потім змирився і сів де попало. Немилосердний жар обпікав його тіло, а він чекав, поки із тріском не впали стіни, здійнявши хмару іскор, поки не бухнув останній сволок, схоронивши підлогу під розплавленою штукатуркою й обвугленою дранкою. Він сидів доти, поки останні пломені вогню не задихнулись у диму, а довкола не засірів новий день. Поки не зосталося нічого, крім жевріючих головешок і їдкого смороду.
Незважаючи на ще палаючі віконні рами, Дрю забрався на згарище. Було ще доволі темно, тому важко було щось розгледіти. Червоні відсвіти мінилися на його спітнілій біля горла шкірі. Він стояв, наче чужинець на чужій землі. Ось — кухня. Обвуглені столи, крісла, піч, шафи. Ось тут був коридор. Там — вітальня, а отут — спальня, де...
... де Моллі була досі жива!
Вона спала поміж тліючих сволоків, розпечених металевих пружин і залізного пруття.
Вона спала, неначе нічого не трапилось. Її маленькі білі ручки, обсипані жаринками, витягнулися по боках, а спокій на її обличчі не могла порушити навіть тліюча дранка, що впала на щоку.
Дрю заціпенів, не в змозі повірити у побачене. Між згорених і закіптюжених руїн спальні вона безтрепетно спала на постелі з мерехкочучих вуглинок — на шкірі ні подряпинки, груди то підіймаються, то опускаються з кожним вдихом і видихом повітря.
— Моллі!
Вона вціліла і спить після пожежі, після того, як стіни обвалилися, як стеля над нею бухнула вниз і все надовкола зайнялося.
Його черевики почали диміти, поки він пробирався крізь тліюче руйновище. Але навіть якби спалахнули його ноги і вогонь охопив їх по щиколотки, він би цього не помітив.
— Моллі...
Він нахилився над нею. Вона не ворушилася, певно, не чула його, то й не озивалася. Вона не була мертвою. Але й не була живою. Вона просто собі лежала посеред вогню, що оточував її зусібіч, але не зачіпав і не шкодив. Її бавовняна нічна сорочка хоч і була вкрита попелом, але зоставалася цілою. Каштанове волосся розметалося по пломеніючій грані, немов по подушці.
Він торкнувся її щоки — щока була прохолодною... прохолодною посеред цього пекла. Її губи, осяяні лагідною посмішкою, тремтіли від ледь помітного дихання.
І діти також тут лежали. Під покровом диму він розгледів дві маленькі постаті, що вільготно спали у попелі.
Він виніс усіх трьох із дому і поклав на краю поля.
— Моллі, Моллі, прокинься!!! Діти, діти, прокиньтеся!
Вони не рухалися і продовжували спати.
— Діти, прокиньтеся! Ваша мама...
Померла? Ні, але...
Він теліпав дітьми, так ніби це вони були в усьому винні. Вони не звертали на це жодної уваги. Вони були зайняті своїми снами. Він опустив їх знову на землю і застиг, схиливши над ними вкрите зморшками обличчя.
Він знав, чому вони спали під час пожежі і продовжують спати тепер. Він знав, чому Моллі просто лежить і вже не засміється ніколи.
Могутність пшениці і коси.
Їхні життя, що мали урватися вчора, 30 травня 1938 року, не урвалися тільки тому, що він відмовився косити пшеницю, їм було призначено загинути у вогні. Ось як воно мало
Він поглянув на дітей. Роботу треба робити весь час. Кожного Божого дня. Без зупинок і без перерв. Треба косити щодня. І так аж до смерті, до смерті, до смерті.
«Добре, — вирішив він. — Добре, я буду косити».
Він навіть не попрощався зі своєю сім'єю. Він повернувся, відчуваючи, що закипає, взяв косу і попрямував у поле — спочатку швидким кроком, відтак перейшов на біг, а потім помчав риссю. Колосся шмагало його по ногах, а він, як шаленець, кричучи від болю, рвався в самісіньке серце пшеничного поля, щоби там нарешті дати волю рукам. І нараз зупинився.
— Моллі! — заволав він і змахнув косою, стинаючи колос. — Сьюзі! — заволав він. — Дрю! — І ще один змах.
Хтось закричав. Він не озирнувся на знищений вогнем дім.
А потім, ридаючи ридма, він знову і знову випростувався над пшеницею і стинав зліва направо, зліва направо, зліва направо. Знову, знову і знову! Він залишав за собою величезні залисини і в зеленій пшениці, і в достиглій пшениці, не перебираючи і не шкодуючи, лаючись чортом, знову і знову, проклинаючи все на світі, давлячись реготом — і лезо злітало, виблискуючи на сонці, і чи то зі співом, чи то зі свистом падало вниз! Вниз!
