Ренсом Риггз – Карта днів (страница 63)

— Хіба це не готель? — запитала Емма. — Не місце, щоб заселяти людей, котрі не живуть поблизу?

— Послухайте, зазвичай ми здаємо номери тільки тим, хто належить до якогось клану, у нас майже немає вільних місць, але я роблю для вас виняток. Спершу ви повинні надати мені підтвердження ваших особистостей.

— Звісно. — Я почав діставати свій гаманець.

— Не так, — відказав він. — Я мав на увазі підтвердження.

— Гадаю, він мав на увазі підтвердження того, що ми дивні, — озвався Мілард. Він підняв візиткотримач на краю столу перед ним, покрутив ним у повітрі та поклав назад: — Це «невидимка», привіт!

— Годиться, — сказав реєстратор. — Якого типу номер ви бажаєте?

— Нам байдуже, — відповів Єнох, — ми просто хочемо спати.

Але реєстратор уже витягав із-під столу ламіновану папку. Він поклав її на стіл, розгорнув та почав перераховувати варіанти.

— Наразі в нас, звісно, є той стандартний номер, який ви просите, — хороший, та нічого вражаючого, — але чим ми дійсно знамениті, так це особливими приміщеннями, які ми пропонуємо нашим дивним гостям. У нас є номер для тих, на кого не діє гравітація. — Він знайшов у папці та показав нам фотографію усміхненої сім’ї, яка позувала в кімнаті, де всі меблі було прикручено до стелі. — «Літунам» він подобається. Тут вони можуть відпочивати, обідати, навіть спати з повним комфортом, без потреби застосовувати для цього важкий одяг або ремені.

Затим реєстратор показав нам знімок якоїсь дівчинки та вовка в ліжку, де обоє були в нічній білизні.

— Є номери, пристосовані для домашніх улюбленців, і там ми приймаємо дивних тварин більшості «національностей», якщо вони привчені жити в людському помешканні, не перевищують ваги в сто фунтів та мають дозвільні документи, які підтверджують, що вони не становлять небезпеки життю та здоров’ю людей.

Він перегорнув іще одну сторінку. На фотографії було щось схоже на гарно вмебльований підземний бункер.

— І в нас є спеціальний номер для наших… е-е… «вогненебезпечних» гостей, — і він кинув погляд на Емму, — щоб вони уві сні не спалили решту готелю.

Емма зробила ображений вигляд.

— Я ніколи не спалахую спонтанно. І в нас немає домашніх улюбленців, і ми не літаємо.

Але реєстратор не вгамовувався.

— У нас також є номер, заповнений чудовим суглинком — для гостей із корінням або частково мертвими…

— Нам не треба ніяких чудернацьких номерів! — різко обірвав його Єнох. — Досить звичайного!

— Як хочете, — реєстратор із ляском закрив свою папку. — Звичайний номер. Але ще кілька питань.

Коли реєстратор почав заповнювати бланк, Єнох застогнав.

— Для «курців» чи «некурців»?

— Ніхто з нас сигарет не курить, — відповіла Бронвін.

— Я не питав про сигарети. Чи випускає хтось із вас дим якоюсь частиною свого тіла?

— Ні.

— Для «некурців», — він поставив галочку у квадратику на бланку: — По одному чи по двоє?

— Ми б усі хотіли бути разом в одному номері, — мовив Мілард.

— Я цього не питав, — сказав реєстратор. — Чи хтось із вас має двійників? Допельгангерів, реплікантів, дзеркальних братів?[64] За кожного з них додаткова плата, а ще треба їхні документи з фотографіями.

— Ні, — відповів я.

Реєстратор поставив галочку.

— Скільки років плануєте тут бути?

— Скільки років?

— …плануєте тут бути?

— Лише одну ніч, — озвалась Емма.

— За це — додаткова плата, — промимрив він, ставлячи галочку, а потім підвів голову: — Прошу за мною.

І незграбною ходою він покинув свій кабінет. А ми пішли слідом за ним — по запиленому зовнішньому коридору, отруєному автомобільним шумом із вулиці, — поки не потрапили в якесь погано освітлене підсобне приміщення. Це був вхід у петлю. Я зрозумів це, коли зайшов, тому цього разу був готовий до поштовху. Коли ми вийшли, була ніч, прохолодна та дуже тиха. Реєстратор повів нас назад по коридору, який у цій своїй версії з минулого був набагато акуратнішим.

— Тут завжди ніч. Це дозволяє нашим гостям легше засинати, коли б вони не забажали.

Він зупинився перед одним із номерів та відчинив нам двері.

— Буде щось треба, я зразу за входом до петлі, за столом, де ви мене знайшли. Лід далі по коридору.

Він пішов, а ми зайшли всередину. Кімната виглядала так само, як на знімку на поштовій листівці, яку колись надіслав мені дід. Тут було велике ліжко, оті жахливі занавіски, на підставці великогабаритний старовинний телевізор у дерев’яному коричнево-оранжевому корпусі та фальшиві (намальовані на стінах і на дверях) стінові панелі, що імітували сучкуваті соснові дошки, — і все це не пасувало одне одному і просто створювало дисгармонію, яка відчувалася майже як шум, як безперервне ледве чутне дзижчання, що спричиняло відчуття невиразної тривоги. У номері, крім двоспального ліжка, був іще й розкладний диван, тому місце для сну знайшлося кожному. Ми розподілили між собою місця, привели себе до ладу, а потім Мілард і я вмостилися на дивані покопатися в журналі Ейба.

