Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 7)

Потвора була вже в ста ярдах від нас, постійно перекрикуючись із Туманним горном. Коли промінь маяка цілив в очі істоти, в них прозирали тільки вогонь і лід, вогонь і лід.

— От тобі урок життя, — промовив МакДанн. — Ми завжди на когось намарно чекаємо вдома. Ми завжди в чомусь не чуємо душі, що не може нам відповісти взаємністю. Минає час, і ми вже хочемо знищити це щось, чим би воно не було, аби тільки не краялося через нього серце.

Створіння чимдуж пливло на маяк.

Заревів Туманний горн.

— Подивимось-но, що станеться далі, — проказав МакДанн і вимкнув Туманний горн.

Хвилина тиші, яка запанувала по цьому, забриніла так, що ми чули гупання власних сердець у скляній маківці вежі і повільне обертання прожектора в оливі.

Чудовисько спинилося і завмерло. Кліпнули його очиська-ліхтарі. Воно роззявило пащу і здобулося на подобу клекотіння, судячи з рокоту — геть вулканічне. Істота покрутила навсібіч головою в пошуках звуку, який розчинився в тумані, а потім вирячилася на маяк. Знову рокотіння. Аж раптом в очах зайнявся вогонь. Потвора здибилася, замолотила по воді лапами і кинулася на нашу башту з поглядом, сповненим гнівної муки.

— МакДанне, — загорлав я. — Ввімкни же горн!

Мій напарник намацав рубильник. Та навіть клацнувши ним, залишалося тільки спостерігати за монстром, що став горою і вчепився велетенськими лапами у башту. Світло мерехтіло в ороговілих перетинках між пальцями. Гігантське праве око на зболеній голові зблиснуло переді мною, немов казан, у який я був готовий із криком провалитися. Маяк здригнувся. Заголосив Туманний горн, і у відповідь заголосило чудовисько. Воно обхопило вежу, і от, його зуби вже скреготіли по склу, що посипалося нам на голову.

МакДанн схопив мене за руку:

— Вниз!

Башта здригнулася, загойдалася і почала рушитися. Туманний горн ревів дуетом із потворою. Ми перечепилися і мало не полетіли сторчголов униз по східцях.

— Хутко!

Коли ми вискочили на перший поверх, башта почала рушитися. Довелося пірнути під сходовий просвіт і заховатися в маленькому кам'яному підвалі. Нагорі тисячами торохтів град із каміння. Раптом замовк Туманний горн. Чудовисько з усіх сил кинулося на вежу, і вона почала падати. Ми з МакДанном, міцно обійнявшись, гупнули навколішки, а навколо нас вибухнув світ.

Коли все скінчилося, нас оточувала сама лиш темрява і шум морського прибою на кам'яних завалах.

І ще один звук, крім цього.

— Слухай, — тихо промовив МакДанн. — Слухай.

Ми зачекали якусь хвилину. І от я почув. Спочатку свист всмоктуваного повітря, а потім голосіння, спантеличення велетенського створіння обрушилося на нас, навалилося так, що паморочний сморід чудовиська розлився повітрям за кам'яною стіною підвалу. Монстр засопів і загорлав. Вежа зникла. Зник маяк. Щезло те, що закликало істоту з відстані в мільйон років. І тепер потвора роззявляла пащеку та видавала гучноголосі заклики — заклики Туманного горна, знов і знов. А далекі кораблі в морі, загубивши світло прожектора і нічого не бачачи, минали це місце і, напевно, думали того пізнього вечора: ось він, самотній звук, голос Самітної бухти. Все гаразд. Ми обминули мис.

І так тривало до світанку.

Наступного дня, коли до нас потрапили рятівники, щоб викопати з-під кам'яних завалів, сяяло гаряче жовте сонце.

— Вона просто розвалилася, — поважно повідомив їм МакДанн. — Кілька потужних ударів дужими хвилями, і башта просто розвалилася, — щипнув він мене за руку.

Навіть не зосталось на що подивитися.

Спокійний океан, синє небо. Ідилію порушував тільки стійкий водоростевий сморід від зеленої маси, що вкривала купи каміння та узбережні скелі. Над нею дзижчали мухи. Хвилі прибою омивали порожній берег.

Наступного року на мисі з'явився новий маяк, але я вже мав нову роботу в маленькому містечку, в мене була дружина і власний теплий будиночок, що поночі восени світився жовтими вогнями, замкнувшись на всі клямки та пахкаючи димом із комина. Що стосується МакДанна, то він тепер порядкує в новому маяку, який збудували за його проектом — із залізобетону, про всякий випадок, казав він.

У листопаді нова споруда була повністю готова. Одного пізнього вечора я навідався до МакДанна, поставив машину на стоянці, глянув на сірі води, послухав ревіння нового горна, який раз, двічі, тричі, чотири рази сурмив ген удалину.

Чудовисько?

Воно так і не повернулося.

— Нема його, — прокоментував МакДанн. — Вернулося в Безодню. Засвоїло урок, що не можна ось так до безпам'ятства любити щось на цьому світі. Воно знов у найглибших глибинах чекатиме ще один мільйон років. Сердешне! Ждатиме собі, чекатиме, а людина тим часом з'являється і зникає на цій убогій планетці. Ждатиме і чекатиме.