Бомби дощенту зруйнували Лондон, — Токіо, Москву.
Коса шаленіла у власнім безумстві. Запалали печі у Бельзені[3] і Бухенвальді[4]. Коса голосила в кривавій росі.
Атомні гриби запалювали сліпучі сонця над Білими Пісками[5], Хіросімою, Бікіні[6], і далі, і далі — у небесах Сибіру.
Пшениця плакала, і зелені сльози стікали на землю.
Корея, Індокитай, Єгипет з Індією затремтіли: Азія захвилювалась, Африка прокинулася серед ночі...
Коса здіймалась і опускалася, сікла і стинала в нестримнім шаленстві людини, котрій вже нема що втрачати, бо втрачено стільки, що можна начхати на світ.
Всього за декілька миль від головного шосе, якщо спуститися вниз вибоїстим путівцем, що веде у нікуди, всього за декілька миль від головного шосе, напхом напханим машинами, що прямують у Каліфорнію.
Раз у надцять літ якась допотопова автівка, збившись із головного шосе, пригальмує наприкінці курного путівця якраз біля обвуглених решток того, що було колись маленькою білою хатиною; щоб напитати дорогу, гукне водій фермера, котрого нагледить он там недалеко, саме того, котрий затято і безнастанно, немов навіжений, вдень і вночі гарує у безкрайньому полі пшениці.
Але він не діждеться ні допомоги, ні відповіді. Навіть після вервиці літ фермер у полі надто заклопотаний... надто заклопотаний тим, щоби не дати пшениці дозріти.
Тож Дрю Еріксон косить і косить, осліплий від сонця і з вогнем божевілля в очах, що назавжди забули про сон, день за днем, день за днем, день за днем...
Туманний горн[7]
Переклав Богдан Стасюк
Серед холодних вод, аж ген од землі, ми щоночі чекали на туман, і коли він піднімався, ми змащували мідну машинерію та засвічували протитуманний ліхтар у кам'яній вежі. Ніби дві птахи в сірому небі, ми з МакДанном цілили вдалину червоним, білим і знову червоним промінням у пошуках самітних кораблів. А коли вони не бачили цих сигналів, то лунав наш Глас — глибоке ревіння Туманного горна, яке продиралося крізь клапті паволоки, сполохуючи зграї мартинів, що розліталися, немов колода карт, і збивали піну на високих хвилях.
— Тут трохи самотньо, але ж ти, мабуть, уже звик? — поцікавився МакДанн.
— Так, — відповів я. — Слава Богу, ти в нас хороший співбесідник.
— Що ж, завтра твоя черга їхати на материк, — посміхнувся він у відповідь. — Сходиш на танці, хильнеш чарку джину.
— Слухай, МакДанн, а про що ти думаєш, коли залишаєшся тут наодинці?
— Про таємниці моря, — відказав МакДанн, запалюючи люльку.
Годинник показував чверть на восьму холодного листопадового вечора, опалення було вже ввімкнуте, світляний хвіст крутився на всі румби, вгорі у вежі громоподібно дуднів Туманний горн. На сто миль навколо на узбережжі не знайшлося б жодного міста. Сама лиш одинока дорога бігла відлюдними місцями до моря. Коли-не-коли по ній проїжджали автомобілі. Дві милі по греблі серед холодних вод — і ось уже наша скеля, повз яку навіть кораблі рідко пропливають.
— Про таємниці моря, — повторив МакДанн. — Ти знаєш, що океан — це така собі велетенська сніжинка? Він міниться і переливається тисячами форм і барв, жодного разу не повторюючись. Дивно. Одної ночі багато років тому я був тут сам, коли раптом вся риба в морі спливла на поверхню. Щось її пригнало в нашу бухту і змусило тремтячу витріщатися знизу на маяк, що водив то червоним, то білим, то червоним, то білим променем по їхніх кумедних очах. Мене пройняв холод. Складалося таке враження, що десь там під ногами розкинувся і ворушився до самої півночі велетенський павичевий хвіст. А потім ці міріади риб зникли так само безшумно, як і з'явилися. Отакої, думав я, може, вони припливли сюди за сотні миль, аби комусь там вклонитися абощо? Дивина. Зате подумай, якою в їхніх очах виглядала наша вежа. Стримить на висоті сімдесяти футів над морем, променіє довкруги Божим сяянням і заявляє про себе гласом почвари. Та риба більше ніколи не верталася, але погодься, хіба не могло їй тоді спасти на думку, що на якусь мить вона опинилася під дією Надприродного?