— Ейб та Ейч провели цілу низку місій, дещо схожих на нашу, — сказав Мілард. — Було б корисно дізнатись, як вони справлялися зі своїми проблемами.

На щастя, за час довгої поїздки Мілард устиг уже двічі прочитати весь журнал, а його пам’ять на деталі була настільки гострою, що він міг майже миттєво пригадувати величезні уривки звідти. Він звернувся до звіту про одну місію початку 1960-х років. Там перед Ейбом та Ейчем стояло завдання з одного з округів на самісінькій півночі Техасу забрати одну дивну дитину, котра перебувала під загрозою знищення, але вони не знали, у якому саме містечку ота дитина жила.

— І з чого ж вони почали свої пошуки? — поставив Мілард питання сам собі, проглядаючи звіт, і зразу ж сам на нього й відповів: — Вони змішалися з місцевим населенням та почали просто розмовляти з людьми. Невдовзі вони дізналися, що в цих краях недавно побував пересувний парк розваг, який, як ти знаєш, є свого роду місцем, у якому дивні почуваються наче риба в воді. Вони наздогнали той парк розваг за Амарильо та вивідали, що дивна дитина ховається всередині гігантського картонного слона на колесах, який там був.

До звіту було долучено знімок слона, і той був дійсно величезний, вищий за будинок.

— Ти можеш уявити? — сміючись, запитав Мілард. — Троянський слон!

— То вони просто спитали людей? — озвався Єнох, котрий деякий час прислухався до монологу Міларда. — Оце й була така їхня блискуча детективна робота?

— Проста, чесна детективна робота, — відповів Мілард. — У найкращому вигляді.

— Окей, — сказав я, — що вони ще робили?

— Займались періодикою! — почули ми надзвичайно схвильований голос Міларда. — Ось, ось! — Він прогорнув чимало сторінок, а потім показав нам той звіт, що шукав. — Там була одна молода жінка, яка швидко ставала невидимою. Вона була в статусі відособленої, і якщо згадати й мій власний досвід, то вона майже напевне була налякана. Мета Ейба полягала в тому, щоб знайти її до того, як вона зникне повністю, та доставити до якогось доброзичливо налаштованого клану дивних — бажано до інших «невидимок». Але справа прогнозувалася важкою: ця молода жінка при кожній попередній спробі контакту завжди тікала.

— І вони знайшли її завдяки газеті? — запитав я. — Як?

— Вони змогли визначити її місцезнаходження через заголовки в бульварних газетах. Такі газети ніколи не сприймалися серйозно, але час від часу в них можна знайти і справжні зерна правди. Бачиш? — Він перегорнув сторінку, і там ми побачити фотографію пари дітей на пляжі, а перед ними на піску лежала пожмакана газета. Заголовок був розфокусований, але читався — щось там про таємничу оголену дівчину.

— Завдяки цій смішній статті, — продовжив Мілард, — вони змогли прослідкувати за дівчиною до одного пляжного містечка в Каліфорнії, а потім до конкретного пляжу. Пляжі — жахливі місця для «невидимок», тому що пісок показує відбитки ваших ніг. Тому Ейб та Ейч змогли доволі довго супроводжувати її вздовж пляжу, не даючи їй звідти вийти, а тим часом назвались їй та пояснили, що з нею відбувається, і вона, зрештою, приняла їхню пропозицію допомоги.

— А якщо про наш об’єкт немає газетних заголовків? — запитала Емма. — І нічого такого надто очевидного, як луна-парк у місті?

— А якби вони опинились у школі серед трьох тисяч дітей, які всі виглядають дивно? — запитав Єнох.

— У випадках, коли було відоме місце, але не було інших підказок, вони зазвичай вирушали туди, змішувались із натовпом та просто чекали, поки дивні не видадуть себе якось.

— Стеження, — сказав я. — Наче у фільмах про копів.

— Як довго може тривати таке стеження? — запитала Бронвін.

— Тижнями, інколи довше.

— Тижнями?! — не повірив Єнох. — Довше?!

— Нам не знадобляться тижні, — сказав я. — Ми зайдемо до школи. Поговоримо з людьми. Попитаємо скрізь. Вам, народе, треба буде просто змішатися з іншими.

— Завдяки всеосяжним та докладним урокам нормалізації, які ти нам дав, це буде раз плюнути, — докинув Єнох.

— Це був сарказм! — вигукнула Бронвін радісно.

Єнох показав на неї пальцем:

— Тепер ти доганяєш.

Якби я не був так утомився, то впевнений, що усвідомлення мною неправдоподібності спання мого тут, на розкладному дивані, у той час коли Емма лежала в іншому кінці цієї ж кімнати, не дало б мені заснути принаймні півночі. Ця віддаленість між нами здавалась такою неприродною, і за якихось інших обставин це повністю поглинуло б мої думки, але тепер, щойно моя голова торкнулася подушки, я відключився. І, здається, минуло лише кілька хвилин, коли я знову розплющив очі. Наді мною схилилася Бронвін і термосила мене за плече. Вісім годин пролетіли, наче кількахвилинний передрім без сну, і, хоча я майже не почувався відпочилим, час було вже рухатися далі.