Ренсом Риггз – Карта днів (страница 26)

— Будь ласкá, — сказала пані Зозуля, показуючи на стільці, що стояли навколо великого столу. — Присядь.

Я потягнув на себе один зі стільців — скромний на вигляд, оббитий простою сірою тканиною, — та сів. У приміщенні не було ніде ні золота, ні престолів, ні скіпетрів, ні мантій, ні будь-яких інших подібних атрибутів. Навіть варіанти декору самих імбрин були скромні, покликані продемонструвати, що вони не піклуються про себе краще, ніж про інших, і що ті виняткові ролі, які випали їм, були обов’язком, а не правом.

— Будь ласка, Джейкобе, дай нам пару секунд, — попросила пані Сапсан та разом із пані Зозулею перейшла на протилежний бік приміщення. Чути було тільки, як кожен крок пані Зозулі лунав молотом по кам’яній підлозі, коли на неї опускалися її підбори. Імбрини розмовляли між собою тихо, час від часу кидаючи погляд на мене. Пані Сапсан, здається, щось пояснювала, а пані Зозуля слухала, нахмуривши брови.

«Напевне, у неї для мене є щось реально велике», — подумав я. Щось настільки важливе, настільки небезпечне, що вона мала переконати пані Зозулю, щоби та дозволила мені стати тим, хто зробив би це першим. «Такий молодий, такий недосвідчений — це ж безпрецедентно», — так, мені уявлялося, відповідала пані Зозуля. Але пані Сапсан знала мене, знала, на що я здатен, і вона не сумнівалася, що я зможу це зробити.

Я намагався не хвилюватися занадто, не хотів випереджати події. Але мій погляд почав блукати по кімнаті, і коли він знову зупинився на картах, у мене раптом виникла ідея щодо того, що саме пані Сапсан для мене підготувала.

Це були карти Америки.

Одна була з двадцять першого століття, кілька старіших — іще з тих часів, як Аляска та Гаваї не були штатами, а одна навіть така стара, що на ній державний кордон країни проходив уздовж ріки Міссісіпі. Ця остання являла собою мозаїку з кількох великих різнокольорових плям: Південний Схід був пурпуровий, Північний Схід зелений, більша частина Заходу жовтогаряча, а Техас був сірим. Нанесені по всій карті символи та написи мене просто загіпнотизували — вони нагадували ті, що я бачив на Карті днів пані Сапсан, — і я аж шию витягнув у той бік, щоб роздивитися краще.

— Болюча проблемá! — почувся голос пані Зозулі.

— Що саме? — спитав я, повертаючись до неї обличчям.

— Америкá, — відповіла вона, ідучи просто на мене. — Протягом багатьох років і донині вона залишається терра інкоґнітá.[23] Дикий Захід або, якщо хочете, географія його часових петéль залишається незрозумілою´. Чимало з петель були втраченí, а про багато інших узагалі ніколи не було відомó.

— О-о? — здивувався я. — І чому ж?

Я починав хвилюватися. Америка — ну звісно ж. Я був ідеальним дивним для здійснення небезпечної місії в Америці. Це була моя територія.

— Найбільша проблема полягає в томý, що в Америці немає централізованої влади дивни´х, немає керівного органá. Вона роздроблена та розділена між кількома кланами´… тільки з найбільшим із котрих ми підтримуємо дипломатичні стосунки. Але вони зациклились на тривалому конфлікті за ресурси´ і територію´. Протягом багатьох років загроза у вигляді порожняків слугувала кришкою на тому киплячому казанку, але тепер, коли її зняли, нас непокоїть, що старі обрáзи можуть вилитися в збройний фізичний конфлікт.

Я випростав спину та глянув в очі пані Зозулі:

— І ви хочете, щоб я допоміг вам запобігти цьому.

Коли я знову звів на неї очі, у пані Зозулі був такий кумедний вираз обличчя, наче вона намагалася стримати сміх, а пані Сапсан виглядала, ніби їй завдано було великого болю.

Пані Зозуля поклала мені руку на плече. Сіла поряд зі мною.

— У нас є… інша ідея´.

Пані Сапсан сіла з іншого від мене боку:

— Ми хочемо, щоб ти всюди розповідав свою історію.

Я, наче флюгер, закрутив головою то в один бік, то в інший:

— Не розумію.

— Життя в Диявольському Акрі може бути важким, — пояснила пані Зозуля. — Спустошени´м, деморалізовани´м. Нашим дивним потрібні ті, хто б їх надихáв, і вони люблять слухати історію про те, як ти взяв гору над Коулóм.

