Ренсом Риггз – Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей (страница 38)

Я взявся за край могили й поставив ногу на драбину. Згадав усі ті приємні нудні заняття, які могли чекати на мене влітку, якби життя повернуло в інший бік. Тенісний табір. Уроки мореплавства. Викладати товар на полиці. А тоді титанічним зусиллям волі змусив себе спускатися.

Драбина вела в тунель. З одного боку він впирався у глуху стіну, а з другого зникав у пітьмі. Повітря було холодне й просякнуте дивним запахом, наче одяг, який залишили гнити у затопленому підвалі. На грубих кам’яних стінах блищали бісерини води й стікали краплі загадкового походження.

Ми з Еммою чекали, коли спустяться інші, і мене поступово пробирав холод. Інші його теж відчували. Коли Бронвін стала на землю, то відчинила валізу й роздала светри з вовни особливих овець, що їх нам подарували у звіринці. Я натягнув свій. Сидів він на мені, наче мішок, рукави були задовгі, а нижній край провисав аж до колін. Зате було тепло.

Валіза Бронвін спорожніла, і вона покинула її коло драбини. Пані Сапсан їхала в неї за пазухою, де вже, можна сказати, звила собі гніздечко. Мілард наполіг на тому, що нестиме «Казки» в руках, попри те, що книга була громіздка й важка. Як він пояснив, будь-якої миті йому може знадобитися в неї зазирнути. Я думав, що вона додавала йому впевненості, а він вважав її книгою заклять, яку вміє читати лише він сам.

Збіговисько диваків.

Я почовгав уперед, щоб вираховувати в темряві порожняків. І цього разу відчув якийсь новий укол болю, дуже слабкий, неначе порожняк з’явився і зник, а я відчував його слід у повітрі. Але говорити про це я не став, щоб не тривожити всіх даремно.

Ми йшли далі. Луна від наших кроків по мокрій цеглі відбивалася од стін і тікала в нескінченність коридору, що тягнувся вперед і лишався позаду. Підкрастися до того, що чекало на нас попереду, не було ні найменшої можливості.

Час від часу в темряві попереду лунало лопотіння крил чи туркіт голуба, і ми трохи прискорювали ходу. У мене було неприємне відчуття, що нас ведуть до якоїсь небезпечної несподіванки. У стіни були вмуровані кам’яні плити, як ті, які ми бачили у крипті, але ці були старіші, написи на них майже стерлися. Потім ми проминули домовину, що стояла на землі. Далі трапилася ціла купа домовин, притулених до стіни, наче викинуті після переїзду коробки.

— Що це за місце? — пошепки спитав Г’ю.

— Цвинтарна комірчина, — відповів йому Єнох. — Коли треба звільнити місце для нових клієнтів, вони викопують старих і заштовхують їх сюди.

— Який кошмарний вхід у контур, — пожалівся я. — Уявіть, проходити тут щоразу, коли треба зайти чи вийти!

— Це не надто відрізняється від нашого тунелю на Кернгольмі, — зауважив Мілард. — Неприємні входи до контурів виконують свою функцію — нормальні стараються їх уникати, тому ми, дивні, володіємо ними безроздільно.

Так розсудливо. Так мудро. А я думав лише: «Тут усюди мертві люди, вони повністю згнили, і кістляві, і мертві, і… о Господи…»

— О-о. — Емма так раптово спинилася, що я налетів на неї, а решта збилися в купу за нами.

Вона піднесла вогник ближче до стіни й освітила вигнуті двері. Вони були прочинені, але крізь щілину прозирала тільки темрява.

Ми прислухалися. Досить довго не чути було нічого, крім нашого дихання, та ще десь далеко крапала вода. А потім ми почули шум, але не той, якого сподівалися. Не тріпотіння крил чи шкряботіння пташиних лапок, а щось людське.

Хтось дуже тихо плакав.

— Агов? — гукнула Емма. — Хто там?

— Будь ласка, не чіпайте мене, — почувся помножений відлунням голос.

Чи то було двоє голосів?

Емма зробила вогник яскравішим. Бронвін прокралася вперед і штовхнула двері ногою. Вони відчинилися, і ми побачили маленьку кімнатку, наповнену кістками. Стегнові, гомілки, черепи — роз’єднані останки багатьох сотень людей, безладно звалені в кучу.

