Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 38)

Від Трініті-коледжу догори по О'Коннелл-стріт і — навпаки, аж до парку Сант-Стівенс Ґрін, я вдавав, що в неуявному захопленні від місцевої архітектури, хоча насправді шукав лише її з її моторошним сповитком. Хто лише хапав мене за поли — банджоїсти, чечітники, псалмоспівці, тенори, котрі видавали замість співу якесь булькання, і баритони, котрі згадували втрачене кохання чи надгробну плиту на могилі своєї мами, проте ніде не було видно моєї «здобичі».

Врешті-решт я звернувся до швейцара «Роял Гайберніан».

— Майку, — почав я.

— Слухаю, сер, — відповів той.

— Та жінка, котра вешталася тут, на сходах...

— Та, що з немовлям?

— Ви її знаєте?

— Чи знаю я її! Господи Ісусе, та мені ще й тридцяти не стукнуло, коли вона почала отруювати моє життя, а тепер ось, гляньте, я вже геть посивів!

— Невже вона жебракувала всі ці роки?

— І нині, і прісно!

— Її звати...

— Здається, Моллі... Маꥳллахі. Саме так. Вона Маꥳллахі. Перепрошую, сер, але чому ви питаєте?

— Чи дивилися ви на її немовля, Майку?

Його аж пересмикнуло, так ніби в ніс вдарив сморід.

— Багато років тому я полишив подібні спроби. Ці жебрачки тримають своїх дітей в жахливому стані, сер, дивно, як ті ще не хворіють на бубонну чуму. Вони їх не підітруть, не вимиють, і навіть дрантя не поміняють. Охайність вадить жебракам. Що смердючіше, то краще — отаке їхнє гасло, еге ж?

— Саме так, Майку, і все ж таки невже ви жодного разу не приглянулися до того немовляти?

— Я кохаюся в естетиці, тому завжди відводжу погляд від такого. І тут я вам нічим не можу зарадити, сер. Пробачте.

— Уже пробачив, Майку. — Я дав йому два шилінги. — А чи не бачили ви їх на днях?

— А й справді... дайте-но мені пригадати... Вони не з'являлись тут з... — він почав рахувати на пальцях, а тоді з подивом сказав: — Та вже майже десять днів! Такого раніше ніколи не було! Десять днів!

— Десять, — повторив я, роблячи свій власний підрахунок. — Тобто з того дня, відколи я вперше з'явився в готелі.

— Ви хочете сказати, що...?

— Так, саме це.

І я спустився по сходах, сам не знаючи, чому я так сказав і що мав на увазі.

Було очевидно, що вона від мене ховається.

Я й на хвильку не повірив, що вона чи її дитина захворіли.

Наша зустріч перед готелем і викресані іскри, коли ми з немовлям зненацька зустрілися поглядами, сполохали її, наче лисицю, і змусили ховатися бозна-де — в якомусь іншому провулку, на іншій вулиці, в іншому місті.

Я відчув її небажання зустрітися зі мною. І нехай вона була лисицею, зате я з кожним днем ставав усе кращим гончаком.

Я взяв собі за звичку прогулюватись у різний час у найнесподіваніших місцях. Я міг зненацька вистрибнути з автобуса у Болсбріджі і вештатися там в тумані, або ж доїхати на таксі до Кілкока і нишпорити у пабах. Я навіть колінкував у церкві декана Свіфта[62] і чув відлуння його гуїгнгнмоподібного голосу[63], відразу ж нашорошуючись від найменшого дитячого пхикання.

Це було справжнє божевілля — оте безглузде переслідування. І попри те я продовжував чухати кляту сверблячу болячку. Та якось, пізно ввечері, коли потоки дощу зі швидкістю мільйон краплин на секунду стікали з мого капелюха, проклавши собі рівчаки на його крисах; коли я не брів, а плив, завдяки дивовижній і неуявній випадковості це й сталося...

Отож, вийшовши з кінотеатру, де крутили старий фільм 30-го року із Воллесом Вірі[64] і жуючи шоколадку «Кедбері», я завернув за ріг...

І тут ця жінка знову тицьнула мені під ніс свій сповиток і крикнула знайоме:

— Якщо в вас є хоч трохи милосердя...

Враз вона зупинилася. І різко розвернулася. І побігла геть.

Бо за мить усе збагнула. І дитина в неї на руках, немовля із збудженим крихітним личком та жвавими тямущими очима, також впізнало мене! Обидва видобули із себе щось на кшталт нажаханого крику.

Боже ж мій, як швидко могла бігати ця жінка!

Вона встигла пробігти цілий квартал, поки я спромігся крикнути:

— Тримайте крадійку!

Нічого кращого у цей час я придумати не міг. Бо дитина була загадкою, яку я будь-що хотів розгадати, а жінка втікала разом із цією загадкою. Тому я і повважав її за крадійку.

Отож, я кинувся за нею навздогін, кричучи:

— Стій! На поміч! Гей ви, там!

Перші півмилі ми пробігли з розривом у сто ярдів. Далі помчали мостами над Ліффі[65] і аж до Ґрафтон-стріт, а коли я заскочив у парк Сант-Стівенс Ґрін, то виявив... що там нікого не було!

Наче крізь землю провалилася.

«Хіба що, — подумав я, уважно роззираючись надовкола, — вона шмигнула у паб „Чотири Провінції“».

І саме туди я й зайшов.

Це була непогана здогадка.

І я тихо причинив за собою двері.

Там, за стійкою бару, знайома жебрачка замовила для себе пінту «Ґіннесу» і шкляночку джину, щоби мало що смоктати щасливе немовля.

Я трохи заспокоївся, відтак зайняв місце за стойкою і зробив замовлення:

— Джин «Бомбей», будь ласка!

Зачувши мій голос, дитина здригнулася і, порснувши джином, зайшлася кашлем.

Жінка повернула її і поплескала по спинці. Почервоніле личко немовляти повернулося до мене: заплющені очі, широко відкритий рот. Нарешті напад кашлю минувся, обличчя трохи посвітліло, і тоді я сказав:

— Послухай, малюче!

Тиша. У барі затамували подих.

— Ти забув поголитися, — закінчив я фразу.

Маля почало вовтузитися на руках у матері і якось дивно жалісливо пхинькати, проте я швидко це припинив:

— Не бійся. Я не з поліції.

Жінка розслабилася — неначе її м'язи усі нараз перетворилися на желе.

— Спусти мене на землю, — мовило немовля.

Вона послухалася.

— І налий мені джину.

Вона подала йому склянку із джином.

— Ходімо у зал, там нам ніхто не заважатиме.

Маля попрямувало в зал, однією рукою притримуючи пелюшки, а в іншій стискуючи склянку з джином, з якоюсь навіть гідністю. Як воно і припускало, тут не було ні душі. Немовля без моєї допомоги видерлося на крісло за столом і допило свій джин.

— Господи, мені би не завадило хильнути ще! — пропищало воно.

Поки мама пішла ще за однією порцією для нього, я всівся поруч, і ми тривалий час лише мовчки вдивлялися один в одного.