Ренсом Риггз – Карта днів (страница 25)

Вона впізнала більшість із нас та стала підходити до кожного, потискаючи нам руки. І от вона підійшла й до мене.

— А ти Джейкоб Портмáн. Твоя слава йде попереду тебé!

— Авжеж, я чув, — відказав я.

— Він не в захватí? — спитала пані Зозуля, звертаючись до пані Сапсан.

— Уся ця увага виявилася для нього повною несподіванкою, — відповіла пані Сапсан. — Напевне, зараз він залюбки опинився б у своєму спокійному двадцять першому столітті.

Пані Зозуля засміялася.

— Ну-у, його спокій закінчився´! Якщо він готовий, звіснó, попрацювати трохи для доброї справи´.

— Я хочу допомогти, чим зможу, — сказав я. — Що у вас для мене є?

— А, а! — вона грайливо ворухнула пальцем із боку в бік. — На все свій час.

— А я хотів би попросити щось більше, ніж просто поденна робота, — озвався Мілард. — Я впевнений, що мої численні таланти краще підійдуть для іншого.

— Вам усім пощастилó. У нас немає неважливих завдань, і не існує такого незвичайного талантá, яким би неймовірним той не був, котрий не зміг би стати в пригоді нашій справí. Якраз минулого тижня´ я призначила одного хлопчикá з клейкою слиною´ на роботу зі створення надміцних утримувачів для ніг. Тож, який би ви не мали талант, я знайду для вас завдання´. Так?

Останнє слово стосувалося Єноха, котрий підняв руку.

— Мій талант — гіпнотизувати дам своєю красою. Що у вас є для мене?

Пані Зозуля спалахнула широкою усмішкою.

— Єнох О’Коннор-Воскреситéль, народився в сім’ї власникá похоронного бюро, — вона знову усміхнулася, — і має хамовите почуття гуморý. Я це запам’ятаю.

Єнох вишкірився в підлогу, а його щоки почервоніли.

— А вона добре знає мене, — почув я його голос.

Пані Сапсан виглядала так, наче збиралася вбити його.

— Мені так прикро, Ізабель…

Але та лиш махнула рукою:

— Він дурний, але хоробри´й. Це може бути кориснó, — і вона оглянула решту нас: — Хтось іще припас для мене жарти´?

Ніхто не сказав ні слова.

— Тоді давайтé поставимо вас до роботи´.

Вони взялися з пані Сапсан за руки та широкими кроками, наче сестри з різних століть, рушили разом до виходу. А ми рушили слідом за ними.

— Єноху, що тебе вкусило? — почув я голос Міларда. — Вона ж на сто років старша за тебе, та ще й імбрина!

— Вона сказала, що я хоробрий, — відповів Єнох із якимось одурманеним виразом обличчя.

Схоже, що він уже не був проти роботи в Акрі.

— Я думала, що ніколи вже не зрозумію хлопців, — озвалася Бронвін, похитавши головою. — Але зараз, думаю, зрозуміла. Вони всі ідіоти!

Ми йшли слідом за імбринами вздовж похмурого коридору, що блимав газовими ліхтарями.

— Ось тут вершаться´ долі світý, — озвалася пані Зозуля, повернувшись до нас усім корпусом та продовжуючи рух спиною вперед, поки говорила до нас. — Це відомства міністерств.

Через кожні кілька ярдів там були двері, і кожні з них були позначені у два способи: написи, зроблені ще за часів притулку, були вирізані на дереві великими жирними літерами, а над ними міністерства прикріпили власні написи, зроблені на папері через трафарет. Крізь відчинені двері, де було написано водночас і ЛИХОДІЇ, і МІНІСТЕРСТВО В СПРАВАХ ЧАСУ, я побачив чоловіка, котрий однією рукою гучно клацав щось на друкарській машинці, а другою тримав над собою парасольку, бо зі стелі так жахливо капало, що я на мить подумав, що в кімнаті йшов дощ. За наступними дверима (ЗБОЧЕНЦІ / МІН. НЕЛЮДЯНИХ СПРАВ) одна жінка віником захищала свій ланч від невеличкої орди щурів. Емма, котра була не з лякливих щодо більшості речей, але з презирством ставилася до гризунів, учепилася мені в руку.

— Я здивована, що ви обрали цю конкретну будівлю для міністерських відомств, — сказала Емма пані Зозулі. — Вам тут комфортно?

Пані Зозуля засміялася:

— Не зовсім, але це зроблено навмиснé. Жодному з наших переміщених підопічних некомфортно в Диявольському Акрí, тож і нам також не повинно бути´. Таким чином кожен із нас умотивований якнайефективніше докладати своїх зусиль задля Реконструкції´, щоб ми змогли якнайшвидше вибратися звідси та повернутися назад до своїх петéль.

Я не був упевнений, наскільки ефективною може бути робоча сила, якщо їй доводиться половину свого робочого часу витрачати на боротьбу зі щурами та стелями, що протікають, але сама ідея була шляхетною. Якби імбрини та урядовці розташувалися в якомусь золотому палаці, це б виглядало непорядно. У битвах зі щурами була якась своя особлива чеснота.

