Ренсом Риггз – Карта днів (страница 50)

Він якусь мить подумав, глянув на Емму, потім на Бронвін, потім на мене і кивнув.

— У будь-якому разі мені давно треба побувати вдома.

— Так! — скрикнула Емма. — Пóртале, ми йдемо!

— Але де він збирається сидіти? — запитав Єнох. — Там місце лише для п’ятьох!

— Він може сісти попереду, — відповіла Емма. — А ти можеш покататись і в багажнику.

Розділ десятий

Я повільно в’їхав у темний каретний проїзд, через який кілька годин тому ми заштовхали були сюди наш покалічений автомобіль. А тепер «астон» радісно муркотів, за що ми мали подякувати майстерності Єноха та навичкам зварювання Емми. Коли ми проїхали середину короткого тунелю, знову з’явилось раптове гравітаційне прискорення. Я лише трохи міцніше стис кермо, коли відчув, що автомобіль ніби падає кудись у прірву, а за мить ми вже опинились у двадцять першому столітті, і на сучасний лад було дещо запівніч.

Я простягнув руку, щоб увімкнути передні фари.

— Чекай, — прошепотів Пол, і моя рука завмерла.

Він показав уперед, у бік поля.

— Он. Глянь.

За полем, на мийці для вантажівок, я побачив дві пари схрещених променів від передніх фар автомобілів, а на їхньому тлі силуети кількох чоловіків. Вони ждали, перекривши вихід. Один тримав щось коло свого обличчя — можливо, рацію. Було незрозуміло, чи вони нас помітили.

— Топи´! — озвався Єнох. — Переїдь їх!

— Ні! — заперечив Пол. — У них є гвинтівки, і вони хороші стрільці. А нам, щоб до них дістатись, треба надто багато проїхати відкритою місциною.

— Тоді вертайся, — сказала Емма. — Не варто ризикувати.

Я вирішив, що вона має рацію. Як і в усіх петлях, у цій також, крім парадного, мав бути ще й чорний хід, крізь закільцьований день. Проблема з проходженням через чорний хід полягала в тому, що вам доводилось мандрувати по минулому, а проблема з минулим (принаймні з останньою сотнею років чи десь так) полягала в тому, що воно кишіло порожняками. Але це була та проблема, до якої я був пристосований, як ніхто. Тому я перевів наш «астон» на задній хід, і ми покотились назад через вхід до петлі. За мить ми повернулись у залитий денним світлом світ, де знаходився мотель міс Біллі.

— Так швидко назад? — запитала вона, ідучи зі своїми песиками нам назустріч. Вони вже почали зменшуватись, і я подумав, що за кілька годин вони знову зможуть плутатись у неї під ногами.

— Там ще кілька розбійників, — пояснив Пол, висунувшись у відкрите віконце. — Напевне, ці були викликали підкріплення.

— Мені шкода, що ми не зможемо взяти вас усіх із собою, — звернувся я до міс Біллі.

Міс Біллі здвигнула плечима.

— Поки не закінчаться мої собачі ласощі, ми будемо в порядку.

— Ми попросимо Ейча якнайшвидше надіслати вам ще, — пообіцяла Емма.

— Була б вельми вдячна.

— Ви можете показати нам запасний вихід звідси? — запитав я.

— Звісно, — відповіла міс Біллі. — Хоча там ви будете ризикувати життям. Тоді, у шістдесят п’ятому, повсюди були оті примарні істоти — навіть тут, у Флориді.

— З нами все буде добре, — сказав я. — Я маю нюх на порожняків.

При цих словах міс Біллі аж трохи випросталась.

— Ти як Ейч?

— Він як Ейб! — гордо відповіла Емма.

— Не знаю такого. Але, якщо Ейч довіряє вам настільки, щоб найняти вас, думаю, ви знаєте, що робите. І, звісно ж, оті хлопчики з того боку не насміляться піти за вами на територію порожняків. Вони радше готові вимазати свої повзунки, ховаючись у болоті, ніж опинитись перед тими створіннями.

Затим вона швидко показала нам дорогу: повз гараж, уздовж Мейн-стрит, прямо до будівлі суду:

— А коли у вухах хлопне, то знайте, що ви пройшли крізь мембрану.

Ми ще раз подякували їй та вирушили, бо на довге прощання часу не було. Більшість мешканців «Фламінго» після жахливих подій цього ранку й досі не потикали своїх носів на вулицю, лише деякі з них гукнули нам услід побажання удачі, коли ми об’їжджали патрульну машину розбійників та залишали передній двір. Я не міг не подумати про те, що їм самим потрібна була удача, і навіть набагато більша, бо вони залишалися тут на милість головорізів.

Ми поїхали по Мейн-стрит. Коли ми тільки виїжджали, я краєм ока поглядав у дзеркала, чи не з’явиться там іще одна стара патрульна машина. Коли ми звернули праворуч, до будівлі суду, я відчув, як мій шлунок провалився кудись униз, а в повітрі з’явилась якась хвилястість, яка буває над розпеченим асфальтом чи в гарячій пустелі. Але зовні нічого не змінилося — принаймні ми нічого не побачили.

