Ренсом Риггз – Карта днів (страница 51)

— Ні, дякую. Я просто почекаю тут.

— Ми всі повинні бути поруч із Джейкобом, — сказала Емма. — На випадок, якщо поблизу є порожняки.

Пол поклав руки собі на коліна та втупився в них.

— Я не можу туди зайти, — озвався він нарешті.

— І чому з ним так важко? — запитав невдоволено Єнох.

І тут раптом до мене дійшло чому, і через огиду мене пройняло дрожем.

— Його не пустять, — пояснив я іншим.

— Що ти маєш на увазі? — роздратовано запитав Єнох.

Пол виглядав сердитим та збентеженим.

— Тому що я чорний, — сказав він тихо.

— Який це, к бісу, має до цього стосунок? — запитав Єнох.

Мілард зітхнув.

— Єнох не великий знавець історії.

— Це тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятий рік, — пояснив я. — І це Крайній Південь.[45]

Я почувався жахливо, що мені це раніше не спало на думку.

— Це жахливо! — вигукнула Бронвін.

— Мені гидко, — сказала мені Емма. — Як ви могли так ставитись до людей?

— Ти впевнений, що тебе не пустять? — запитав Єнох, дивлячись у вітрину закусочної. — Я не бачу знаків або чогось іще.

— Вони їм не потрібні, — відказав Пол. — Це біле місто.

— Як ти можеш таке знати? — запитав Єнох.

Пол різко підняв голову.

— Бо воно гарне.

— О-о, — мовив Єнох стримано.

— Порожняки — не єдина причина, з якої мені не подобається мандрувати крізь минуле, — продовжив Пол. — Вони навіть не найбільша причина. — Він глибоко зітхнув та знову опустив очі, а коли за мить по тому підняв голову, то його почуття залишилися вже десь дуже далеко та глибоко в душі. Він махнув рукою: — Ви просто йдіть собі. Я зажду.

— Забудь про це, — відказала Емма. — Я б не їла тут, навіть якби помирала з голоду.

— Я також, — сказав я. Я більше не почувався втомленим, тільки злим та дуже засмученим. Я виріс на американському Півдні — чудернацькій, тропічній його версії, заповненій переселенцями з інших частин країни; та все ж таки на Півдні. Але я реально ніколи не стикався з його потворним минулим. Я не мав для цього нагоди; я був багатим білим хлопчиком у переважно білому місті. Мені було соромно, що я ніколи про це не думав, ніколи не уявляв собі навіть, чи могла звичайна дорожня мандрівка через мій же штат бути однаковою для мене та для тих, хто на мене не схожий. І не тільки в минулому. Якщо расової дискримінації в США офіційно вже не існувало, це ще не означало, що вже не стало расизму. Чорт, у деяких частинах країни ці закони й досі офіційно ніхто не відміняв.

— А що як нам спалити це місце? — запропонував Єнох. — Це займе лише хвилинку.

— Це нічого не дасть, — відказав Мілард. — Минуле…

— Знаю, знаю, минуле зцілює себе саме.

— Минуле? — Пол похитав головою. — Це ніщо, лише відкрита рана.

— Він мав на увазі, що неможливо змінити минуле, — пояснила Бронвін.

— Я знаю, що він мав на увазі, — сказав Пол та знову замовк.

Несподівано в моє віконце хтось різко постукав. Я озирнувся та побачив чоловіка у фартуху та паперовому капелюсі. Він уважно нас розглядав, поклавши одну руку на дах нашого автомобіля.

Я опустив скло на кілька дюймів.

— Помогти? — запитав він. На обличчі ні сліду усмішки.

— Ми вже їдемо, — відповів я.

— Ум-м-мгу… — Він кинув погляд на заднє сидіння, потім на переднє пасажирське: — А ви, дітки, достатньо дорослі, щоб їздити самим?

— Так, — відповів я.

— Ваша машина?

— Звісно.

— А ви коп чи щось таке? — запитала Емма.

Він проігнорував її та продовжив:

— А як ця мо-о-дель зветься?

— Тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року «астон-мартін-вантідж», — скоромовкою випалив Єнох і, усвідомивши, що ляпнув щось не те, вирячив очі.

Чоловік уважно подивився на нас якусь мить, без жодного виразу на обличчі, і запитав:

— Гуморист? — потім він випростався та махнув комусь рукою: — Карле!

У кінці кварталу саме вийшов із-за рогу полісмен. Він повернув у наш бік та став наближатися.

— Заводь машину, — прошепотіла Емма.

Я повернув ключ. Двигун видав звук, досить гучний, щоб розбудити й мертвих, і чоловік від несподіванки ледве не впав на спину.

Коли він відновив свою рівновагу, то спробував залізти рукою до мене у вікно, але щілина була надто вузька. Я перемкнув машину на задній хід і почав рух, а той чоловік вилаявся та висмикнув руку назад, поки її не відірвало.

