Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 39)

— То що ти про все це думаєш? — озвався він нарешті.

— Не знаю. Потрібен час, щоб осмислити все це, — мовив я. — А тоді або вибухнути сміхом, або зайтися плачем.

— Краще вже сміх. Не люблю сліз.

Він довірливо простягнув мені руку. Я потиснув її.

— Мене звати Маꥳллахі. Більше знаний як Шмаркач Маꥳллахі. Або ж просто — Шмаркач.

— Шмаркач, — повторив я і й собі відрекомендувався: — Сміт.

Він міцно схопив мою руку своїми крихітними пальчиками.

— Сміт? Та це не прізвище, а щось на кшталт — почув і забув. А от моє, Шмаркач, сягає глибини у десять тисяч льє! Як, запитаєш ти, ведеться мені тут? А як ведеться тобі — такому стрункому, поставному, пановитому. Ну та хай там, ось твоє пійло — таке саме, як моє. Пий і слухай.

Жінка повернулася з двома повними склянками. Я випив, поглянув на неї і запитав:

— Ви — його мама?

— Вона мені сестра, — промовив малюк. — Наша мама давно вже подалася до праотців і найближчих тисячу років зароблятиме там по півпенні на день, а надалі взагалі ні пенса милостині і мільйони студених весен!

— То це твоя сестра? — напевно, у моєму голосі бринів сумнів, бо жінка швидко від нас відвернулася і взялася пити своє пиво.

— Ти б сам ніколи не здогадався, чи не так? Вона з вигляду в десять разів старша від мене. Але кого не зістарять Зими, того зістарять Злидні. Зими та Злидні — от і весь секрет. Навіть порцеляна тріскає від такої погоди. А моя сестра була настільки прекрасна — як найтоншої роботи порцеляна, яку літо випалювало у своїй печі. — Він лагідно штовхнув її ліктем. — І ось тепер вона мені за маму — всі тридцять років.

— І ви всі ці тридцять років були...?

— Біля парадного під'їзду «Роял Гайберніан»! І навіть довше! І наша мама, і тато, і його тато, і всі родичі! Того дня, коли я щойно народився і мене лише сповили, я вже опинився на вулиці, а мама циганить «Христа ради», а світ надовкола глухий, німий і сліпий, і кам'яний, і замогильний. Тридцять літ із сестрою, десять літ з мамою — ось скільки часу Шмаркач Маꥳллахі бере участь у цьому реаліті-шоу!

— Сорок? — вигукнув я, і щоби якось дійти до тями, допив свій джин. — Тобі справді сорок? І всі ці роки... але як?

— Як це я ухитрився відхопити таку роботу? — перепитав малюк. — Таку роботу не вибирають, для такої роботи, як то мовиться, треба народитися. Дев'ять годин у нічний час, жодних тобі неділь, жодних табельних годин, жодних зарплат — лише пилинки і ворсинки з кишень багатих гультяїв.

— Але я все-таки не розумію, — сказав я, натякаючи жестами на його зріст, будову і колір обличчя.

— Я й сам ніколи цього не розумів, — сказав Шмаркач Маꥳллахі. — Можливо, я на біду народився ліліпутом? Чи в моєму рості винуватий збій у якихось залозах? А, можливо, хтось розпорядився від гріха подалі, щоби я залишався кордуплем?

— Навряд чи...

— Гадаєте, ні? А ось послухайте. Тисячі разів, і тисячу тисяч разів я чув, як мій батько, повертаючись із старцювання, тицяв пальцем у мою ліжечко і, вказуючи на мене, промовляв: «Шмаркачу: що би там не було, але ти не рости, і хай не росте жоден твій м'яз, жодна волосина! Світ навколо тебе — це справді прегарна штука. Чуєш мене, шмаркачу? Довкола тебе Дублін, а там уся Ірландія, а далі — і цілісінька Англія. Але це — не для тебе, тобі не варто рости; отож, слухай-но, шмаркачу, ми зупинимо твій ріст правдою, істиною, пророцтвами та ворожбою, ти в нас джин попиватимеш та іспанські сигарети куритимеш, аж поки не станеш справжнісінькою ірландською шинкою — рожевою, солодкавою і маленькою, маленькою — ти чуєш мене, шмаркачу? Я тебе не хотів. Але якщо вже з'явився на світ, то лежи тихіше від миші, не ходи, а плазуй, не говори, а скавули, не працюй, а байдикуй, а коли світ виявиться надто великим для тебе, шмаркачу, то скажи йому все, що ти про нього думаєш: нацюняй у пелюшки. Ось, шмаркачу, тобі на вечерю самогонка — дудли її! Чотири вершники Апокаліпсису[66] чекають на нас біля річки Ліффі. Хочеш їх повидіти? Чіпляйся за мене! Вперед!»

І ми відправлялися у вечірнє турне: тато нашкварював на банджо, а я сидів коло його ніг із мисочкою на простибіг, або ж він відбивав чечітку, тримаючи однією рукою мене під пахвою, а другою — банджо, і витискаючи із нас обидвох немилосердні звуки.

Пізно вночі повертаємося додому і лежимо всі четверо в одному ліжку, наче купа підгнилої картоплі, залишена із призабутих голодних часів.

