Ренсом Риггз – Карта днів (страница 48)

— Про нього мало знають. Але так.

— Де це? Можеш показати нам на карті?

— Звісно, можу. Але вам потрібне місто? Чи петля, котра поблизу? Там недалеко від міста.

Я з радості вишкірився на всі зуби.

— Петля. Однозначно.

— Тоді це зовсім інша історія. Ви не зможете добратися до петлі без мене.

— Я сертифікований картограф, — відказав Мілард. — І я впевнений, що зможу розібратись навіть із найзаплутанішими азимутами.

— Справа не в азимутах. Місце входу змінюється.

Мілард презирливо чмихнув.

— Змінюється?

— І знайти його зможуть тільки дивні, схожі на мене. «Лозоходці».

— Добре, а ти міг би нас туди взяти? — запитав я.

— Гм. Не знаю.

— Ну ж бо! — озвалась Емма. — Ми хороша компанія.

— Я дуже не люблю мандрувати. Крім того, це буде неприємна поїздка.

— Що ж у ній такого поганого? — запитав я.

Він здвигнув плечима.

— Просто, вона… буде не дуже приємна.

— Запальничко, ти мені потрібна.

Це був Єнох — із руками, заляпаними мастилом до ліктів. Він стрімголов метнувся до Емми, наче збираючись витерти свої руки об її новий одяг, а вона зойкнула та відскочила вбік. Він засміявся, а потім попрямував назад у гараж.

Блузка на Еммі трохи розтріпалася. Емма, поправляючи її, глянула на Єноха вовчицею та промовила:

— Ідіот.

Ми пішли за Єнохом до гаража. Пішов і Пол, оскільки його зацікавлення тим, що ми затівали, очевидно, перемогло певну незручність, яку він відчував, відмовивши нам у нашому проханні.

Коли ми йшли через паркувальний майданчик, Бронвін промовила:

— Хіба я перейшла там межу, запитавши в тих стариганів про їхні дивні вміння?

— Дивні здібності схожі на м’язи, — відповів на те Мілард. — Якщо ви протягом тривалого часу не використовуєте їх, вони можуть атрофуватись. Можливо, у них їх уже нема, тож ти вдарила їх по болючому.

— Справа не в тому, — заперечив Пол. — Просто їм не можна.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Емма.

— Банда, яка тут усім заправляє, створила закон, що нікому не можна використовувати свої дивні вміння, крім них. Вони навіть наймають стукачів, аби бути впевненими, що цього ніхто не робить.

— Боже, — промовив Мілард. — Що за країна?!

— Жорстока, — відказала Емма.

Пол зітхнув:

— А бувають інші?

На табличці було написано «Гараж Еда», але, як на мене, він був схожий на старий сарай. Навколо не було нікого; петлю, напевне, було створено в неділю або в якийсь інший вихідний день. Бронвін заштовхнула «астон» у порожній відсік, де знаходились усі потрібні інструменти, і Єнох уже був майже готовий запустити машину. Він сказав, що йому залишилось тільки зварити між собою деякі металеві деталі, а для завершення роботи необхідний був дуже сильний вогонь.

Емма кілька хвилин безперервно ходила туди-сюди та терла руки одну об одну, щоб вони стали досить гарячими, аби розплавити метал. Нарешті, кисті стали майже яскраво-білими, і це вже було настільки небезпечно, що дівчині довелося тримати їх якнайдалі від свого тіла, щоб на ній не загорівся одяг. Ми відійшли назад та спостерігали, як вона схилилась під капотом, а затим звідти полетіли іскри. Видовище було настільки шумним та захопливим, що лише тоді, коли вона закінчила та, важко дихаючи і з обличчям, залитим потом, вилізла з-під капота, ми почули сердиті крики від мотелю.

Ми вибігли з гаража. Той самий застарілої моделі поліцейський автомобіль, що переслідував нас раніше, тепер був припаркований на передньому дворі «Фламінго», а його дверцята були відчинені.

— Схоже, розбійники вас вислідили, — промовив Пол. — Вам усім краще тікати. Біжіть обхідним шляхом, — і він показав на дорогу, що вела за гараж та ген за місто.

— Ми не можемо лишити їх усіх на милість цих головорізів, — відказав Мілард.

— Що? — запитав Єнох. — Звісно, можемо.

І саме в цей момент ми побачили, що один із фальшивих копів тягнув міс Біллі за руку через внутрішній двір, а три її пуделі скажено дзявкали та плутались у них під ногами.

