Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 40)

Отож, набачившись усілякого паскудства, хіба міг я вирости вільним у цьому світі обману та гріха, де панують природна і неприродна людина? Ні і ще раз ні! Мені потрібна була якась затишна місцина в цьому жорстокому світі, а що я був цього позбавлений, і назад, у материнське лоно, шляху не було, то я просто згорнувся калачиком, щоб захиститися від дощу і негоди. Я хизувався своїм стражданням.

І знаєш — я виграв.

«Так, шмаркачу, — подумав я. — Ти справді виграв».

— Ось і вся моя історія, — промовив малюк, сидячи на стільці у безлюдному барі.

І вперше від початку своєї розповіді глянув на мене.

І жінка, що доводилася йому сестрою, а насправді виглядала як його посивіла мама, також, зрештою, зважилася здійняти очі на мене.

— Зажди, — сказав я, — а чи дублінці знають про це?

— Деякі знають. І навіть заздрять мені. А інші ненавидять — бо ті лиха і випробування, що насилає на них Господь, мене майже завжди оминають.

— А поліція?

— А хто їм скаже?

Запала тривала тиша.

За вікнами періщив дощ.

Пронизливо, наче душі у пеклі, скрипіли дверні петлі, коли хтось заходив чи виходив.

Тиша.

— Не я, — спромігся я.

— Слава тобі, Господи...

І сльози скотилися по щоках сестри.

І сльози скотилися по замурзаному личку маляти.

Вони не приховували сліз і не намагалися їх втерти, і врешті ті й самі висохли, і ми допили свій джин і ще хвильку посиділи, а потім я сказав:

— Найкращий готель у місті — це «Роял Гайберніан», чи не так? Я маю на увазі — для прошаків?

— Так, — підтвердили вони.

— І саме через страх зустрітися зі мною ви так довго уникали найприбутковішого місця?

— Так.

— Вечір щойно почався, — додав я, — опівночі буде навала багатіїв із Шеннона[70] — саме прибуде літак.

І я підвівся.

— Якщо дозволите, я проведу вас.

— Календар зі святими переповнений, — сказала жінка, — але ми спробуємо якось втиснути туди і вас.

Потім я провів цю жінку Маꥳллахі з її крихіткою крізь пелену дощу назад, до «Роял Гайберніан», і всю дорогу ми говорили про юрму, що десь опівночі прибуде з аеропорту, заклопотана тим, щоби встигнути хильнути віскі, а заодно і зареєструватися в готелі — прекрасний час для старцювання, з його холодним дощем і всіма іншими плюсами, і цей час ніяк не можна пропустити.

Частину шляху я ніс малого на руках, бо жінка виглядала вкрай змученою, але коли ми побачили готель, я віддав їй немовля, сказавши:

— Це вперше вас...

— Викрив турист? Так, — промовив малюк. — У вас око, наче у видри, сер.

— Я письменник.

— А бодай мене! — вигукнув він. — Мені слід було здогадатися! Але ж ви не...

— Я не напишу жодного слова про вас: принаймні у найближчі п'ятнадцять років.

— Нічичирк?

— Нічичирк.

Ми були за якусь сотню метрів від готелю.

— Отут я вже мушу заткнутися, — промовив Шмаркач, лежачи на руках у своєї немолодої сестри і стискаючи крихітні кулачки, підпилий, але свіженький, немов огірочок, із м'ятною цукеркою у роті, щоби перебити запас джину, окастий і розкудланий, загорнутий у брудне лахміття. — В нас із Моллі правило — жодних розмов під час роботи. Тримайте мою руку!

Я схопив крихітний кулачок, маленькі пальчики. Наче торкнувся щупалець актинії.

— Благослови вас Господь! — сказав він.

— І нехай Господь вас береже, — відповів я.

— Ще якийсь рік, і ми призбираємо достатньо грошей, щоби купити квитки на корабель до Нью-Йорка.

— Цілком, — підтвердила сестра.

— І вже не потрібно буде жебракувати, і не потрібно буде бути чорномазим немовлям і верещати під дощем ночами, і ми знайдемо якусь пристойну роботу просто неба, чи не так? І ви поставите за нас свічку?

— Вважайте, що я вже її запалив, — пообіцяв я і потиснув йому руку.

— То йдіть уже.

— Йду! — сказав я.

І швидко пройшов до входу у готель, куди вже з'їжджалися таксі з пасажирами з нічного авіарейсу.

За спиною я почув тупотіння жінки й, озирнувшись, побачив, як вона високо здіймає руки і простягає під дощ Святу дитину.

— Будьте милосердними... — скрикнула вона. — Зжальтеся...

І було чути, як дзеленчать монети у мисочці, і як жалібно скавулить дитина, і як прибувають все нові і нові автівки, і як жінка плаксиво кричить «милосердя», «дякую!», «співчуття...», і «Благослови вас Господь!», і «Хвала Господові!» — і я витер сльози з власних очей, і сам я чувся вісімнадцяти дюймів на зріст, і коли ледве видряпався сходами готелю, то впав у ліжко, і всю ніч холодний дощ голосно вистукував у шиби, а вже на світанку, прокинувшись і визирнувши з вікна, я побачив, що вулиця перед готелем порожня і лише хвища продовжує навісніти.