Рэй Брэдбери – Пограймося в отруту! (страница 19)

— Добре, слухай, юна дівчинко, юна жінко. Час очікування майже сплив. Час відчаю ось-ось закінчиться. Скоро, зовсім скоро, тебе покличе голос, і коли ти вийдеш у двох лицях — привид-бажання і покинуте ним тіло — перед тобою стоятиме хлопець, якому належить той голос.

— Благаю, не кажи того, чого не станеться! — Її голос затремтів. На очах знову блиснули' сльози. Вона підняла руки, ніби захищаючись.

— Я не хотів зробити тобі боляче. Я прийшов, щоби відповісти.

Міські куранти пробили знову, наче провіщаючи близький світанок.

— Вже пізно, — сказала вона.

— Дуже пізно. Тобі вже час іти.

— Більше нічого не скажеш?

— Тобі не слід знати більше.

Останній відгомін баштового годинника завмер.

— Як дивно, — прошепотіла вона. — Привид-питання, привид-відповідь.

— Нічогенькі привиди, хіба є якісь кращі від них?

— Мені такі не зустрічалися. Ми з тобою — близнюки.

— Значно ближчі, ніж ти гадаєш.

Зробивши крок, вона подивилася вниз і радісно ахнула:

— Ти бачиш? Бачиш? Я можу рухатися!

— Бачу.

— Як це ти казав: хлопці ходять усю ніч, милі за милями.

— Так.

— Якщо я зараз повернуся до себе, то все одно не засну. Мабуть, теж пройдусь.

— Не зволікай, — сказав він тихо.

— А куди йти?

— Ну… — протягнув він і раптом надумав. Тепер він твердо знав, куди її відправити, і раптом розлютився на себе за таке всезнайство, а на неї — за це запитання. Горло стиснули ревнощі. Йому захотілося кинутися по вулиці, добігти до будинку, де в інші часи жив якийсь молодик, розбити вікно, підпалити дах. Що ж буде, що буде, коли й справді так вчинити?

— Куди йти? — запитала вона, не дочекавшись відповіді.

Тепер, подумав він, доведеться сказати. Іншого вибору немає. Якщо не сказати, то ти, мстивий дурню, ніколи не з’явишся на світ.

У нього вирвався шалений сміх, що увібрав у себе всю ніч, і вічність, і всі божевільні думки.

— Отож хочеш знати, куди йти? — обізвався він нарешті.

— Саме так!

Він кивнув.

— До рогу, направо чотири квартали, потім ліворуч.

Вона швидко повторила.

— Яка там адреса?

— Ґрін-парк, будинок одинадцятий.

— От спасибі! — вона пробігла декілька кроків, потім розгублено зупинилась, безпорадно обхопивши долонями шию. Губи затремтіли. — Дивно якось. Не хочу йти.

— Чому?

— Та тому… Побоююся, що я більше ніколи тебе не побачу.

— Побачиш. Через три роки.

— Справді?

— Я буду не таким, як зараз. Але це буду я. І ти вже ніколи мене ні з ким не переплутаєш.

— Я рада цьому. Твоє обличчя видається мені знайомим. Звідкись я тебе дуже добре знаю.

Озираючись на нього, вона почала повільно йти, а він залишився стояти біля ґанку.

— Дякую, — сказала вона. — Ти врятував мені життя.

— І своє теж.

Тіні дерев впали на її обличчя, пробігли по щоках, майнули в очах.

— Боже мій! Ночами, коли не спиться, дівчата придумують імена своїм майбутнім дітям. Яка дурість! Джо. Джон. Крістофер. Самуель. Стівен. Ось спало на думку — Вілл. — Вона доторкнулася до м’якого, трохи округлого живота, а потім простягла руку в темряву. — Тебе ж зовуть Вілл?

— Так.

У неї хлинули сльози.

Він заплакав разом із нею.

— Все добре, все гаразд, — зрештою промовила вона. — Тепер можна йти. Я більше не повернуся на цю галявину. Слава Богу, і спасибі тобі за все. На добраніч.

Ступаючи по траві, вона пішла у темряву, а відтак з’явилась на тротуарі. На дальньому розі обернулася, помахала йому рукою і зникла.

— Спокійної ночі, — тихо сказав він.

Чи то я ще не народився, подумав він, чи то вона вже давно мертва? Перше чи друге?

Місяць сховався за хмару.

Цей рух спонукав його зробити крок, підійти до ґанку, піднятися по сходах, увійти в будинок і зачинити двері.

Вітер розгойдував дерева.

Знову з’явився місяць, оглянув галявину, де по росяній траві простелилися два ланцюжки слідів: один в один бік, інший — в інший, і які з наближенням світанку повільно, повільно зникали.

Коли місяць завершив свій шлях по небу, внизу залишився безлюдний газон, вкритий рясною росою.

Годинник на вежі вибив шість разів. На сході запалав небокрай. Десь прокричав півень.

Остання робота Хуана Діаза

Філомена з такою люттю захряснула двері, що загасила свічку. Вона і її діти, які без угаву скиглили, зосталися в темряві. Єдине, що можна було розгледіти, — це краєвид у вікні: цегляні будинки, бруковані вулички, однією з яких піднімався вгору пагорбом гробар із заступом на плечі, місячне світло сяйнуло, відбившись від металу, коли він досяг вершини і зник у темряві цвинтаря.

— Mamacita, що таке? — потягнув її за рукав Філеп, найстарший її син, якому щойно виповнилося дев’ять. Той дивний похмурий чоловік не сказав ні слова, просто стояв у дверях із заступом і кивав головою, доки матір не захряснула двері у нього перед носом. — Mamacita?

— Гробар, — пояснила Філомена, знову запалюючи свічку тремкими руками. — Це означає, що час оренди землі на могилу вашого батька минув. Його викопають і перенесуть до катакомб, де дротом прикріплять до стіни поруч із іншими муміями.

— Ні, Mamacita!

— Так, — сказала вона, обіймаючи дітей, — хіба що ми знайдемо гроші. Так.

— Та я… я уб’ю того гробаря! — вигукнув Філеп.

— Така у нього робота. Якщо він умре, його місце займе інший. За ним — інший, і знову, і знову…