Рэй Брэдбери – Пограймося в отруту! (страница 20)
Вони замислилися про того чоловіка і про жахливу місцину, де він жив і працював, і про катакомби, які він теж стеріг, і про дивну землю, в якій мерці висихали, наче пустельні квіти, і тужавіли, мовби підошва, і відлунювали, як барабани, які хтось натягнув і б’є у них; землю, яка породжувала брудно-коричневих шелестких сухих мумій, які лишалися такими назавжди, скріплені, наче штахетини, попід стінами залів катакомб. І думаючи про ці звичні та незвичні водночас речі, Філомена та її діти відчули холод посеред літа, і їхні серця притишилися, перетворившись на пустоти всередині їхніх тіл. Вони ще мить завмирали в обіймах, а тоді Філомена промовила:
— Філепе, ходімо.
Вони відчинили двері й завмерли у місячному сяйві, наслухаючи, чи не чути звіддалік, як сталевий заступ розбиває землю, нагортаючи на купу пісок і глибоке коріння квітів. Але надворі тихо сяяли зорі.
— Всі інші — спати! — скомандувала Філомена.
Двері зачинилися, полум’я свічки хилитнулося.
Срібна ріка місячного світла залила бруківку, стікала з пагорба повз зелені парки й крамнички, і те місце, де трунар збивав докупи гроби, цокаючи, наче велетенський годинник смерті, вдень і вночі, постійно супроводжуючи життя тамтешніх мешканців. Вздовж цієї ріки й бігла Філомена, її спідниця шерхотіла, виповідаючи її жалі, а хлопчик заледве встигав за матір’ю. Вони звернули до муніципалітету.
Чоловік За невеличким захаращеним столиком у тьмяному приміщенні здивовано підняв на них очі:
— Філомено, кузинко моя!
— Рікардо, — вона потисла йому руку. — Ти повинен допомогти мені.
— Коли дозволить Господь, — відповів Рікардо. — Кажи.
— Вони… — гіркий камінь затулив їй вуста, вона спробувала його виштовхнути. — Цієї ночі вони дістають Хуана з землі.
Рікардо, який звівся було з місця, опустився у крісло. Його очі округлились і засяяли на мить, а потім звузились і поблякли.
— Коли не Господь, то його створіння. Чи це так швидко рік минув від Хуанової смерті? Чи це справді оренда закінчилася? — він показав жінці свої долоні. — Ах, Філомено, я не маю грошей.
— Але якби ти поговорив із ними… Ти ж полісмен!
— Ах, Філомено, Філомено! Закон діє лише з цього краю могили.
— Але якщо він дасть мені десять тижнів — всього десять! — то буде майже кінець літа! Навський День прийде. А я зроблю і продаватиму зацукровані черепи — і віддам йому гроші! Будь ласка, Рікардо!
І тільки тепер, не в змозі більше утримувати крижаний холод у собі, бо якби не випустити його назовні, він би заморозив її навіки, вона закрила обличчя руками і заридала. І Філеп, побачивши, що нарешті можна плакати, також заревів, раз по раз повторюючи її ім’я.
— Тоді ось що, — сказав Рікардо й підвівся. — Так, так, я підійду до входу в катакомби і гукну в них, але ж, ох, Філомено, не сподівайся почути відповідь! Хіба що відлуння… Ходімо.
Він начепив на голову службового картуза — дуже старого, засмальцьованого і дуже зношеного.
Цвинтар височів понад церкву, він лежав вище за всі будинки, на пагорбі, вищому навіть за усі навколишні пагорби, ніби озираючи нічне місто під ним.
Перше, що побачили всі троє, увійшовши в широкі іржаві цвинтарні ворота, була спина гробаря, схилена до щомиті глибшої ями — він викидав заступ за заступом ґрунт на чимраз більшу купу. Копач навіть не озирнувся, лише тихенько озвався, коли прибульці підійшли до краю ями.
— Рікардо Албаньєз, капітане поліції?
— Припини копати! — сказав Рікардо.
Заступ пірнув у могилу і випірнув з новою порцією землі.
— Завтра похорон. Ця могила має бути порожня, відкрита і готова.
— В місті ніхто не помер.
— Щоразу хтось помирає. То я й копаю. Я вже два місяці чекав, що Філомена заплатить за свою власність. Я чоловік терплячий.
— То прояви терпіння, — Рікардо торкнувся округлого напруженого плеча похиленого копача.
— Капітане поліції, — сказав гробар, спираючись на держак заступа і стікаючи потом. — Це моя країна, країна мертвих, її мешканці не говорять до мене, і жодна жива душа так само. Я керую цією країною заступом і сталевою волею. Не люблю, коли живі приходять і базікають, порушуючи тишу, яку я так старанно викопав і наповнив. Хіба я кажу тобі, як управляти вашою міською управою? Отож-бо. Добраніч.
І він повернувся до своєї роботи.
— Перед очима Господа, — Рікардо виструнчився і взяв руки в боки, — і перед цією жінкою та її сином, ти смієш розкопувати останнє ложе їхнього чоловіка та батька?