Я відсахнувся. У голові запаморочилося від жаху.

— Агов? — повторила Емма. — Хто це сказав? Покажися!

Спочатку я не побачив нічого, тільки кістки, та потім почув шморгання носом і простежив його до джерела звуку на вершині кучі, де з густої пітьми в глибині кімнати на нас блимали дві пари очей.

— Тут нікого нема, — промовив тихий голос.

— Ідіть геть, — сказав другий. — Ми мертві.

— Неправда, — заперечив Єнох. — Я б знав.

— Виходьте сюди, — м’яко запропонувала Емма. — Ми вас не скривдимо.

— Чесно? — одночасно спитали обидва голоси.

— Чесно, — пообіцяла Емма.

Кістки заворушилися. Від кучі відділився череп і стукнувся об підлогу. Підкотився до моїх ніг і витріщився на мене знизу вгору.

«Привіт, майбутнє», — подумав я.

На світло вогника на вершину кучі виповзли двоє маленьких хлопчиків. Шкіра у них була мертвотно бліда, навколо очей залягли чорні кола, а самі очі запаморочливо крутилися в очницях.

— Я Емма, це Джейкоб, а це наші друзі, — відрекомендувала нас Емма. — Ми дивні, ми не зробимо вам нічого поганого.

Хлопчики сиділи навпочіпки, наче налякані звірята, мовчали, їхні очі оберталися. Вони неначе дивилися в усі боки й нікуди водночас.

— Що це з ними? — пошепки спитала Оливка.

Бронвін її штовхнула.

— Будь чемною.

— Можете назвати мені свої імена? — Еммин голос звучав м’яко і заспокійливо.

— Я Джоел і Пітер, — сказав більший хлопчик.

— А хто саме? — уточнила Емма. — Джоел чи Пітер?

— Я Пітер і Джоел, — сказав менший хлопчик.

— У нас нема часу на ігри, — застеріг Єнох. — З вами там є якісь пташки? Ви не бачили, вони не пролітали поряд?

— Голуби люблять ховатися, — сказав більшенький.

— На горищі, — сказав меншенький.

— На якому горищі? — не зрозуміла Емма. — Де?

— У нас удома, — хором промовили вони і, піднявши руки, показали в темряву коридору. Здавалося, вони говорили разом, і якщо речення було довшим за кілька слів, то перший починав, а другий закінчував без відчутної паузи. Я також помітив, що коли один говорив, а другий мовчав, то другий губами промовляв слова першого з ідеальною синхронністю. Неначе в них був один розум на двох.

— А ви не могли б провести нас до свого будинку? — спитала Емма. — І показати своє горище?

Джоел-і-Пітер похитали головами й знову заховалися у темряві.

— Що таке? — спитала Бронвін. — Чому ви не хочете йти?

— Смерть і кров! — викрикнув один хлопчик.

— Кров і крики! — закричав другий.

— Крики, і кров, і тіні кусаються! — удвох викрикнули вони.

— Бувайте здорові! — Горацій розвернувся на підборах. — Побачимося у крипті. Сподіваюся, мене не розплющить бомба.

Емма вхопила його за рукав.

— Ану, стій! Ти єдиний із нас, хто спромігся упіймати одного з тих клятих голубів.

— Ти не чула, що вони сказали? — спитав Горацій. — Цей контур повен тіней, які кусаються. А це може означати лише одне. Порожняки!

— Був повен, — виправив я. — Але це могло бути кілька днів тому.

— Коли ви востаннє були у своєму домі? — спитала Емма у хлопчаків.

На їхній контур напали, пояснили вони у свій дивний ламаний спосіб, але їм вдалося втекти в катакомби й сховатися серед кісток. Чи давно це було, вони сказати не могли. Два дні тому? Три? Тут, у пітьмі, вони геть втратили відчуття часу.

— Ой ви бідолашки! — простогнала Бронвін. — Які жахіття вам довелося пережити!

— Вам не можна залишатися тут вічно, — сказала Емма. — Якщо невдовзі ви не знайдете собі іншого контуру, то стрімко постарієте. Ми можемо вам допомогти. Але спершу треба впіймати голуба.

Хлопчаки подивилися один одному в очі, що крутилися в очницях, і здається, поговорили, не зронивши ні слова. А тоді в унісон сказали:

— Ідіть за нами.