Ренсом Риггз – Карта днів (страница 61)

— «Під домашнім арештом», це просто капець! — вигукнув Єнох. — Ви не маєте дозволяти їй ставитись до себе, як до малят.

— Легко тобі казати, — промовив Г’ю. — У вас там пригоди, а ми тим часом тут зі скаженою директоркою. Минулого вечора в нас була чотиригодинна лекція — присвячена вам — про відповідальність, чесність, довіру і так далі, і таке інше, поки мені не стало здаватися, що моя голова от-от лусне.

— Знаєте, у нас тут не тільки веселощі та ігри, — сказала Бронвін. — Пригоди — це постійний дискомфорт. Звідтоді, як ми поїхали, ми жодного разу не спали, не купалися і не їли по-людськи, у Флориді нас мало не застрелили, а Єнох починає смердіти, як мокрий пес.

Єнох вишкірився.

— Зате я хоча б не схожий на кудлату собачку.

— Це все-таки краще, ніж стирчати тут, — сказав Горацій. — Хай там як, будь ласка, бережіть себе та верніться живі. І я розумію, що це звучатиме дивно, але під час вашої пригоди пам’ятайте, будь ласка: китайські ресторани — добре, континентальна кухня — погано.

— Що це має означати? — запитала Емма.

— І що таке «континентальна кухня»?[62] — запитав я.

— Це було в моєму сні, — відповів Горацій. — Я тільки знаю, що це дуже важливо.

Ми пообіцяли, що будемо пам’ятати, а потім Горацій та Олівія попрощалися. Перш ніж покласти слухавку, Г’ю запитав нас, чи не чули ми під час наших мандрів щось про Фіону.

Я глянув на Емму, у котрої, як і в мене, на обличчі від сорому раптом спалахнув рум’янець.

— Ще ні, — відповіла Емма. — Але ми продовжимо розпитувати, Г’ю. Скрізь, де будемо.

— Окей, — промовив він тихо. — Дякую, — і поклав слухавку.

Я сховав мобільник. Емма обернулася до заднього сидіння, скорчивши на обличчі похмуру міну.

— Не дивись на мене так, — сказав Єнох. — Фіона була дивовижна, мила дівчина. Але вона мертва. І якщо Г’ю не може цього прийняти, це не наша вина.

— Ми все одно мали спитати, — докинула Бронвін. — Ми б могли спитати у «Фламінго» та в Порталі…

— І відтепер та надалі будемо питати, — пообіцяв я. — І якщо виявиться, що вона дійсно мертва, то ми принаймні зможемо сказати, що виконали прохання Г’ю.

— Згодна, — сказала Емма.

— Згодна, — сказала Бронвін.

— А! — сказав Єнох.

— Наш план обговорювати будемо? — запитав Мілард, котрий вирізнявся умінням майстерно міняти тему розмови, коли ситуація ставала надто емоційною.

— Офігенно класна ідея! — зауважив Єнох. — Я й не знав, що в нас є план.

— Ми йдемо до школи, — нагадала Бронвін. — Щоб знайти дивного, котрий у небезпеці, та допомогти йому.

— А, точно! Я й забув, що в нас уже є прекрасний детальний план. І про що я думав?

— Тепер я вже знаю, коли ти застосовуєш сарказм, — сказала Бронвін. — Як-от зараз. Правда?

— І зовсім ні! — саркастично заявив Єнох. — Отже, усе буде дуже просто. Ми заходимо до цієї школи, де ніколи не були раніше, та питаємо в усіх, кого зустрінем: «А скажіть-но, дітки, чи не знаєте ви якихось дивних людей? Чи ніхто тут, бува, не проявляв останнім часом якихось дивних здібностей?» І рано чи пізно ми його знайдемо.

Бронвін похитала головою:

— Єноху, це схоже на поганий план.

— Він застосовує сарказм, — підказав Мілард дівчині.

— Ти ж сказав «зовсім ні»! — ображено крикнула Бронвін Єноху.

А тим часом ранкова година пік почала захаращувати хайвей. Прямо переді мною вклинилася довжелезна вантажівка-фура, і я мав різко скинути швидкість, а потім вона, завершуючи маневр, іще і обдала нас хмарою чорного диму. Ми з Мілардом закашлялись. Я підняв скло у віконці зі свого боку.

— І куди точно ми повинні відвезти того дивного? — запитав Єнох.

Емма розгорнула опис місії.

— Петля десять тисяч сорок чотири, — прочитала вона.

— І де це? — запитала Бронвін.

— Ми ще не знаємо, — відповіла Емма.

Бронвін затулила обличчя руками.

— О-ох, нічого в нас не вийде, правда ж? І пані Сапсан ніколи не пробачить нас, і все це буде марно!

Іще якусь хвилину тому вона була переконана, що все легко вдасться, а тепер утратила всяку надію.

— Ти просто приголомшена, — сказала Емма. — З великими завданнями завжди так: якщо ти намагаєшся обдумати їх наперед до найменших дрібниць, то може здатися, що їх неможливо виконати. Тому нам краще виконувати це завдання поступово, наче відкушувати маленькими шматочками.

