Ренсом Риггз – Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей (страница 37)

Ображені голуби, яких охопило бажання помсти, переслідували чоловіка, аж поки не довели його мало не до божевілля: літали за ним усюди, куди він ходив, тягали дзьобами за одяг, за волосся, бруднили їжу пір’ям з хвоста, стукали у вікно вночі, щоб не міг спати, — аж поки одного дня він не впав на коліна й не закричав: «О голуби! Я побудую все, що ви захочете, якщо ви наглядатимете за цією будівлею і берегтимете її від вогню!»

І замислилися над цим голуби. Порадившись між собою, вони вирішили, що могли б краще оберігати вежі минулого, і проголосували за те, щоб докласти всіх зусиль і захищати їх у майбутньому. Отож чоловік узявся за будівництво і спорудив височезний собор з двома вежами й банею. І такий він був величний, і такі були втішені зробленим чоловік та голуби, що відтоді потоваришували вони на віки вічні — до кінця життя, хоч би куди йшов чоловік, усюди брав із собою голуба-порадника. Навіть після його смерті в досить похилому й щасливому віці птахи час від часу літали провідати його в нижніх краях. Та й донині собор, який вони збудували, стоїть на найвищому пагорбі Лондона, і за ним досі наглядають голуби».

Мілард згорнув книгу.

— Кінець.

Емма роздратовано пхикнула.

— Ну добре, наглядають, але звідки?

— У нашому нинішньому становищі казка про котів на Місяці й то була б кориснішою, — висловився Єнох.

— Я нічогісінько не розумію, — призналася Бронвін. — А ви?

Мій розум наче вхопився за щось в тій казці, за щось у рядку про «нижні краї», але на думку спало лише одне:

— Голуби в пеклі?

Упала ще одна бомба, струсонувши всю споруду, і десь високо вгорі зненацька залопотіли крила. Ми підвели очі й побачили трьох наляканих голубів, які стрімко вилетіли з якогось сховку в кроквах. Пані Сапсан радісно заклекотала, мовби кажучи: «Це вони!» Бронвін підхопила її на руки, і ми побігли за птахами. Вони пролетіли вздовж усього нефа, різко повернули й зникли у проході.

За кілька секунд до того проходу добігли й ми. На моє полегшення, він вів не надвір, де в нас не було б жодної надії їх зловити, а до сходового колодязя, униз гвинтовою драбиною.

— Ха! — Єнох сплеснув у пухкі долоні. — От вони й попалися — самі себе загнали у пастку в підвалі!

Ми притьмом побігли вниз сходами. Внизу виявилося велике тьмяне приміщення, стіни й підлога в якому були вимощені каменем. Там було холодно, вогко і панувала майже цілковита темрява, бо електрику вибило, тому Емма запалила іскру в руці й освітлювала нею стіни підвалу, поки не стало зрозуміло, що це за місце. У нас під ногами від стіни до стіни тяглися мармурові плити з вирізьбленими на них написами. На плиті піді мною було написано:

Єпископ Елдрідж Торнбраш,

упокоївся року 1721

— Це не підвал, — сказала Емма. — Це крипта.

Мене пробрав мороз, і я став ближче до світла й тепла Емминого вогника.

— Тобто у підлозі поховані люди? — тремтючим голосом спитала Оливка.

— То й що з того? — не зрозумів Єнох. — Нумо, краще впіймаймо клятого голуба, перш ніж одна з тих бомб поховає в підлозі нас.

Емма описала рукою коло, підсвічуючи стіни.

— Вони мають бути десь тут. Крім сходів, іншого виходу звідси немає.

І тут ми почули лопотіння крил. Я напружився. Емма зробила свій вогник яскравішим і націлила на джерело звуку. Промінець її миготливого світла впав на гробницю з пласким верхом, що здіймалася на кілька футів над підлогою. А між гробницею та стіною був проміжок, якого ми не бачили з того місця, де стояли. Ідеальний сховок для птаха.

Емма підняла вказівний палець до губ і жестом показала нам іти за нею. Ми скрадаючись перетнули підвал. Уже біля гробниці розосередилися, щоб оточити її з трьох боків.

— Готові? — самими губами промовила Емма.

