Рэй Брэдбери – Пограймося в отруту! (страница 18)

— Он як!

— І сумую.

— Сумуєш від того, що доводиться чекати?

— Та ніби ні.

— А знаєш, чого чекаєш?

— Ох, якби ж то я була впевнена. Все моє єство чогось чекає. Не знаю, як передати словами. І зрозуміти не можу. Я нестерпна!

— Ти, як усі, хто швидко дорослішає і багато чого бажає. Як на мене, то всі дівчатка, дівчата, юначки подібно до тебе споконвіку літніми ночами вислизали з дому. Як у нас у Ґрінтауні, так і в Каїрі, і в Александрії, і в Римі, і в Парижі. Прокинуться і простують у затишне місце, ніби хтось покликав їх на ймення…

— Мене справді хтось покликав! Так і було! Покликав на ймення! Щира правда! А ти звідки знаєш? Це ти мене покликав?

— Ні, не я. Той, з ким ми обидвоє знайомі. Ім’я згадаєш, коли повернешся додому і ляжеш спати, де би ти там не жила.

— Що означає — «де би ти не жила»? Ось мій дім, позаду тебе, — сказала вона. — Туди й піду. Я тут народилася.

— Ну, — засміявся він. — Я теж.

— Ти? Як таке може бути? Ти впевнений?

— Ну, так. То ти, кажеш, почула, як тебе покликали. Вийшла з дому…

— Все правильно. І це вже не вперше. І, як завжди, нікого не застала. Але тут точно хтось є, бо ж не могло мені почутися?

— Одного разу з’явиться саме той, хто буде гідний твого голосу.

— Ох, не жартуй так зі мною!

— Я не жартую. Повір мені. Так і буде. Вже стільки дівчат чули цей поклик — у різні епохи, в різних місцях, в літню спеку, а то й у зимову холоднечу виходили на мороз і стояли, не замерзаючи, серед заметів, і прислухалися, і видивлялися незнайомі сліди на опівнічному снігу, а мимо пробігав лише старий пес, вишкірюючись у посмішці. Ось така халепа, така халепа.

— О, так, халепа, халепа. — Хоча місяць виглянув лише на мить і відразу ж сховався за хмари, він встиг розгледіти посмішку. — Дурниці це все, так?

— Ні. У хлопців трапляється те саме. У шістнадцять-сімнадцять років починають здійснювати далекі походи. Вони не стоять на галявинах в очікуванні, ні. Але, Господи мій, як вони йдуть! Милі за милями від опівночі до світанку, і повертаються додому безсилими, і дратуються, і падають в ліжка як мертві.

— Прикро, що ті, котрі стоять і чекають, і ті, котрі йдуть усю ніч, не можуть…

— Зустрітися?

— Ага. Прикро, правда?

— Рано чи пізно це стається.

— Ну, мені вже нікого не зустріти. Я стара, страшна, бридка і цей голос чую багато ночей поспіль: він кличе, і я виходжу, а там — нікого. Так і хочеться померти.

— О, прекрасна юна дівчино, — тихо мовив він. — Не вмирай. Вершники вже в дорозі. Тебе порятують.

У його словах було стільки впевненості, що вона мимоволі звела очі, хоча до цього дивилася на свої руки та на власну душу в руках.

— Ти точно знаєш, чи не так? — запитала вона.

— Так!

— Чесно? Не обманюєш?

— Богом клянусь, клянусь усім сущим.

— Розкажи мені ще.

— Більше нема що розказувати.

— Ні, розказуй!

— Все у тебе буде добре. Дуже скоро, одного чудового дня або ночі, хтось тебе покличе, ти вийдеш — а він стоїть і чекає тебе. На цьому гра закінчиться.

— Гра в хованки, маєш на увазі? Надто вже вона затягнулася.

— Вона майже закінчилася, Марі.

— Ти знаєш моє ім’я?!

Зніяковівши, він замовк. У його плани не входило себе видавати.

— Звідки ти знаєш?.. Хто ти такий? — запитала вона.

— Сьогодні вночі заснеш — і дізнаєшся. Якщо будемо занадто багато говорити, то ти зникнеш, а може, я. Тепер я й сам не знаю, хто з нас справжній, а хто — привид.

— Не я! Звичайно, не я. Ось, я відчуваю своє тіло. Я тут. Поглянь! — Вона простягнула йому на долоні останні сльози, які змахнула з вій.

— І справді, реальні. Що ж, люба дівчинко, тоді нічний гість — це я. Явився повідомити тобі, що все буде добре. Ти віриш в особливих привидів?

— А ти особливий?

— Хтось із нас двох особливий, а можливо, ми обоє. Привид першого кохання, привид ще не народжений.

— Я чи ти?

— Парадокси важко пояснити.

— Все залежить від того, як на це подивитися: когось із нас не може бути: тебе або мене.

— Якщо тобі буде простіше, вважай, що мене тут немає. А ти віриш у привидів?

— Здається, вірю.

— Мені здається, що привиди у світі бувають особливими. Не привиди покійників. А привиди бажань і надій, навіть привиди жадоби.

— Не розумію.

— Ну, в тебе бувало таке, що ти лежиш у ліжку ввечері або вночі, не можеш зімкнути очей, і все мрієш, а душа рветься з тіла, немовби хтось посмикує довге біле простирадло, вивішене з вікна? Коли хочеться чогось так сильно, що душа покидає тіло і з неймовірною швидкістю летить за бажаним?

— Так… Було!

— Хлопцям це знайоме, та й чоловікам теж. Коли мені було дванадцять, я читав романи Берроуза про Марс.[11] У них Джон Картер[12] ставав під зірками, здіймав руки до Марса і просив, щоби його прийняли. Тоді Марс хапав його душу, смикав, наче хворий зуб, через космос і опускав поміж мертвих марсіанських морів. Це хлопці, це чоловіки.

— А дівчата і жінки?

— Вони просто мріють. І їхні мрії привидами виходять із їхніх тіл. Воскреслі привиди. Воскреслі надії, воскреслі бажання.

— І йти зимовими ночами постояти на галявині?

— Саме так.

— Можливо, я привид?

— Так, привид-бажання — таке сильне, що воно тебе вбиває, але ніяк не вб’є, трясе і майже розриває.

— А хто ж ти?

— Напевно, привид-відповідь.

— Привид-відповідь. Як кумедно звучить!

— Так. Не встигла ти запитати — а я знаю відповідь.

— Тоді відповідай!