Рэй Брэдбери – Пограймося в отруту! (страница 22)
— Що вам хвилюватись? — спитав Рікардо. — Ця річ нікуди не подінеться. Нехай лишається тут, якщо ви дотримуєтеся закону. Воно ж не тікає? Ні. То добраніч нарешті, добраніч!
Двері захряснулись. Гості зникли, перш ніж Філомена подячно звела руку.
У темряві вона підійшла і поставила свічку біля ніг високої висушеної солом’яно-рудої тиші. Тепер це гробниця, подумалось їй, так, гробниця. Вона запалила свічку.
— Не бійтеся, дітки, — промурмотіла вона. — А зараз спіть. Спіть…
Спершу влігся Філеп, за ним полягали й решта, а насамкінець і сама Філомена лягла на ткану підстилку й укрилася тонкою ковдрою при світлі єдиної свічки; її думки, які вона снувала у свідомості, перш ніж заснути, були довгими, мовби нескінченні дні, які призвели до того, що станеться завтра. На ранок, думала вона, автобуси з туристами загуркочуть на дорогах, тоді Філеп побіжить до них і розказуватиме про це місце. А біля дверей поставлю вказівник із написом: «Музей — 30 сентаво». І туристи прийдуть, бо цвинтар — на пагорбі, а ми перші на їхньому шляху, ми в долині, простягни тільки руку — легко дістатись. І одного дня за гроші цих туристів вони зможуть полатати покрівлю, купити великі мішки кукурудзяного борошна, навіть мандаринів — так, мандаринів для дітей! А може, колись вони всі поїдуть до Мехіко до великої школи, і все через те, що трапилося цієї ночі.
Бо Хуан Діаз справді вдома, подумала вона. Він тут, чекає на тих, хто прийде на нього поглянути. А біля його ніг поставлю глека, до якого туристи кидатимуть гроші, ті гроші, які сам Хуан Діаз так важко намагався заробити все життя…
Хуан. Вона розплющила очі. Довкола неї клубочилася пара від дитячого дихання. Хуане, ти бачиш? Ти знаєш? Чи справді розумієш? Ти пробачаєш, Хуане, ти пробачаєш?
Вогник свічки заблимав.
Вона склепила повіки. Вона побачила посмішку Хуана Діаза. І чи то була посмішка, яку наклала на його вуста смерть, чи нова усмішка, яку вона йому дарувала чи сама уявила — хтозна. Досить того, що вона відчувала його присутність — він виструнчився під стіною сам-один, озираючи й захищаючи їх, гордий за них, аж до світанку.
Далеко у безіменному місті загавкав пес.
Тільки гробар, який не склепив очей на цвинтарі, почув його.
Усміхнені люди
Найяскравішою рисою будинку було відчуття тиші. Коли містер Ґреппін увійшов крізь парадні двері, проолієна безмовність прочинилася й захряснулася за ним, наче сон, наближений до досконалості гумовими прокладками та змащеними петлями — щось повільне і нематеріальне. Подвійний килим у коридорі, який він сам нещодавно постелив, поглинав кожен відгомін його руху. А коли вітер пізніми вечорами тряс дім, жоден карниз не гримів і не тремтіли розсохлі рами. Містер Ґреппін сам перевіряв віконниці. Двері-ширми — міцно зачинено на міцні гачки, а пічка не гуркотіла, а видихала тихі струмені тепла, що неслися трубами опалювальної системи та ледь-ледь ворушили манжети його штанів, поки він стояв і відігрівався після холодного вечора.
Вимірявши тишу надзвичайно тонким звуковловлювальним механізмом, що знаходивсь у його крихітних вухах, чоловік вдоволено кивнув, бо тиша виявилася цілковитою і непорушною. Раніше траплялися ночі, коли поміж стінами бігали щури, тому довелося почаклувати над мишоловками та отруєною їжею, аж доки дім не замовк. Навіть дідусів годинник спинився: мідний маятник непорушно звисав у своїй кедровій труні зі скляним віком.
Він слухав. Від них ні звуку. Добре. Навіть чудово. Нарешті вони навчилися шанувати тишу. Тобі довелося навчити їх — і результат того вартий: за обіднім столом ніхто не брязкає ні ножем, ані виделкою. Містер Ґреппін зняв товсті сірі рукавиці, позбувся холодного панцира пальта та застиг у передпокої, вагаючись між нетерпінням і непевністю… обмірковуючи те, що треба буде зробити.
Скупий на рухи містер Ґреппін зі звичною впевненістю пройшов до їдальні. Там на нього чекали четверо. Всі вони нерухомо сиділи за столом — ні пари з уст. Ніщо не збурювало тиші, окрім його ледь чутних кроків по товстому килиму.
Погляд, як завжди, інстинктивно впав на жінку на чільному місці. Проходячи повз, містер Ґреппін похитав пальцем біля її щоки. Вона навіть не кліпнула.
Тітка Роуз виструнчилася по той бік столу. Цікаво, а якщо звідкись з-під стелі полетить вниз малесенька порошинка, чи простежить вона за її рухом? Чи досі її очі з холодною, скляною точністю обертаються в розбитій впадині? А якщо порошинка впаде на вологу поверхню ока? Воно здригнеться? Чи напружаться м’язи, щоби стулити повіки?
Ні.
Рука тітки Роуз лежала на столі, наче ще один столовий прибор — рідкісний, тонкий, старовинний і тьмяний. Її груди ховалися в складках мереживної сорочки.