Недоліком наявності такого розкішного, громоподібного голосу двигуна, як в «астона», було те, що автомобіль постійно хотів пити: за ті сім годин, що ми їхали до Портала, нам, щоб заповнити бак, довелося зупинятися двічі. У ті дні на автозаправках не було самообслуговування, тому на обох станціях нам довелось терпляче витримати доскіпливі запитання від заправників, поки вони заливали нам пальне. Це був Південь, і вони, звісно, повільно все робили. Вони і заправляли повільно, і розмовляли повільно, і відраховували решту[46] повільно, а потім пропонували перевірити мастило та шини, вимити лобове скло та ще двадцять інших непотрібних послуг. І все це заради того, щоби просто походити навколо автомобіля та обстежити його, та й нас, з усіх боків. Можливо, це була хороша нагода вийти, розім’яти ноги та помочитися, але в нас не було одягу 1965-го року, а крім того, мене не цікавило користування вбиральнею, якою не міг скористатися і Пол, і я знав, що інші відчували те ж саме. Замість цього, ми зупинились опорядитися в апельсиновому гаю поряд із кордоном із Джорджією, порозбігавшись поміж дерев та повернувшись із пригорщами стиглих фруктів, котрі ми їли потім у дорозі, що аж сік тік по наших підборіддях, і шкірку викидали з вікон. Єдиними, хто по дорозі виходив «у люди», були Емма та Єнох; вони зайшли в другу автозаправну станцію та за кілька хвилин винесли нам три кави в стаканчиках із пінополістиролу. Після того як ми від’їхали, у салоні машини повисла якась гнітюча атмосфера та ніяковість, і це переважно йшло від Емми. Бронвін, котра сиділа позаду поруч із нею, запитала, чи з нею все гаразд, а та відповіла, що «так» — але це пролунало як «ні», тільки без уточнень.

Апельсинів та кави було предосить, щоби підтримувати мене протягом решти шляху — а шлях був стомливим. Система міжштатних автомагістралей у 1965 році ще не була завершена, а це означало, що ми мали прокладати собі шлях поганенькими ґрунтовими дорогами та через містечка, що кишіли світлофорами. І, насамперед, тому що наш автомобіль привертав чимало уваги (екзотичний на вигляд у 1979 році, у 1965-му «астон» був до того ще й футуристичним), я мав обережно їхати на швидкості, меншій за дозволену, незважаючи на щосекундну спокусу втопити ногою педаль газу, просто щоб почути, як муркоче спраглий швидкості двигун «ві-вісім». Ми застрягли в 1965 році, поки не знайдемо петлю, яка змогла б вивести нас назад у двадцять перше століття — бажано, щоби це була петля Пола, — і можливість дістатися до Портала трохи швидше не вартувала того, щоб улаштовувати заради цього перегони з поліцією в дусі «Д’юків із Хеззарда»,[47] які ми запросто могли спровокувати.

Урешті-решт ми дісталися Портала, коли вже вечоріло. Це було справжнє Ніде серед інших Ніде: низькі пагорби, поцятковані кукурудзяними полями, оточеними дрімучими лісами; дивно назване містечко, що заховалося серед інших містечок із майже такими ж дивними назвами: Нідмор,[48] Тріфт,[49] Хоуп’юлайкіт,[50] Сента-Клоз[51] (я не приколююсь), — дивацькі найменування, котрі, я гадаю, були свого роду камуфляжем. Межу містечка було позначено подовбаним кулями знаком, на якому було написано «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ПОРТАЛА!», хоча жодного поселення я за ним не побачив, а тільки нові кукурудзяні поля.

Мілард кахикнув, прочищаючи горло, та повернувся до Пола.

— Ти казав, що точка входу… змінюється?

— Це так, — відповів той і одразу ж звернувся до мене: — А можна спинити тут? Мені треба забрати свій «скіпетр лозохідця».

Я пригальмував та з’їхав на узбіччя. Пол вийшов та підійшов до знака з назвою міста. Він дістав із куртки маленький ключик і, ставши на коліна, вставив його десь прямо в опору дерев’яного вказівника і відімкнув приховані там дверцята. Із вузького відсіку, видовбаного в опорі, він видобув дещо, схоже на дерев’яну кулю та на оберемок паличок чудернацької форми.

— Що, на бога, він затіває? — промимрила собі під ніс Емма.

Пол прикріпив більшу паличку до кулі, потім узяв дві менші, з’єднав між собою, а те, що вийшло, прикрутив до верхньої частини свого скіпетра. Це виглядало, наче якийсь чудернацький коренеплід, із якого зверху замість бадилля виросли пара антен із покручених дерев’яних гілочок. Високо піднявши цю штуку, Пол пішов назад до машини. Але, перш ніж хлопець дійшов до нас, його скіпетр рвонувся праворуч. Хлопець спинився та схопив його обома руками. Скіпетр почав труситися, а потім, у якусь мить, здалося, наче він мало не вирвався з рук та не полетів кудись геть. Хлопець уперся ногами зручніше та відхилився назад, і скіпетр своїми антенами став показувати напрямок десь позаду нас. Через мить скіпетр труситись перестав, і хлопець його опустив та повернувся з ним до машини.

— Сьогодні він бився струмом! — сміючись, сказав Пол. Він заліз у машину, а потім разом зі своїм скіпетром наполовину висунувся у віконце, щоб його пристрій показував нам потрібний напрям під час руху автомобіля. Коли скіпетр раптом рвонувся праворуч, Пол вигукнув: — Туди! — і я одразу ж з’їхав із насипу прямо вниз на якусь ґрунтову дорогу. Десь за півмилі та штука різко повернула ліворуч, показуючи на поле кукурудзи.