Ренсом Риггз – Карта днів (страница 57)

— Адреса! — вигукнув Мілард. — Цього разу Ейч зробив нам полегкість.

— Гадаю, перевірок уже не буде, — сказав я. — Настав час для реальної місії.

— Побачимо, — засумнівалась Емма. — Схоже, Ейч ніколи не втомиться нас перевіряти.

— Будьте обережні, — сказав Пол. — І пильнуйте там, на Півночі. Я чув, там так само небезпечно.

Він пояснив, як нам повернутись у двадцять перше століття. У 1965 рік повернення не було — та ми не дуже й хотіли, — тому що чорний хід із цієї петлі привів би нас в один весняний день 1930 року, коли було створено петлю в Порталі. Отож наш шлях лежав через парадний хід: ми мали вийти так само, як і зайшли, — через поля, і швидко.

Ми попрощались із Полом. Я переконався, що всі пристебнулись ременями безпеки, запустив машину та втопив педаль газу. Ми поїхали голим полем тим же шляхом, яким приїхали — по слідах від наших же шин. Машину трусило, але ми їхали дедалі швидше та швидше, навіть коли земля під нами ставала більш нерівною. І посеред поля, щойно ми досягли точки, де були заїхали в петлю і сліди наших шин закінчувались, я відчув різкий нахил, а в мене всередині мало не вивернуло всі нутрощі. Ураз день став ніччю, а рівна гола земля переді мною перетворилася на стіну зелених кукурудзяних стебел. Ми таранили кукурудзяні частоколи, підминаючи ряд за рядом, а стебла та зелені качани гупали об машину. Я вже збирався натиснути на гальма, як почув крик Міларда: «Їдь далі, бо зав’язнемо!» — тому я натис на газ іще дужче; двигун несамовито заревів, і шини продовжили вгризатися в землю своїми протекторами ще швидше, а за кілька секунд ми пробились крізь кукурудзу та виїхали на дорогу.

Я зупинився. Ми перевели подих. Я увімкнув передні фари. Тепер колишня ґрунтова дорога була заасфальтована, а щодо околиць Портала, то вони виглядали так само, як і в 1965 році.

Я вийшов, щоб оглянути автомобіль щодо ушкоджень, а Мілард вийшов, щоб, як завжди, поблювати. Біля верхнього краю вітрового скла з’явилася тріщина, а шматки кукурудзяних стебел застрягли в радіаторній решітці та колісних нішах. І поки я їх витягав, Мілард продовжував займатися своєю справою.

— Ну, як ви тут? — запитав я, засунувши голову у вікно машини.

— Міларду погано, — відповіла Емма, після чого я почув звук блювання та глянув у той бік саме в ту мить, коли прямо з повітря на асфальт виплеснувся потік блювотиння. Я ніколи раніше не бачив, як ригає невидима людина, і то було те, що я забуду не скоро.

Поки Мілард випорожнював свої кишки, я відчув, як мій телефон — який тут, у моєму часі, ожив знову — божевільно вібрує та дзижчить у мене в кишені. «24 пропущені дзвінки», — було написано на екрані. «23 голосові повідомлення».

Я знав, від кого вони, навіть не дивлячись.

Я підійшов до задньої частини автомобіля та зробив вигляд, ніби щось перевіряю, а тим часом потайки переслухував. Перші кілька повідомлень були трохи неспокійні. Але чим далі, тим вони стали дедалі більш стривоженими та дедалі більш сердитими. Тринадцяте повідомлення звучало так: «Пане Портман, це ваша імбрина. Знову. Я хочу, щоб ви вислухали мене дуже уважно. Я розчарована тим, що ви маєте за звичку вирушати в подорожі, не повідомляючи мене. На здоров’я. Але ви не маєте права брати з собою дітей без мого слова. Повертайтесь додому негайно. Дякую. Всього найкращого».

Після цього я вже не слухав. Я спершу подумав розповісти про дзвінки іншим, а потім передумав. Вони й так знали, що пані Сапсан не похвалить їх; не треба було хвилювати їх цими голосовими повідомленнями та ризикувати, що вони можуть вирішити повернутись назад.

— Усе норм, — озвався Мілард, пошкандибавши назад до машини. — Я закінчив.

Я засунув телефон до кишені.

— Перепрошую, але ти не в нормі.

— Не думаю, що ми б могли спіймати тут поїзд, — промовив він кволо. — Я трохи стомився від автомобілів.

— Решта шляху буде гладенька, як вода, — сказав я. — Обіцяю.

Він зітхнув.

— Не давав би ти обіцянок, яких не можеш дотримати.

Розділ дванадцятий

Отже, була середина ночі, але, хай там як, це знову був мій час, а також сучасна система хайвеїв, створена для швидкісної їзди. Здобрені термосом із кавою, що дав Пол, та восьмидоріжковою касетою «Темного боку Місяця»,[59] яку я знайшов углибині бардачка, милі швидко намотувались на спідометр. Перш ніж я це усвідомив, ми промчали через решту Джорджії і через усю Південну Кароліну та були вже «на відстані удару» від зазначеного на сірниковій книжечці містечка на півночі Північної Кароліни. Після короткої сварки між Еммою та мною в Порталі ми охололи до майже температури замерзання. Вона захотіла сидіти на задньому сидінні, незважаючи на тисняву, а Єнох опинився тепер попереду, поряд зі мною.