— Це як у тому старому прислів’ї, — сказав Мілард. — Ну? Про те, як з’їсти ведмегрима?

— Та це ж огидно, — мовила Бронвін, усе ще затуляючи обличчя долонями.

— Це просто метафора. Насправді, ведмегримів ніхто не їсть.

— Можу закластися, хтось таки їсть, — докинув Єнох. — Цікаво, їх смажать чи їдять просто сирими?

— Заткнися, — сказала йому Емма та знову продовжила з Бронвін: — За певний період ми робимо, так би мовити, тільки один укус. Потім ми зосереджуємось на наступному укусі й тільки після цього думаємо про третій. Тому спершу ми знайдемо дивного, а вже потім будемо думати про пошук часової петлі. Окей?

Бронвін підвела голову та зиркнула на Емму крізь пальці.

— А можна використати іншу метафору?

Емма засміялась.

— Звісно.

Через деякий час година пік почала ослабляти свою хватку. І от, нарешті, дорожній рух прийшов до норми, і ми вже мчали далі, у напрямку Філадельфії, а після цього на нас чекали Нью-Йорк та повна невідомість. Ми поринули в мовчання, зосередившись на наступному «укусі».

Розділ тринадцятий

Я за це літо встиг зазнати на собі або й сам наробити чимало божевільних речей, але водіння автомобіля в Нью-Йорку, та ще й уперше в житті, посіло серед найзначніших із них найперше місце. Там була гримуча суміш автомобілів, які гуділи, смуг змінного напряму, задушливих тунелів та запаморочливих мостів. Мої друзі постійно кричали мені, щоб я глянув у той чи інший бік, де, можливо, була небезпека, а я так міцно вчепився був у кермо, що аж кісточки на пальцях побіліли, а на попереку під сорочкою від поту утворилося ціле море. І от якимось чином після безкінечної низки майже аварій та пропущених поворотів, скеровувані незворушним лагідним роботизованим голосом із мого телефону, ми таки добралися до пункту нашого призначення — середньої школи імені Дж. Едґара Гувера.[63] Я зовсім не знав географії Нью-Йорка — я там був тільки раз, іще малою дитиною, разом із батьками, — але ця школа знаходилася далеко від будь-яких загальновідомих орієнтирів, бачених мною по телевізору чи в кіно. Це був Бруклін, а не Мангеттен; і навіть не один із тих хіпстерських кварталів Брукліну, про які я колись чув. Це була радше якась брудніша, більш заюрмлена версія котрогось передмістя, тільки з іще меншими, з іще старішими будиночками, поставленими мало не впритул один до одного, та з автомобілями, які щільними рядами вишикувались по обидва боки вулиць.

Школу ми знайшли доволі легко. Це була вражаюча, на цілий квартал, велична цегляна споруда, у якій де-не-де були вікна — таке собі місце, яке цілком могло виявитися в’язницею загального режиму, станцією з очищення стічних вод або ж цілим скупченням різноманітних установ, але в цьому випадку під її дахом розміщувались кілька тисяч сприйнятливих до науки дитячих голів. Інакше кажучи, це було дуже схоже на середню школу, яку я відвідував у Флориді, і від самої тільки думки про те, що туди треба зайти, мене кинуло в холодний піт.

Це була десь середина другої половини дня. Ми припаркувалися на протилежному боці вулиці й, сидячи в машині, спостерігали за будівлею та обговорювали наші подальші дії.

Почав Єнох:

— Ну-у, що там каже наш знаменитий детальний план?

— Давайте просто зайдемо всередину та роззирнемося довкола, — запропонував Мілард. — Подивимось, чи не приверне хтось нашої уваги.

— До цієї школи ходять тисячі дітей, — зауважив я. — Не думаю, що ми знайдемо дивного просто на око.

— Ми не дізнаємось, поки ми зморені, — сказав Мілард, а потім, позіхнувши, спохопився та поправив себе: — Ой, «поки не спробуєм».

— Я також зморена, — озвалася Бронвін. — У мене в голові каша.

— У мене теж, — додав я.

Бронвін запропонувала мені термос із кавою, що дав нам Пол, — досі напівповний, тільки давно як холодний, — але я не переварював уже навіть його вигляду. Я в цю мить був одночасно і збудженим, і стомленим, а кава робила мене просто надто нервовим. Ми майже без зупинок їхали більше ніж добу, і я почувався, наче розсипаюсь на запчастини.

Та ось ми почули шкільний дзвоник. За тридцять секунд парадні двері розчахнулися і назовні ринув потік учнів. Іще за кілька секунд подвір’я школи та все навколо заповнилося підлітками.

— Це наш шанс, — обізвалася Бронвін. — Хтось із них виглядає дивним?

По тротуару повз нас пройшов хлопець із фіолетовим ірокезом на голові, а слідом за ним дівчина в брюках із сильно заниженою лінією промежини та полуботках армійського крою, вкритих різнокольоровим рослинним орнаментом. А потім іще десь сотня інших дітей зі своїми власними фантазіями в стилі та одязі.