Ренсом Риггз – Карта днів (страница 58)

Але хлопець, здається, не здивувався і не злякався.

— А-а, окей, — промовив він, сильно кивнувши.

— Що б я порадив? Комбо[60]-два, напевне.

— Тоді, будь ласка, зробіть нам комбо-два, — сказав Мілард.

— І п’ять гамбургерів, будь ласка! — вигукнув Єнох із заднього сидіння. — З усім. І чипси.

— У нас немає чипсів, — відповів хлопець.

— Він мав на увазі картоплю фрі, — підказав я.

Хлопець назвав суму, я заплатив, а потім він пішов на кухню, щоби приготувати нам їжу. За кілька хвилин він повернувся та вручив мені важкий паперовий пакунок, який від жирних плям уже ставав прозорим. Я розгорнув верх та зазирнув усередину. Там було багато гамбургерів, величезна порція картоплі фрі та жмут серветок. Роздавши їжу друзям, на дні пакунка я помітив маленький білий конверт. Він мав чудернацький вигляд і запечатаний був червоним сургучем.

— Що це? — запитав я, показуючи конверт іншим.

Емма здвигнула плечима:

— Якась складова комбо?

Я заїхав на один із майданчиків, припаркувався та відкрив конверт. Щоб подивитися, що там, я увімкнув верхнє світло в салоні автомобіля, і ми всі схилилися над конвертом. Усередині була ще одна серветка, тільки на ній було щось надруковано. На друкарській машинці. На цій жирній серветці було написано:

«На відособлений суб’єкт полюють;

його життя під загрозою.

Місія: захистити і забрати.

Пропоную перевезти до петлі 10044.

Будьте вкрай обережні».

От і все. Ім’я відособленого дивного названо не було. І не було сказано, де шукати часову петлю 10044. Але на зворотному боці серветки були якісь географічні координати.

— Я вмію читати координати, — сказав Мілард схвильовано. — Довгота зі знаком мінус, отже, це на захід від нульового меридіана…

— Це середня школа в Брукліні, що в Нью-Йорку, — сказав я, тримаючи в руці свій телефон. — Я набрав ті цифри в додатку «Карти».

Мілард хмикнув:

— Жодна технологія не зможе замінити справжнього картографа.

— У нас є місія, і в нас є місце, — сказала Емма. — Єдиного, чого в нас немає, це імені того дивного, котрого ми шукаємо.

— Можливо, Ейч також не знає його імені, — припустила Бронвін, — і з’ясування його є частиною місії.

— Або це для безпеки, — сказав Єнох. — Не годиться писати ім’я відособленого дивного на серветках, які можуть потрапити до рук, скажімо, якогось шеф-кухаря.

— Я думаю, він більше ніж просто шеф-кухар, — зауважив Мілард. — Скажи, Джейкобе, чи не могли б ми знову під’їхати до його віконця?

Я завів машину, об’їхав маленьку будівлю та знову заїхав у проїзд для обслуговування водіїв. Коли хлопець відчинив віконце цього разу, то виглядав дещо роздратованим:

— Е-е-е… Привіт.

Мілард вигукнув у відчинене вікно автомобіля:

— Пробач, старий, що турбую. Нам би одних тільки комбо номер три.

Хлопець набрав замовлення на засмальцьованій клавіатурі та назвав мені 10 доларів і 50 центів до оплати. Поки я платив, Бронвін висунулась у відчинене віконце машини та запитала:

— А ви знаєте Ейча? Ви мисливець на порожняків? Що це за місце?

Хлопець дав мені решту, тримаючись так, наче він не чув дівчини.

— Агов! — гукнула Бронвін.

Він відвернувся та пішов на кухню.

— Я не думаю, що йому дозволено відповідати на такі питання, — висловив я припущення.

За хвилину хлопець повернувся та гепнув на підвіконня перед нами паперовий пакунок у жирних плямах. Пакунок приземлився із глухим сильним «бух!».

— А тепер — казкової вам ночі, — сказав хлопець та зачинив своє віконце.

Я взяв пакунок, котрий виявився незвичайно важким, та розгорнув верх. Нічого, крім картоплі фрі та цибуляних кілець. Так собі комбо, подумав я, передаючи пакунок Міларду, перед тим як ми виїхали з паркінгу та попрямували назад до хайвею. До Брукліна шлях був довгий, і я хотів проїхати якомога далі ще до того, як ранкова година пік перетворить автомагістралі на величезний паркувальний майданчик.