— Битва за Диявольський Акр — це те, що всі наші малюки хочуть слухати перед сном, — сказала пані Сапсан. — Її навіть було показано на сцені драматичною трупою пані Ґракл… і покладено на музику!

— Боже мій, — промовив я зніяковіло.

— Ти почнеш тут, в Акрі, — сказала пані Сапсан, — а потім вирушиш у деякі із зовнішніх петель, ті, що сильно постраждали від витворів, але й досі не покинуті…

— Але… як щодо Америки? — спитав я. — Вашої болючої проблеми?

— Наразі ми переважно зосереджені на відбудові нашої власної спільноти´, — відповіла пані Зозуля.

— Тоді навіщо ви все це мені розповідали? — запитав я її.

Пані Зозуля здвигнула плечима:

— Ти з такою печаллю дивився на ті карти´.

Я похитав головою:

— Ви сказали, що в Америці повно невідомих петель. І там були сутички та інші неприємності.

— Так, але…

— Я американець. Я можу допомогти. Як і мої друзі.

— Джейкобé…

— Ми всі б могли допомогти, щойно я навчу їх, як зійти за звичайних. Чорт, Емма готова вже зараз, а на більшість із них мені знадобиться лише кілька днів, ну, може, тиждень повноцінних занять…

— Пане Портман, — зауважила пані Сапсан, — ви надто поспішаєте.

— Чи не тому ви хотіли, щоб вони дізналися про мій час? Чи не тому ви привели їх жити зі мною?

Пані Сапсан важко зітхнула:

— Джейкобе, я дуже захоплююся твоїми амбіціями. Але Рада не думає, що ти вже готовий.

— Ти лиш кілька місяців як дізнався, що є дивни´м, — сказала пані Зозуля.

— І ти лиш цього ранку вирішив, що повинен допомогти нашій справі! — додала пані Сапсан.

Це пролунало майже так, наче вона з мене насміхалася.

— Я готовий, — наполягав я. — Й інші теж. Я хочу, щоб ми працювали для вас у Америці, як і мій дідусь.

— Група Ейба не отримувала від нас наказів, — сказала пані Сапсан. — Вони були повністю самостійними.

— Правда?

— Ейб робив усе по-своєму, — продовжувала пані Сапсан. — Звідтоді наш світ сильно змінився, і ми більше не можемо функціонувати в такий спосіб. Принаймні той спосіб, у який вів свої справи Ейб, цієї розмови не стосується. Усе, що має значення тепер, це те, що ситуація в Америці досі не стабілізувалася. Наразі це все, що ми можемо тобі сказати. Коли нам знадобиться твоя допомога там — і коли Рада вирішить, що ти і твої друзі готові, — ми самі попросимо про це.

— Так, — підтвердила пані Зозуля. — Але доти´…

— Ви хочете, щоб я був мотиваційним оратором.

Пані Сапсан зітхнула. Вона починала на мене сердитися, і це стало мене дратувати.

— У вас був важкий день, пане Портман.

— Ви навіть не уявляєте наскільки, — відказав я. — Послухайте, я просто хотів зробити щось важливе.

— Може, він хоче стати´ імбриною´? — запитала пані Зозуля, самовдоволено посміхнувшись.

Я відсунув стілець назад і встав.

— Куди ти йдеш? — поцікавилась пані Сапсан.

— Шукати своїх друзів, — відказав я та попрямував до дверей.

— На все треба свій час, Джейкобе! — гукнула пані Сапсан мені навздогін. — У тебе попереду ще ціле життя, щоб стати героєм!

Мої друзі все ще перебували десь у будівлі, уточнюючи подробиці своїх робочих завдань, тому я сидів собі на лавці в переповненому коридорі та чекав. І, поки мені чекалося, я дещо вирішив.

Мій дідусь ніколи не запитував дозволу в імбрин на те, щоб робити свою роботу, тож і мені не треба було їхнього дозволу, щоби продовжувати його справу. Те, що Ейб залишив свій журнал так, щоб я зміг його знайти, саме собою вже було достатнім дозволом. Мені конче було необхідно здійснити якусь місію. А щоб узяти участь в одній із…

— Боже мій.

— Е-е-е… Ти Джейкоб Портман?

Поряд зі мною всілися дві дівчини. Я відірвався від ходу своїх думок, щоби поглянути на них, і був здивований, побачивши тільки одну дівчину. То була азійка, трохи молодша за мене, одягнута у фланель епохи сімдесятих та брюки кльош… і, точніше вже не буває, сама-самісінька.

— Я — він, — відповів я.

— Ти б не підписав мені руку? — спитала вона, простягаючи руку. Потім вона простягла другу і сказала більш глибоким голосом: — І мені теж?