Решта кивнули. Я підняв великий палець. Емма навшпиньки прокралася вперед, щоб зазирнути за гробницю… і її обличчя витягнулося.

— Нічого! — І від досади тупнула ногою об підлогу.

— Я не розумію, — сказав Єнох. — Вони ж залетіли прямісінько сюди!

Ми всі підійшли поближче, щоб подивитися.

— Еммо! — вигукнув Мілард. — Ану посвіти на плиту гробниці!

У світлі Емминого вогника Мілард прочитав:

Тут лежить сер Крістофер Рен[4]

будівничий цього собору

— Рен! — вигукнула Емма. — Який дивовижний збіг!

— Я не думаю, що це збіг, — сказав Мілард. — Він, напевно, якийсь родич пані Королик. А може, навіть її батько!

— Це дуже цікаво, — сказав Єнох, — але як це допоможе нам знайти її чи її голубів?

— Саме це я й намагаюся розгадати. — Мілард пробурмотів щось собі під ніс, трохи походив туди-сюди, а потім повторив рядок із казки: — «Птахи час від часу літали провідати його в нижніх краях».

Раптом мені здалося, що я чую туркотіння голуба.

— Шш! — Я змусив усіх прислухатись. За кілька секунд звук повторився — тепер він лунав з-поза гробниці. Я обійшов її довкола, став на коліна й саме тоді й помітив маленький отвір у підлозі біля основи гробниці, не більший за кулак — достатній, щоб туди міг пролізти птах.

— Сюди! — покликав я.

— Ого, хай із мене опудало зроблять! — Емма піднесла вогник до отвору. — Може, це і є ті «нижні краї»?

— Але отвір такий маленький, — зауважила Оливка. — Як ми витягнемо звідти птахів?

— Можемо почекати, поки вони вилетять, — запропонував Горацій. І тут упала бомба, та так близько, що в мене потемніло перед очима й зацокотіли зуби.

— У цьому нема потреби! — оголосив Мілард. — Бронвін, будь така ласкава, відчини гробницю сера Рена.

— Ні! — заволала Оливка. — Я не хочу бачити його гнилі старі кістки!

— Не хвилюйся, маленька, Мілард знає, що робить, — запевнила її Бронвін. Потім взялася руками за край гробниці й почала штовхати. Плита повільно, зі скреготом і гуркотом поїхала вбік.

Я очікував, що в ніс ударить запах смерті, але запахло сирістю й старою землею. Ми зібралися навколо гробниці, щоб зазирнути всередину.

— А хай з мене опудало зроблять, — промовила Емма.

Розділ дев’ятий

Замість труни в гробниці виявилася драбина, що вела вниз у пітьму. Ми зазирнули у відкриту могилу.

— Я нізащо туди не полізу! — заявив Горацій. Одначе на цьому місці собор струсонуло трійко бомб, на наші голови посипалися уламки бетону, і зненацька Горацій проштовхався повз мене та вхопився за драбину. — Перепрошую, з дороги, у мене найбільш підходящий одяг, я полізу першим!

Емма вхопила його за рукав.

— У мене світло, тому першою піду я. За мною Джейкоб на той випадок, якщо… там унизу тварюки.

Я мляво всміхнувся, бо від самої думки коліна підігнулися.

— Ти маєш на увазі якихось інших тварюк, крім щурів, холери й усіх тих скажених тролів, які живуть під криптами?

— Не має значення, що там унизу, — похмуро сказав Мілард. — Нам доведеться з цим стикнутися, і крапка.

— Добре, — сказав Єнох. — Але я дуже розраховую на те, що там унизу є пані Королик, бо щурячі укуси гояться повільно.

— А укуси порожняків і поготів. — Емма поставила ногу на драбину.

— Будь обережна, — попередив я. — Я йтиму одразу за тобою.

Вона відсалютувала мені рукою з вогнем.

— Знову в діру. — І вона полізла вниз.

Потім настала моя черга.

— Вам коли-небудь доводилося лізти у відкриту могилу під час бомбардування, — спитав я, — і шкодувати про те, що не лишилися у своєму ліжку?

Єнох копнув мене у черевик.

— Не затримуй людей.