Ренсом Риггз – Карта днів (страница 60)

— Ні-ні-ні. Не кажи так. Ти зовсім не такий. Зовсім.

— Так і є. Хіба не тому ти пішла зі мною на цю місію?

— Та, — голос її зірвався до крику, — що ти кажеш таке???

— Хіба ти не живеш просто у якійсь старій своїй фантазії? Намагаючись надолужити почуття, які залишились у минулому? Це ж твій шанс відправитись, нарешті, на місію з Ейбом… чи з однією з найкращих його копій.

— А тепер ти несправедливий!

— Невже ні?

— НІ! — крикнула вона, відвернувшись від мене саме в ту мить, коли з її міцно стиснутих кулаків вирвалась маленька вогняна куля та, бризкаючи іскрами, покотилась по землі, наткнувшись по дорозі на кілька обгорток від фаст-фудів та на брудний старий светр.

Вона повільно повернулася до мене обличчям.

— Не тому, — проказала вона повільно та без поспіху. — Я пішла з тобою, тому що це багато важило для тебе. Тому що я хотіла допомогти тобі. І його це ніяк не стосувалося.

— Трава горить.

Ми кинулися затоптувати вогонь. А коли, вимазавши налиплим брудом собі щиколотки та взуття, упорались, вона сказала:

— Я мала прислухатися до своїх інстинктів. Вони мені казали ніколи не вирушати до Флориди. Ніколи не бувати там, де жив Ейб. Інакше б це дуже скидалось на те, ніби я переслідую його привид.

— А ти дійсно переслідуєш?

Якусь секунду вона помовчала, і мені здалося, що в цю мить вона дуже серйозно про щось задумалась.

— Ні, — відповіла вона врешті-решт.

— А мені інколи здається, що я сам переслідую його.

Її обличчя змінилося. Вона глянула на мене якось по-новому, щиро та відкрито, і вперше за останні кілька хвилин воно мені здалося незахищеним та вразливим.

— Ти не переслідуєш його привида, — сказала вона. — Ти стоїш у нього на плечах.

Мої губи почали розпливатися в усмішці, але я наказав собі зупинитись. Я хотів доторкнутися до неї, але мої руки залишились у кишенях. І досі щось було не так, і я не хотів прикидатися, що цього не помічаю. Короткого з’ясування стосунків було недостатньо, щоби це виправити.

— Якщо хочеш, щоб я пішла, просто скажи, — промовила вона. — Я повернуся до Акра. Там багато можливостей для мене.

Я похитав головою.

— Ні. Я просто не хочу, щоб ми одне одному брехали. Ні про те, ким ми є насправді, ні про те, що робимо.

— Окей. — Вона міцно схрестила руки на грудях. — То ким ми є?

— Ми друзі.

Коли я це сказав, у мене по всьому тілу пішли дрижаки. Але сказане виглядало правдиво і точно. Наші почуття одне до одного були неоднакові, і єдино правильним мені здалося відступитись. Ми довго так стояли мовчки, не знаючи достеменно, що тепер робити далі, і тільки шум автомобілів час від часу прокочувався хвилями в нас над головами. А потім вона оповила мене руками, обняла та сказала «вибач».

Я її не обняв.

Вона випустила мене з обіймів і повернулася до машини без мене.

А тим часом інші встигли зголодніти, тому в найближчому «фаст-фуді з віконцем для водіїв» ми купили собі кави та сендвічів на сніданок, а потім знову виїхали на дорогу. Емма залишилася сидіти попереду, поряд зі мною, але довгий час ми одне з одним не розмовляли. Інші не знали, що сталося між нами, але вони знали, що щось таки трапилось, і навіть Єнохові вистачило розуму не заводити про це розмову знову.

Ми з Еммою, схоже, навіть без обговорення вирішили, що не будемо говорити про наші особисті проблеми в присутності інших. Ми не будемо сперечатись. Ми будемо професіоналами. Ми закінчимо цю місію. І, коли все буде позаду, деякий час, можливо, зустрічатись ми не будемо.

Я намагався про це не думати. Я намагався з головою зануритись у ритм дороги. Але мій біль, достатньо гострий, щоби повсякчас змушувати мене звертати на нього увагу, завжди був зі мною, пульсуючи на крайній межі його ігнорування.