Через десять хвилин, коли ми вже летіли по магістралі І-95, Мілард устиг проїсти в пакунку цілу вулицю до його дна. Почувши, як він розсміявся, я повернув голову в його бік. Він витягнув щось важке та яйцеподібне.

— Що це? — запитав я.

— Комбо номер три, здається. Картопля фрі та ручна граната.

Бронвін скрикнула та пірнула за спинку мого сидіння.

Здається, «Окей-бургер» був чимось більшим, ніж просто станцією для передавання повідомлень. Це був склад зброї для дивних. Я запитав себе, скільки ж іще в мого діда було отаких секретних придорожніх станцій, які ховалися на виду? (А ще я запитав себе, який приз міг би я отримати разом із комбо номер один?)

Мілард тим часом тихенько собі посміювався, перекочуючи замащену олією гранату з однієї руки в іншу.

— Боже, вони таки дійсно дають нам більше за наші гроші!

Я вів машину, коли-не-коли підносячи свою порцію собі до рота однією рукою, тоді як мої друзі свою їжу просто поглинали з обох рук. Їхні тінейджерські тіла, які вперше за багато років ізнову продовжили рости, інколи ставали невгамовно голодними. Після того, як вони закінчили, усі поринули в глибокий сон — усі, крім Емми, котра сиділа поряд зі мною на пасажирському сидінні. Вона сказала, що якщо я не можу спати, то й вона не хоче.

Протягом години ми майже не говорили. Я, притишивши звук, мандрував по радіостанціях, а вона дивилася, як за її віконцем повз неї пролітає темний сонний світ. Ми були вже на півдорозі через Віргінію, коли блідо-сірий світанок почав широкими мазками розфарбовувати небо. Тиша між нами була наче камінь, який ріс у мене в грудях. Протягом останніх п’ятдесяти миль я все розмовляв із Еммою подумки, але врешті мені це набридло.

— Нам треба…

— Джейкобе, я…

Протягом тривалого часу жоден із нас не вимовив ні слова, а тут раптом ми заговорили одночасно. Затим ми враз подивились одне на одного, і нас здивувала наша фантастична синхронність.

— Ти перша, — сказав я.

Вона похитала головою.

— Ти.

Я глянув у дзеркало заднього огляду. Бронвін та Єнох міцно спали. Єнох трохи похропував.

— Ти й досі з ним, — я не хотів бути таким прямолінійним, але я так довго тримав ці слова в собі, що вони просто прилипли в мене до горла, і мені тепер доводилося буквально випльовувати їх, — ти й досі з ним. І це нечесно щодо мене.

Вона дивилась на мене некліпаючим та приголомшеним поглядом, і губи її перетворились у щільно стиснуту лінію. Наче вона боялася щось мені сказати.

— Щоразу, коли хтось згадує його ім’я, — продовжував я, — тебе всю пересмикує. Звідтоді, як ми дізналися, що один із його товаришів-мисливців на порожняків був дівчиною, ти зовсім утратила голову. Ти поводишся так, наче він тебе обдурив. І не колись там, а тепер.

— Ти не розумієш, — тихо сказала вона. — І, можливо, ніколи не зрозумієш.

У мене до обличчя прилила кров. Усе, чого я реально хотів, це щоб вона визнала, що діяла ірраціонально, та вибачилась, але почуте не лізло в жодні ворота. І все стало тільки гірше.

— Я постійно намагаюсь, — промовив я, — я постійно кажу собі не звертати на це уваги, не бути таким чутливим, не обмежувати тебе ні в чому, щоб ти змогла пережити цю непросту, малозрозумілу ситуацію. Але ми повинні про це говорити.

— Я не думаю, що ти дійсно хочеш почути, про що я думаю, — сказала вона.

— Якщо ми не можемо про це говорити, то й не будемо.

Вона опустила очі. Ми якраз проїжджали повз якийсь завод, що зі своїх двох димарів-близнюків вивергав у повітря два стовпи диму. За якусь хвилю вона озвалася:

— Чи ти коли-небудь кохав когось так сильно, що це робило тебе просто безумним?