Час від часу я поглядав на Емму в дзеркало. Вона, коли не спала та не дивилася похмуро у вікно, гортала Ейбів журнал операцій, читаючи його при мерехтливому світлі самотнього вогника з її мізинчика. Я знову спробував себе переконати, що вона в цю мить переживає через щось. Намагається зрозуміти те, із чим їй ніколи не доводилося повною мірою стикатися віч-на-віч, тому що вона завжди була далеко від Ейба — і поза часом, і поза морем. Але насправді все скидалося на те, що вона просто дурить мене, караючи за допит, який я їй улаштував. І я не знав, скільки ще це витримаю.

Коли ми нарешті дісталися кінцевого пункту, була третя тридцять ранку, і моя корма майже повністю заніміла. Я рухався за вказівками зі свого телефону, куди я вбив адресу, надруковану на сірниковій книжечці Ейча. Ми уявлення не мали, що там знайдемо. Автозаправну станцію? Кафе? Ще один мотель?

Нічого з вищезгаданого. Це був фаст-фуд, який називався «24-годинний Окей-бургер». Він ледве вгадувався в тьмяному світлі посеред порожнього темного паркувального майданчика безлюдного торговельного центру і, відповідно до своєї назви, був відчинений та виглядав окей. Усі стільці були догори ногами на столах, а на дверях було написано: «Є віконце для обслуговування водіїв на машинах».

Я припаркувався прямо перед дверима — єдиний автомобіль на паркінгу. Ейча тут не було. Нікого не було, крім одного нещасного працівника, котрий стирчав тут на нічній зміні. Я бачив, як той за прилавком дивився щось у своєму телефоні.

— А на тій сірниковій книжечці вказано час, коли прийде Ейч? — запитала Бронвін.

— Ні, — відповів я. — Але, думаю, він не ждав, що ми приїдемо о третій тридцять ночі.

— Отже, ми просто повинні чекати тут до ранку? — запитав Єнох. — Це ідіотизм.

— Просто заспокойся, — сказав Мілард. — Він може прийти в будь-який момент. Середина ночі, здається, найкращий час для зустрічі, якщо ти хочеш провести її таємно.

Тому ми чекали. Спливали хвилини. Підліток усередині відклав свій телефон та почав підмітати підлогу.

Із пасажирського сидіння поруч зі мною почулося гучне утробне буркотання, і всі подивились на Єноха.

— То був двигун вантажівки? — запитав Мілард.

— Я голодний, — відповів Єнох, опустивши очі собі на живіт.

— Не можеш зачекати? — запитала Бронвін. — А що як Ейч якраз прийде і не побачить нас, бо ми біля «віконця для водіїв», і ми з ним розминемось?

— Ні, у Єноха правильна ідея, — озвався Мілард. — Можна мені ще раз глянути на сірники?

Я передав їх йому на заднє сидіння. Мілард покрутив пачку в руках.

— Це більше ніж просто адреса, — заявив він. — Це ключ. Гляньте, що написано.

Він передав сірникову книжечку Бронвін, котра прочитала написане вголос:

— Було б розумно зупинитися тут… отримайте більше за свої гроші, — вона підняла очі: — І?

— І, — відповів Мілард, — я думаю, ми повинні щось купити.

Я завів машину та повернув у проїзд для обслуговування водіїв. Ми підкотилися до переговорного пристрою, де приймалися замовлення. Поряд розміщувалось меню, написане яскравими літерами, бо вони були підсвічені ізсередини. Пролунав дуже гучний, металевий, із потріскуванням голос:

— ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО «ДВАДЦЯТИЧОТИРИГОДИННОГО ОКЕЙ-БУРГЕРА». ЧИМ Я МОЖУ…

Бронвін заверещала, блискавично викинула через відкрите віконце свою довгу руку і так сильно вдарила кулаком переговорний пристрій, що в ньому з’явилася вм’ятина, його вирвало з землі, він упав і замовк.

— Бронвін, якого біса! — закричав я. — Він просто приймав наше замовлення!

— Пробач, — Бронвін уся зіщулилась, — я злякалася.

— То нам не можна тебе нікуди брати? — запитав Єнох.

За якихось інших обставин я поїхав би звідти, залишивши «побоїще», але це не були інші обставини, тому я зняв ногу з гальма та повільно покотився далі, до віконця видачі замовлень, де отой підліток в оранжевому фартуху і досі продовжував спілкуватися з нами через мікрофон із навушниками:

— Ал-ло? Ви ме-не чу-є-те?

Він говорив дуже повільно, а його очі були червоними та припухлими. І дивився він кудись угору.

— Агов! — озвався я. — Переговорник… е-е… не працює.

Він видихнув через рот, шльопаючи, наче кінь, губами.

— О-о-о-о-окей, — промовив він, відчинивши розсувне віконце. — Що замовите?

Озвався Мілард:

— А що б ви порадили?

— Що ти робиш? — шикнула на нього Емма.

Підліток підняв брову та уважно подивився на заднє сидіння.

— Хто це сказав?

— Я, — відповів Мілард. — Я невидимий. Вибачте, що змушений був звернути на це вашу увагу.

— Міларде! — вигукнула Бронвін. — Ти такий недоумкуватий!