А тим часом ми нарешті досягли великих міст Східного узбережжя, і найпершим серед них став Вашингтон, округ Колумбія. Одна з карт, яку зробили ми з Ейбом, іще коли я був малим, зображувала цю частину Північно-Східного Коридору[61] і вся вона рясніла незрозумілими позначками мого діда. Деякі дороги на мапі були заштриховані хрестиками, інші підведені паралельними лініями. Навколо кожного великого міста було ціле скупчення символів: пунктирні лінії в піраміді, спіраль усередині трикутника тощо. Було ясно, що кожна така позначка мала важливе значення для Ейба, Ейча та інших мисливців, але, вказували вони на щось корисне чи небезпечне, ми не знали.

Коли ми їхали по кільцевій автостраді округу Колумбія, то опинилися дуже близько від одного з таких дивно позначених місць. І ми, порадившись між собою, вирішили, що маємо зробити там зупинку, щоб оте місце перевірити.

— А може, там якась конспіративна квартира, — висловив припущення Мілард. — Або лігво різника. Ми не можемо знати.

— Усі ці знаки можуть бути іншими петлями, — сказала Бронвін.

— Або іншими подружками, — вставив Єнох.

Емма обдарувала його кровожерним поглядом.

І тут задзвонив мій телефон. Мені вистачило миті, щоб викопати його з-під купи серветок та холодної картоплі фрі на центральній панелі приладів.

На екрані висвітився номер мого домашнього, стаціонарного телефону.

— Відповідай! — гукнула Бронвін.

— Ні-ні-ні, це погана ідея, — відказав я, подумавши, що це, напевне, знову пані Сапсан, та спробував вимкнути звук дзвінка, але промахнувся та випадково натиснув пальцем «Відповісти на дзвінок».

— Срань! — не стримався я.

— Алло? Джейкобе?

Це був Горацій, а не пані Сапсан. Я увімкнув гучний зв’язок:

— Горацію?

— Ми всі тут, — озвався Мілард.

— Ох, слава богу, — промовив Горацій. — Я боявся, що ви всі мертві!

— Що? — запитала Емма. — Чому?

— Я… е-е… не зважай.

Було очевидно, що він мав черговий віщий сон, але він не хотів хвилювати нас подробицями з нього.

— Це вони? — почув я голос Олівії. — Коли вони повернуться?

— Ніколи! — гаркнув Єнох у телефон.

— Не слухайте його, — сказав Мілард. — Ми зараз у дорозі. Ми повернемось, як тільки зможемо. Щонайбільше за кілька днів.

Це було його припущення. Та й моє теж. Скільки треба часу, щоби знайти дивного в середній школі, кудись його перевезти, а потім поїхати додому? «Кілька днів» звучало цілком розумно.

— Слухайте, — продовжив Горацій. — Пані Сапсан з’їжджає з глузду. Ми намагалися вас прикривати якнайдовше, але Клер ненавмисне проговорилась, і тепер пані Сапсан на вас полює. І вона вкрай зла.

— І через це ти подзвонив? — запитав я. — Ми й так знали, що вона з’їде з глузду.

— Зроби мені послугу, — попросив Горацій. — Якщо вона спитає, скажи їй, що ми всі казали тобі не робити цього, а ти не послухав.

— Вам краще просто зараз повернутись додому, — додала Олівія.

— Ми не можемо, — відказала Бронвін. — У нас місія.

— Коли вона дізнається, що ми зробили, я впевнений, вона зрозуміє, — припустив Мілард.

— А я не впевнена, — сказала Олівія. — Вона вкривається таким смішним кольором, коли чує ваші імена.

— Де вона зараз? — запитав я.

— Десь шукає вас, — відповів інший голос: — Це Г’ю, між іншим.

Цієї миті я уявив собі, як у кімнаті моїх батьків, штовхаючись лобами, вони всі разом з’юрмились навколо телефонної слухавки.

— Привіт, Г’ю, — озвалась Емма. — А де пані Сапсан нас шукає?

— Вона не сказала. Вона просто сказала нам не покидати дім, інакше ми навічно опинимось під домашнім арештом, а потім полетіла.