Я сів у машину, прислухався. Мені не було видно ні маяка, ні прожектора Самітної бухти. Я чув тільки Горн, Горн і ще раз Горн. Він ніби закликав потвору.

Я сидів і шкодував, що не можу дібрати слів.

Силова установка[8]

^{Переклав Богдан Стасюк}

Коні плавно зупинились, і чоловік із дружиною подивилися під ноги, на суху піщану долину. Жінка виглядала в сідлі розгубленою; протягом от уже кількох годин вона не промовила жодного слова та й навіть не уявляла, які слова можна добрати в цій ситуації. Вона втрапила у пастку між гарячим та гнітючим грозовим небом Арізони і жорстким гранітом обвіюваних усіма вітрами гір. На її тремтячі руки впало кілька прохолодних дощинок.

Вона втомлено поглянула на чоловіка. Той легко і з непохитним спокоєм сидів на своєму вкритому порохом дороги скакуні. Жінка заплющила очі і подумала про те, яким тихим було її життя до сьогодні. Їй закортіло розсміятися в обличчя власному відображенню у люстерку, яке вона тримала перед собою, але цієї хвилини подібний вчинок міг здатися проявом божевілля. Зрештою, хіба такий стан не можна списати на похмуру негоду чи телеграму, яку їм вранці доставив верховий кур'єр, або ж тривалу подорож до міста.

Перед ними лежав широкий порожній край, який іще треба пересікти, крім того, їй було холодно.

— Не думала, що такій панні, як я, знадобиться релігія, — упівголоса проказала вона, заплющивши очі.

— Що? — перепитав, озирнувшись до неї, Берті, її чоловік.

— Забудь, — прошепотіла жінка, мотнувши головою. І якою ж переконаною в своїй думці вона була всі ці роки. Ніколи й нізащо вона б не потребувала церкви. Усі ці нескінченні бесіди хороших людей про релігію на вощених сидіннях церковних лав, білокрильники у великих бронзових відрах і неосяжні церковні дзвони, що в них відлунювався голос проповідника, їй доводилося чути і крикливі голоси з амвона, і запальні слова промов, і шепіт, — і всі вони здавалися однаковими. Знайти своє місце в храмі їй не вдавалося.

— Я ніколи не бачила потреби відвідувати церкву, — пояснювала вона людям. Ці страсті були не про неї. Вона просто ходила, жила і працювала руками, гладенькими, немов камінці річкової ріні, маленькими, немов камінці річкової ріні. Робота виплекала її нігті так, як не виплекає жоден лак із магазинної пляшечки. Дитячі доторки зробили ці руки м'якими, од виховання нащадків шкіра згрубіла, але кохання чоловіка повсякчас вертало їм ніжність.

Тепер через смерть вони тремтіли.

— Сюди, — гукнув чоловік. Піднімаючи куряву, коні рушили вниз по стежині до химерного цегляного будинку біля висхлого річища. У його вікнах зеленіли шибки, в очі кидалось устаткування блакитного кольору, червона черепиця і розмаїття проводів. Дроти тікали до опор високовольтної ЛЕП, а вже звідти — до самого обрію долини. Жінка мовчки дивилася їм услід, але думати продовжувала про синьо-зелені вікна та огненної барви цеглу.

Вона ніколи не залишала закладки в Біблії на сторінках із важливими віршами, адже попри те, що її життя в цій пустелі минало серед граніту, сонця і вологи, яка вивітрювалася з тіла, їй ніколи нічого не загрожувало. Все якось саме по собі вирішувалося, перш ніж нужда стрічала світанки безсонної ночі або мережила чоло першими зморшками. Життя складалося так, що його найотруйніші речі проминали її. Про смерть вона знала з непевних чуток, що так само розповідають про далекі бурі за горами.

Двадцять років пронеслися повз неї кулями перекотиполя від того самого дня, коли вона приїхала на Захід, вдягла золоту обручку цього самотнього мисливця і прийняла пустелю в свою сім'ю третім (і постійним) їхнім співмешканцем. Жоден із їхніх чотирьох дітей ніколи не хворів тяжкими недугами і не ставав на поріг смерті. Ні одного разу в житті їй не доводилося колінкувати, крім як під час вискрібання і без того чистої підлоги.

Тепер же всьому настав край. Вони їхали до віддаленого містечка через простий жовтий папірець із повідомленням про те, що її матір лежала при смерті.

У це неможливо було повірити, куди б вона не дивилася або під яким кутом не прагнула поглянути на проблему. Жодного щабля, щоб ухопитися чи зіпертися на нього. Вона втратила свій компас, який, ніби в піщаній бурі, розгубив усі свої позначки, що вказували на сторони світу, такі зрозумілі раніше, і його стрілка крутилася абсолютно безцільно. Навіть рука Берті на плечі не помагала. Це все скидалося на кінець хорошої п'єси і початок лихої. Людина, яку вона так любила, мала померти. Так не буває!

— Треба спинитися, — промовила вона до себе, не довіряючи власному голосу і додаючи йому дратівливих ноток, за якими намагалася приховати страх.