А інколи серед ночі, не знаючи, до чого вчепитись, мій тато вискочить з ліжка і вибіжить надвір у холодриґу та й давай погрожувати небесам кулаками, пам'ятаю це все, я пам'ятаю. Я на власні очі бачив, на власні вуха чув, як він погрожує самому Господові. Мовляв, ти тільки попадись мені в руки, то тільки пір'я полетить, і бороду повисмикую, і згасне світло, і величний театр Буття закриється навіки! Ти чуєш, Боже, німа тварюко, з одвічними дощовими хмарами, повернутими до мене своїми чорними сраками, чи тобі наплювати?

І наче зачувши його, плакало небо, і так само плакала моя мама всю ніч, усю ніч.

І був ранок, і я знову — на вулицю, але вже з нею, і цього разу я в неї на руках, і так від неї до нього, від нього до неї, день за днем, і були мамині жалі за тими мільйонами життів, котрих забрав голод п'ятдесят першого, і було татове прощання з чотирма мільйонами тих, котрі відпливли у Бостон[67]...

Однієї ночі тато також зник. Можливо, він, як і всі інші, відплив на якомусь божевільному кораблі, щоб забути нас. Я прощаю його. Бідолаха геть збожеволів від голоду і схибнувся на тому, щоби дати нам те, чого не міг...

Отож, коли моя мати просто розтанула у власних сльозах, розчинилася, якщо можна так висловитись, наче цукровий святий, зникла ще до того, як звіявся вранішній туман, і сира земля прийняла її, і моя сестра, дванадцятилітня дитина, за одну ніч стала дорослою, ну а я, я, як же я? Я виріс мізинчиком. Як бачите, для кожного з нас віддавна були розписані ролі. Я ж бо змалку готувався до власного виходу, бо клянуся, знав, що моя роль — роль трагіка!

Всі порядні дублінські торботряси кричали про це. Ще коли мені було заледве дев'ять днів від народження, кожен з них захопливо твердив: «Ото буде канюка із канюк!»

І потім, коли мені стукало двадцять чи тридцять днів, і мама стояла зі мною під дощем біля «Еббі-сіетр»[68], то актори й режисери, котрі проходили мимо, почувши мої гельські заплачки, казали, що мені неодмінно слід учитися на актора. Отож, сцена тільки й чекала, коли я виросту, але я так і не виріс. А Шекспір не писав ролей для шмаркачів. Хіба що Пак[69] — оце, либонь, і все. Так минуло сорок днів, п'ятдесят днів від мого народження, і моє лицедійство настільки розпекло всіх до чорного жару, що старцюги наввипередки канючили, щоби їм визичили мою плоть, душу і голос — там на годинку, сям на годинку. Якось одна стара леді, коли хворіла і була прикута до ліжка, навіть поборгувала мене на цілих півдня. І всі, хто орендував мене, не могли мною нахвалитися. «Боже ж ти мій, — лопотали вони, — та він своїм криком висмокче грошву навіть зі скарбони у самого Папи!»

А котрогось недільного ранку біля Собору, запримітивши дорогі ризи і розкішний плащ одного американського кардинала, я влаштував такий концерт, що вразив його у самісіньке серце. І сказав він тоді таке: «Цей крик — наче перший крик новонародженого Ісуса, та вчувається в ньому і верескотня Люцифера, котрого вигнали з небес і вкинули просто в киплячу пекельну смолу»!

Саме так і сказав про мене шановний кардинал. Христос і Диявол в одній подобі; гріх і праведність, що злітають із одних вуст водночас, а ви могли би втнути таке?

— Ніколи, — чесно зізнався я.

— Чи візьмімо інший трафунок, пізніше, через купу літ, із тим навіженим американським кінщиком, котрий за білими китами ганявся. Коли він вперше мене побачив, то лише мимохідь позирнув... і підморгнув! А потім витяг банкноту у фунт стерлінгів і не віддав сестрі — о ні! — а взяв мою запаршивілу руку, тицьнув гроші у мою долоню, стиснув, знову підморгнув і пішов собі геть.

Пізніше я бачив його фотографію в газеті, коли він вбиває страхітним гарпуном Білого Кита, наче ненормальний якийсь. І скільки разів потім ми би на нього не натикалися, я завжди відчував, що він бачить мене наскрізь, але все одно я ніколи не підморгував йому навзаєм. У мене була німа роль. І він завжди притримував для мене свій фунт, і пишався тим, що я не здаюся і вдаю, що не знаю, що він все знає.

З усіх тих тисяч, котрі пройшли повз нас біля готелю, він був єдиним, хто дивився мені прямо в очі, ну і ще ти. Усі інші були надто сором'язливими, щоби ще й дивитися на тих, кому подають.

Так от до чого я веду: і той режисер, і актори з «Еббі-сіетр», і кардинали, і геть усі жебраки, котрі в один голос твердили, що я справжнісінький талант і навіть геній — усе це разом і запаморочило мені голову.

Додайте до цього ще й дзвін, що постійно відлунював у моїх вухах з часів великого голоду, і що не день — то чийсь похорон, то марші безробітних на вулицях, ну, тепер дотямили? Битий дощами і народними бурями, та ще й надивившись усякої всячини, я просто змушений був впасти, скотитися вниз, чи не так?

Якщо тримати дитину впроголодь, то годі сподіватися, що з неї будуть люди. Чи нині дива все-таки трапляються?