— Якщо ви зможете якусь мить обійтись тут без мене, — кинула Бронвін, — я піду та зламаю тому чоловікові щелепу.

— З ними битися марно, — сказав Пол. — Це тільки зробить їх іще божевільнішими. Вони повернуться з більшою кількістю людей та зброї, і тоді буде ще гірш.

— Битися завжди корисно, — не погодилась Емма. — Особливо, коли це змушує виродків плакати. — Вона хруснула сплетеними пальцями, аж іскри пішли від її все ще розжарених рук. — Єноху, як працює машина?

— Добре, як нова, — відповів той.

— Чудово. Тримай її для нас на холостому ходу. — Вона крутнулася до мене: — Повернусь за пару секунд. — Потім вона звернулася до Бронвін: — Ти йдеш?

Бронвін, розминаючись, поводи´ла плечима, потрусила руками, а потім кивнула.

У глибині душі я любив ці моменти, коли Емма була такою, як зараз — лютою, що просто капець, та на диво спокійною водночас, коли її гнів ставав конкретно направленим інструментом, який вона могла використати з величезним руйнівним ефектом. Вона та Бронвін рушили в напрямку мотелю. Решта з нас, звісно, не залишились стояти на місці, але, оскільки Емма та Бронвін були з-поміж нас найбільш підхожі для вчинення хаосу, ми трималися за кілька кроків позаду них.

На передньому дворі один із розбійників тримав міс Біллі за зап’ястки та криком ставив їй питання, поки ще один ходив із бунгало в бунгало та перекидав усе догори дриґом.

— Вони були тут, я знаю! — закричав він і вискочив із помешкання Еделейда. — Якщо не перестанете брехати — усі відправитесь до пекла! Ви знаєте, яке покарання за непокору!

При ближчому розгляді вони виявились не надто й схожими на копів. Вони були одягнуті в армійські зелені робочі штани та армійські ж полуботки, волосся коротко підстрижене, а вираз облич у них був тупий, самовпевнений і чванливий — я на таких добре надивився, поки зростав у Флориді. Той, що був нижчий на зріст, мав на стегні кобуру зі стволом.

— Непокора — це ще гірше, ніж відмова платити нам за ваш захист! — кричав більш високий. — Наступного разу, коли вам треба буде накрутити годинника, старигань Рекс може й не з’явитись.

— Залиш його в спокої! — вигукнула міс Біллі.

Бандит замахнувся, щоб дати їй ляпаса, але раптом спинився, бо коротун вигукнув:

— Он вони, Дерріле!

Рот коротуна, коли той показав на нас, став схожий на «О».

— Так-так-так, — проказав Дерріл.

Він відпустив міс Біллі, і вона задріботіла швидко, як могла, повз табличку з правилами користування басейном, та й подалі звідти. Ми вийшли на передній двір та стали перед басейном. Між ними та нами було близько двадцяти футів. Емма та Бронвін стояли на чолі нашої маленької групи, ми з Єнохом позаду. Мілард мовчав, тому я сподівався, що він підкрадається до розбійників десь із флангу. Пол був у мене за спиною.

— Ви тут, напевне, новенькі в містечку, — промовив Дерріл, потім голосно прокашлявся та продовжив: — Дорога, по котрій ви їхали, — це платна дорога. Яка сьогодні плата, Джексоне?

— Вона стане ще вищою, якщо ви спробуєте не заплатити, — обізвався Джексон. Він стояв біля їхньої машини, притулившись до дверцят та засунувши великі пальці своїх рук під ремінь кобури. Він оглянув нас від верху до низу, і, здавалося, це видовище його не насторожило. Натомість його губи розпливлися в жирній усмішці: — Як щодо їхнього бабла і тачки?! — кивнув він у бік гаража та продовжив: — Мені здається, я бачив одне з цих маляток у журналі.

Було видно, як мешканці маєтку «Фламінго», наче в сцені зі старого вестерну, спостерігають за подією крізь жалюзі.

— А йди-но до біса! — відказала на те Емма.

Тепер розтягнув губи й Дерріл.

— Благослови її боже — невже в неї є ротик?!

— Я нікому не дозволю ставитись до мене з неповагою, — розсердився Джексон. — А менш за все якійсь жінці.

— Менш за все, — погодився Дерріл. Він іще раз зневажливо пхекнув, потім дістав із кишені носову хустку та витер носа. — Звиняйте. — Він трохи відвернувся, затис пальцем одну ніздрю та, різко видихнувши, випустив під ноги невеличку чорну «шмарклю-ракету», де вона продовжувала парувати, пропалюючи маленьку діру в тротуарі.