— Ми виїхали, — повідомив Пол таким дивним тоном, у якому водночас чулося і полегшення, і страх.

Ми пройшли крізь часову мембрану та вийшли із захисного поля часової петлі.

Тепер час для нас ітиме далі день за днем, а порожняки, якщо тут знайдуться такі, будуть на нас полювати. І я відразу ж подумав, що хоча вони й жили в далекому для мене минулому, але через це були не менш смертоносними за сучасних, і моя рука мимоволі торкнулася живота — перевірити, чи немає там, часом, якихось незвичайних болісних відчуттів. Поки що не було нічого.

Ми проминали маленькі містечка одне за одним, їдучи переважно в тиші та просто прокручуючи в голові божевільні події минулого дня. На додачу до всього ми були виморені. І виснажливим, емоційно та фізично, було не тільки те, що сталося в мотелі, а й те, що була пізня година — хоча тут лише середина дня, але в моєму часі було вже трохи за північ. Мені здавалось неймовірним, що про конспіративну квартиру мого діда ми дізнались лише день тому. А скидалося на те, що звідтоді минула ціла вічність.

— Нам треба подзвонити додому, — обізвалася Бронвін. — Сказати всім, що з нами все добре. Вони, напевне, хвилюються.

— Ми не можемо, — сказав Мілард. — Ми в тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому році, тож ми подзвонимо в дім Джейкоба в тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому році.

— Ой, — відповіла Бронвін. — Точно.

Я глянув на неї в дзеркало заднього огляду та на мить спіймав поглядом Емму. У тої був напружений, але непроникний вираз обличчя, наче вона боролась із незручною думкою. Потім вона побачила мене, і її погляд став пустим.

Повисло коротке мовчання, яке, я впевнений, здавалось нормальним для всіх, окрім мене та Емми, а потім Емма запитала:

— Поле, як далеко твоя петля?

— Маємо добратись туди до заходу, — відповів Пол.

— Можеш показати те містечко на нашій карті?

Із певним зусиллям вона витягла дорожній атлас та знайшла сторінку зі штатом Джорджія. (Нелегко було рухатись на задньому сидінні, розрахованому на три місця, на які впхалося четверо пасажирів.) Емма передала карту Полу.

— Це точно… тут, — сказав Пол, тицьнувши пальцем у майже порожнє місце на півдорозі між Атлантою та Саванною.

Єнох пересунув ноги та нахилився, щоби подивитись, а потім розсміявся.

— Та ти приколюєшся! Хтось сховав часову петлю в містечку під назвою Портал?

— Це правда, містечко названо на честь петлі, — відповів Пол. — Принаймні так каже історія.

— А чи є в Порталі, що в Джорджії, головорізи та розбійники серед дивних? — запитав Мілард.

— Звісно, ні, — відповів Пол. — Тому що імбрина, котра створила нашу петлю, зробила так, що та день у день змінює там своє розташування; тому ніхто, хто має злі наміри, не може її знайти.

— І котра з імбрин це зробила? — запитав Мілард.

— Її звали пані Ханітраш, та я ніколи її не бачив. Тепер у нас петельний придверник, як і в більшості петель в Америці.

— Ти знаєш, що з нею сталось?

Пол похитав головою.

— Я не знаю, але міс Енні могла б. Ми можемо її спитати. Сподіваюсь, ви зможете трохи побути в нас та відпочити.

— Навряд чи ми зможемо довго там бути, — сказала Емма. — У нас важлива місія.

«Відпочити». Саме це слово звучало настільки приємно, що я прямо за кермом почав марити про ліжка, подушки та м’які простирадла. І я зрозумів, що, якщо я збираюся довезти нас до Портала, що в Джорджії, не в’їхавши в дерево, мені необхідна кава, і вона мені необхідна негайно. Але передусім я хотів покрити деяку відстань між нами та Старком, тому я чекав, поки ми не наблизимося до кордону із Джорджією, і тоді я вже почав би шукати якийсь кафетерій. Їх було доволі багато — це був той час, коли торгові кавові мережі були колонізували буквально кожен ріг будинку. Проте треба додати, що в 1965 році всі ці містечка здавалися більш населеними та процвітаючими. У кожному був банк, господарчий магазин, кабінет лікаря, пара ресторанів, кінотеатр та багато всього іншого на додачу — а не тільки якісь замкнені магазинчики та один величезний торговельний центр на околиці. Не треба бути генієм, щоби побачити зв’язок.

Коли я вже не міг далі опиратися тому, щоб не закуняти за кермом, я виїхав на узбіччя коло найближчого підхожого та приємного на вигляд місця. То була «Джонні’з Брайт Спот».

— Хто хоче кави? — запитав я. — Я просто помираю.

Руки підняли всі, крім Пола.

— Я не люблю каву, — сказав він.

— Тоді візьми сендвіч, — запропонував я. — Саме час для ланчу.