Під столом її тонкі, як патички, ноги в туфлях на високих підборах ховалися у футлярі сукні. Здавалося, її ноги закінчувалися на лінії спідниці, і тому вона скидалася на манекен з універмагу, вощаний і байдужий. Певно, її рухи також повнилися вощаною загальмованістю, а почуттів та реакції в ній було не більше, ніж в опудала.
Ось так сиділа тітка Роуз і дивилася прямо на Ґреппіна. Той видавив з себе смішок і зневажливо ляснув у долоні — навколо верхньої губи жінки з’явилися перші натяки на порошняні вусики!
— Добрий вечір, тітонько Роуз, — вклонився він. — Добрий вечір, дядьку Діміті, — граційно промовив.
«Жодного, жодного слова, — він підняв руку. — Ані слова від вас».
— І вам добрий вечір, кузино Ліло та кузене Семе, — вклонився він знову.
Ліла сиділа ліворуч від нього, і її волосся скидалося на золоті ошурки з мідного виливанця. Навпроти сидів Сем, і його волосся стирчало на всі чотири сторони світу.
Вони були юними: їй — чотирнадцять, йому — п’ятнадцять. Дядько Діміті, їхній батько (яке ж гидке це словечко — «батько»!) сидів біля Ліли. Таке неповажне місце він займав уже давно: якось тітка Роуз сказала, що якщо він сидітиме на чільному місці, то через протяг застудить шию. Ох, тітонько Роуз!
Містер Ґреппін вмостив свій маленький, туго обтягнутий штанами зад на стілець і звично поклав лікті на скатертину.
— Я маю дещо сказати, — почав він. — Це дуже важливо. Це триває вже кілька тижнів, і далі так тривати не може. Я закохався. Ох, але ж я вам уже казав про це давним-давно. Того дня я змусив вас посміхнутися, пам’ятаєте?
Очі чотирьох людей не блимнули, їхні руки не ворухнулися.
Ґреппін почав пригадувати. Він повернувся в день, коли змусив їх посміхатися. Два тижні тому. Він повернувся додому, зайшов до їдальні, поглянув на всіх них і сказав:
— Я збираюся одружитися!
Присутні заметушилися, ніби цієї миті щось врізалося у вікно.
— Ти ЩО? — скрикнула тітка Роуз.
— З Еліс Джейн Беллард, — жорстко підкреслив він.
— Вітаємо, — сказав дядько Діміті. — Напевно, — додав він, глянувши на дружину і прочистивши горло. — Але чи це не зарано, синку? — Він ще раз поглянув на дружину. — Так, так, гадаю, тобі зарано. Я б не радив робити це зараз. Ні, не радив би.
— Дім у жахливому стані, — сказала тітка Роуз. — Ми ж роками не робили тут ремонт.
— Ви це казали минулого року та позаминулого, — промовив містер Ґреппін. — І взагалі, — різко додав він, — це
Від таких слів щелепа у тітки Роуз відвисла.
— Після стількох років нас відверто виганяють, чому я…
— Вас ніхто не виганяє, годі вже цього ідіотизму, — люто промовив Ґреппін.
— Послухай, Роуз… — м’яко промовив дядько Діміті.
Тітка Роуз опустила руки.
— Після всього, що я зробила…
Саме тієї миті Ґреппін зрозумів, що їм доведеться піти, усім. Спершу він змусить їх мовчати, потім змусить посміхатися, потім, пізніше, він позбудеться їх, наче непотребу. Він не міг привести Еліс Джейн у дім, де безліч таких страхіть, у дім, де тітка Роуз завжди ходить за тобою, куди б ти не пішов, де діти, позираючи на матір, збиткуються з тебе, а дядько, вважай, іще одна дитина, обережно, добираючи слів, радить тобі залишатися парубком. Ґреппін поглянув на них. Це через них у нього не було ні любові, ні життя. І якщо він дасть їм раду, то його яскраві мрії про м’які, розжарені потом кохання тіла можуть стати матеріальними та близькими. Тоді весь дім належатиме тільки йому. Йому й Еліс Джейн. Так, Еліс Джейн.
Їм доведеться піти. Дуже швидко. Якщо він попросить їх піти, що вже часто траплялося раніше, то мине років з двадцять, поки тітка Роуз збере всі свої вицвілі на сонці торбинки та едісонівські фонограми. Вони задовго до того виживуть Еліс Джейн.
Ґреппін поглянув на них і схопився за різницький ніж.
Голова Ґреппіна похитнулась від утоми.
Він різко розплющив очі. Що трапилося? О, він задрімав.
Все
Тепер, вирвавшись зі спогадів, він посміхнувся до тихих нерухомих фігур. Вони відповіли йому особливо приємними усмішками.
— Ненавиджу тебе, стара, — звернувся він прямо до тітки Роуз. — Два тижні тому я б не наважився таке сказати. Сьогодні ж, е-е-е, ну… — він стишив голос і повернувся до іншого члена родини. — Дядьку Діміті, старий, дозволь я дам тобі маленьку пораду…
Ґреппін виголосив невеличку промову з ложкою в руках, вдаючи, наче їсть персики з порожньої тарілки. Він уже встиг пообідати в центрі міста в якійсь їдальні: свинина, картопля, яблучний пиріг, стручкова квасоля, буряк та картопляний салат. Однак зараз він прикидався, що їсть десерт, бо насолоджувався цією маленькою виставою. Він вдав, що жує.