Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 4)

Додому він повернувся постарілим років на 200.

Він простягнув Моллі листа і переказав глухим, рівним голосом його зміст:

— Мама померла. О першій годині у вівторок. Її серце...

Через якусь мить Дрю Еріксон додав:

— Сади дітей у машину і наладуй її харчами. Ми переїжджаємо у Каліфорнію.

— Дрю, — спокійно озвалася дружина, тримаючи у руках листа.

— Ти сама знаєш, — провадив він, — це безплідна земля, а поглянь, як щедро на ній родить пшениця. Я не розповідав тобі всього. Вона дозріває лише ділянками, щодня потрохи. Це недобре. Коли я скошую її, вона відразу ж зігниває! А вже наступного ранку проростає знову, ніби так і має бути. Минулого вівторка під час косьби мені здавалося, що це я себе живцем підрізую. Потім долинув чийсь крик. А сьогодні цей лист...

— Ми залишаємося тут, — промовила Моллі.

— Моллі!

— Ми залишаємося тут. Тут вдосталь харчів і є дах над головою, тут можна жити по-людськи, і жити довго. Я не буду знову морити своїх дітей голодом, ніколи!

За вікнами голубіло безхмарне небо. Сонце навскоси зазирнуло у кімнату і висвітило половину втихомиреного обличчя Моллі, від чого освітлене око збиснуло бездонною синявою. Чотири чи п'ять вилискуючих крапель поволі збігали вздовж крана, а тоді впали швидше, ніж Дрю встиг зітхнути. Його зітхання було хриплим і впокореним. Він кивнув, дивлячись в нікуди.

— Гаразд, — промовив він, — ми залишаємось.

Він втомлено підійняв косу. На її лезі гострим блиском спалахнули слова: «Хто володіє мною, той володіє світом».

— Ми залишаємось...

Наступного ранку він пішов навідати могилу старого. Якраз посередині неї тягнувся одинцем зелений пшеничний паросток. Той самий, що його покійник тримав у руках кілька тижнів тому, тільки відроджений.

Він побалакав зі старим, хоча відповіді не дочекався.

— Ти ціле життя пропрацював у полі, бо мусів там працювати, і якось скосив своє визріле власне життя. Ти знав, що воно твоє, і все ж таки скосив його. Потім ти повернувся додому, перевдягнувся у святошне, твоє серце зупинилося, і ти помер. Так це було, хіба ні? Землю ти передав мені, а коли я помру, то теж муситиму комусь її передати.

Голос Дрю благоговійно затремтів.

— Скільки це все вже триває? І ніхто навіть не здогадується про це поле і його планиду? Ніхто, крім того, у кого в руках коса?..

Зненацька він відчув себе старим як світ. Долина видалася йому непам'ятною, наче мумія, таємничою, висушеною, зловісною і могутньою. Коли індіанці танцювали у преріях, воно вже було тут, оце поле. Те саме небо, той самий вітер, та сама пшениця. А до індіанців? Мабуть, якийсь кроманьйонець, кровожерний і розпатланий, крадькома пробирався косити пшеницю із неоковирною дерев'яною косою...

Дрю взявся знову до роботи. Вгору, вниз, вгору, вниз. Він ошалів від думки, що є власником цієї коси. Саме він, а не хтось інший! Цей шал упав на нього велетенською незборимою хвилею — хвилею могуті і жаху.

— Вгору! Хто володіє мною! Вниз! Той володіє світом!

Він змирився зі своєю роботою, підійшовши до неї по-філософськи. Це ж бо тільки спосіб відробітку за надані його сім'ї харчі і дах. Після стількох років поневірянь вони заслужили на це.

Вгору і вниз. Кожен колосок — стяте під корінь чиєсь життя. А якщо він все ретельно спланує — він поглянув на пшеницю, — то чому би йому, Моллі і дітям не жити вічно!

Треба лише натрапити на колоски Моллі, Дрю і Сьюзі, щоби ненавмисно їх не зітнути.

І тоді наче щось прошелестіло йому: ось вони!

Просто перед ним.

Ще один помах коси — і він би їх втратив.

Моллі. Дрю. Сьюзі. Жодних сумнівів. Тремтячи, він клякнув і взявся розглядати колосочки. Вони аж засяяли від його дотику.