— Воно не останнє, воно і не його, а тільки позичене, — заступ пройшов вище, зблиснувши у місячному сяйві. — І я не кликав матір і цього сина дивитися на таку сумну подію. А ти, Рікардо, капітане поліції, слухай мене — одного дня ти помреш. І я тебе поховаю. Пам’ятай це — я. Ти будеш у моїх руках. А тоді вже, о,
— Тоді що? — крикнув Рікардо. — Ти, псе, ти мене залякуєш?
— Я копаю.
Гробар уже досить глибоко занурився, зникаючи у тіні могили, тільки заступ слав замість нього відповідь у холодну ніч, знову і знову.
Перед її невеликим цегляним будинком Рікардо погладив волосся кузини і торкнувся її щоки.
— Філомено, ах, Господи!
— Ти зробив, що міг.
— Ото вже жахливий тип! Які страшні кривди заподіє він по смерті моїй бездиханній плоті? Може покласти мене у гріб вниз обличчям. Чи підвісити за волосся у віддаленій частині катакомб? Він надимає щоки від знаття, що одного дня матиме всіх нас. Доброї ночі, Філомено. Але ні — навіть не це. Бо ніч зла.
І він пішов геть униз вулицею.
Всередині, оточена численними дітьми, Філомена сиділа, схиливши голову на руки.
Наступного дня по обіді, коли сонце вже котилося долі, верескливі школярі впіймали Філепа майже біля самого дому. Він упав, вони з реготом обступили його.
— Філепе, Філепе, ми сьогодні твого батька бачили, ось як!
— А де? — питали вони одне одного.
— У катакомбах! — самі ж відповідали.
— Який ледацюга! Стоїть там, склавши руки!
— Жодним ділом не зайнятий!
— Навіть не балака! О, цей Хуан Діаз!
Тремтячи, Філеп люто скочив на ноги. Вечірнє сонце освітило гарячі сльози, які засліпили його великі очі.
У себе в будиночку Філомена все чула, і слова, мов ножі, впивались у її серце. Вона прихилилася до прохолодної стіни, і наче хвилі, кожна наступна з яких змивала попередню, її захопили спомини.
В останній місяць свого життя, конаючи, кашляючи, стікаючи потом, Хуан витріщався перед собою у необроблену стелю і шепотів, звиваючись на солом’яній підстилці, тільки одне:
— Що я за чоловік такий, що лишаю дітей та жінку на голодну смерть? І що це за смерть — у власному ліжку?
— Тихше, — вона клала йому прохолодну долоню на вуста, але він не замовкав.
— І що було наше подружнє життя, як не голод, хвороби і врешті — ніщо? О, Господи, ти добра жінка, а я лишаю тебе без копійки навіть аби мене поховати!
Тоді нарешті він зціпив зуби і заридав у нічній пітьмі, а потім затих, освітлений м’яким сяйвом свічки. Він узяв її долоні в свої і, тримаючи їх, переповнений релігійним запалом, поклявся:
— Слухай мене, Філомено! Я буду з тобою. А коли у житті не захистив, то захищу в смерті, коли в житті не нагодував, то у смерті принесу їжу. І коли я зараз бідний, то у могилі бідним не зостанусь. Я це знаю. Це я вимолив. Про це кажу тобі. По смерті я працюватиму і багато чого зроблю. Не бійся, поцілуй малих. Філомено, Філомено…
А потім він глибоко вдихнув — востаннє. Останній ковток, який робиш, поринаючи у теплу воду, затамовуючи подих, щоби перевірити, як надовго можеш пробути під водою. Вони довго чекали, що він випірне, але не дочекались. Вдруге на плесі життя він не з’явився. Його тіло лежало на підстилці, мовби восковий фрукт. Торкатися до нього було так само незвично, як кусати зубами воскове яблуко.
І вони віддали його сирій землі, ніби найбільшій з усіх невситимих пащ, яка поглинула його надовго, висушуючи яскраві барви його життя, перетворюючи його на подобизну давнього пергаменту, на мумію, легку, наче полова осіннього урожаю, що її ось-ось віднесе вітер.
Від того часу й до теперішнього Філомена знову і знову сушила голову питанням: як їй нагодувати осиротілих дітей, коли Хуан обернувся на коричневий згорток у коробці зі срібними торочками, як виростити їхні кістки, змусити посміхатись роти і розрум’янити щоки?
Надворі закричали дітлахи, радісно переслідуючи Філепа.
Філомена поглянула на далекий пагорб, на який з'їжджалися яскраві туристичні автобуси, везучи силу-силенну мешканців Сполучених Штатів. Навіть тепер вони платили кожен по песо тому похмурому чоловіку із заступом, щоби потрапити до катакомб і пройтися поміж стоячих мерців, подивитися, що сухий ґрунт і вітер робить із усіма померлими у цьому місті.
Філомена дивилася на автобус, коли почула голос Хуана:
— Філомено…
І знову.
— Філомено… Це я гукаю. По смерті я працюватиму… Не буду бідним… Філомено…