Дрю полегшено зітхнув. А якби він їх скосив, навіть про це не здогадуючись? Він перевів подих, підвівся, взяв косу, відійшов на кілька кроків назад і довго стояв, не зводячи очей з урочого місця.

Моллі не могла начудуватися, коли Дрю повернувся додому набагато раніше, та ще й без жодних на те причин поцілував її у щоку.

— Щось ти рано нині. Чи... чи пшениця і досі зігниває, коли ти її скошуєш? — поцікавилася під час обіду Моллі.

Він кивнув і доклав собі м'яса.

— Може, тобі слід написати до тих урядовців, котрі відповідають за сільське господарство? Вони би приїхали подивитися, що воно таке, — сказала вона.

— Ні, — відказав Дрю.

— Я просто запропонувала.

Його зіниці розширилися.

— Я тут залишуся до кінця свого життя. Ніхто, крім мене, не зможе дати лад цій пшениці. Їм же невтямки, де можна косити, а де ні. Може статися так, що вони скосять не ті ділянки.

— Які це — не ті ділянки?

— Ніякі, забудь, — сказав він, продовжуючи жувати.

Він спересердя брязнув виделкою до стола.

— Хтозна, що їм може спасти на думку! Ох уже мені ті урядовці! Вони можуть навіть... можуть навіть надуматися переорати все поле!

Моллі кивнула.

— А це те, що треба, — сказала вона, — щоби засіяти поле новим зерном і почати все спочатку.

Він не доїв обіду.

— Я не збираюся нікому писати, і не дозволю косити це поле жодним зайдам, і на цьому крапка, — заявив він, гучно гримнувши дверима.

Він обійшов те місце, де під сонцем росли собі життя його дружини і дітей, а почав косити на протилежній стороні поля, щоби напевне не дати маху.

Але ця робота йому тепер не подобалася. Вже через годину він знав, що вкоротив віку трьом своїм давнім добрим приятелям із Міссурі. Він прочитав їхні імена на скошених колосках і вже не зміг працювати далі.

Він замкнув косу у комірчині, а ключ заховав: досить з нього косьби, накосився вже донесхочу.

Надвечір Дрю, всівшись на передньому ґанку, розкурив люльку і взявся розповідати дітям усілякі небилиці, аби тільки їх забавити. Але вони не повелися. Вони виглядали подаленілими, втомленими і зчужілими, начебто і не були більше його дітьми.

Моллі поскаржилася на головний біль, потинялася безцільно по хаті, пішла спати рано і заснула глибоким сном. І це також було дивно. Моллі завжди полюбляла посидіти подовше і поплескати язиком побільше.

У місячному сяйві пшеничне поле хвилювалося, наче море.

Воно жадало коси. Окремі ділянки потребували її вже. Дрю Еріксон сидів, глитав слину, намагаючись не дивитись у той бік.

А що трапиться зі світом, якщо він більше ніколи не вийде у поле? Що буде з людьми, котрі вже дозріли до смерті і тільки й чекають приходу косаря?

Поживемо — побачимо.

Моллі тихо дихала, коли він задув свічку і ліг у ліжко. Сон його не брав. Він наслухав вітер у пшениці, руки томилися від безділля.

Посеред ночі Дрю отямився і побачив, що він іде по полю з косою в руках. Іде як шаленець, іде в напівсні і страху. Він не пам'ятав, як відчинив комірчину і як взяв косу — та ось він іде у місячному сяйві поміж колосся.

Серед цих колосків були старі, втомлені, спраглі довгого, тихого, безмісячного сну.

Коса запанувала над ним, прикипівши до долонь, змушуючи просуватися вперед.

Після нетривалої боротьби він якимось дивом зміг подолати її. Жбурнув косу на землю, вибіг із пшениці, а тоді зупинився і клякнув.

— Я більше не хочу вбивати, — благав він. — Якщо я коситиму надалі, мені доведеться вбити Моллі і дітей. Не змушуй мене цього робити!

І тільки зорі мерехтіли у небі.

Позад нього почувся приглушений звук удару.

Щось шугонуло з-за пагорба в небо. Здавалося, що то якась жива істота здійняла червоні ручиська, щоби дотягнутись до зірок. В обличчя дмухнув вітер, принісши з собою іскри з густим і гарячим запахом пожежі.

Дім!