— Тепер, як ви знаєтé, безпосередньо тут, у Лондонí, є дуже багато всякої роботи з Реконструкції´, — розповідала пані Зозуля, — і на цьому незвичайному ринку працí ви всі є дуже гарячим товарóм. Нам потрібні кухарі, охоронці, люди, котрі можуть піднімати важкі предмети´, — показала вона на Бронвін. — У нас є кілька відомств, які потребують допомоги панни Брантлí. Це відділи Рятувальних Робіт і Знесення´, Охорони В’язниць і Поліцейських Сил.

Я швидко глянув на Бронвін і побачив, як її усмішка зникла.

— Ну ж бо, Бронвін, — промовила пані Сапсан. — Це ж, напевне, краще ніж розчищати руїни!

— Я сподівалася, що мене призначать до експедиційного корпусу в Америці, — відказала Бронвін.

— В Америці немає експедиційного корпусý.

— Поки що немає. Але я б могла допомогти створити його.

— Із такими амбіціями я не сумніваюся´, що ви це зробитé, — сказала пані Зозуля. — Але, перш ніж ми відправимо вас на лінію фронтý, ви маєте трохи постажуватися в нас.

Бронвін виглядала так, наче хотіла сказати ще щось, і, можливо, сказала б, якби тут була тільки пані Сапсан. Але в присутності пані Зозулі вона свого язика стримала.

Пані Зозуля показала на місце поряд зі мною, де в повітрі рухалися Мілардові піджак і штани:

— Пане Нулíнґс, ви маєте пропозицію на «тепленьке місцé» від Розвідувального Управління Дивни´х — «невидимки» завжди стають найкращими оперативними агентами´.

— Хіба б не було кращим варіантом Міністерство Картографії? — заперечив Мілард. — Будь-який «невидимка» може будь-де прокрастися та підслухати будь-які таємниці, але я поставив би на карту, що мої картографічні здібності не гірші за чиїсь іще.

— Можливо, але Розвідка недоукомплектована, а Картографія заповнена вщерть. Мені шкода. А тепер, будь ласкá, з’явіться до пана Кімблá в Розвідку, кімната три-нуль-один.

— Так, мем, — відповів Мілард уже без хвилювання в голосі. Він повернувся та пішов далі коридором в інший бік.

Потім пані Зозуля показала на просторий офіс із високою стелею, повз який ми проходили. Там півдюжини чоловіків і жінок сортували цілі гори поштової кореспонденції.

— Пане О’Коннóр, я впевнена, що Відділ Мертвих Листів належним чином оцінить вашý допомогý.

Єнох миттю занепав духом:

— Сортування неотриманої пошти? А як щодо мого таланту?

— Наш Відділ Мертвих Листів не обробляє неотриману поштý. Він займається перепискою´ з покійниками´.

І тут один із працівників показав конверт, заляпаний могильною гряззю.

— Їхній почерк просто паскудство, — поскаржився він. — А граматика в них ще гірше. Щоб розібратися, для кого призначені ці листи, нам систематично потрібен експерт. — Він перевернув конверт, і із того вивалилася невеличка купка червів і жуків. — Періодично в нас виникає ідея звернутися до котрогось відправника та розпитати в нього, що він мав на увазі, але жоден із нас не вміє воскрешати мертвих.

— Мертві пишуть листи одне одному? — спитала Емма.

— Вони постійно про все розпитують та виявляють бажання повідомляти новини старим друзям, — відповів Єнох. — Половина з них справжні базікала. Якщо в мене буде час, інколи я дозволятиму їм написати якусь поштівку, перш ніж вони повернуться в могилу.

— От і займися цим! — гукнув чоловік. — Бо в нас для цього руки закороткі.

— А в мене ні! — озвався працівник, що був позаду. Він підняв угору свою химерно довжелезну руку та, наче гребінцем, провів пальцями по стелі. Потім він зареготав, а ми пішли собі далі.

Пані Зозуля махнула нам, щоб ми поспішили.

— Панно Блум, як на менé, я відправила б вас до Відділу Охорони В’язниць. Ви б могли стати відмінним тюремним охоронцем для наших найнебезпечніших витворíв. Та пані Сапсан кажé, що останнім часом у вас з’явилося ще одне вміння´?

— Так, міс. Фотографія. У мене вже є ручний спалах… — Вона піднесла долоню вгору та блимнула вогнем. Пані Зозуля засміялась.

— Це дуже добрé. Нам конче буде потрібнó, щоби кваліфіковані фотографи як слід усе документально зафіксували´, коли ми відновимо контакт з американськими´ колоніями´. А поки що, оскільки наразі найбільш корисною для нас зброєю є, як і раніше, ваші пірогенні навички´, то я хотіла би постійно бути з вами на зв’язку щодо надзвичайних ситуацíй.

— О-о, — промовила Емма, явно розчарована, та намагаючись це приховати. Коли вона глянула на мене, у неї був такий покірний погляд, наче вона й сама себе вважала аж настільки тупою, що на щось більше сподіватися й не мала права. Її вміння вправлятися з вогнем було настільки вагоме, що, як казали дивні, загнало її в певні рамки, і, судячи з усього, ті рамки починали її душити.

За кілька хвилин кожному дали завдання, яке звучало, може, і не завжди суперкруто або життєво важливо для всієї справи, але принаймні стосувалося їхніх дивних здібностей. Кожному, крім мене. Один за іншим мої друзі покинули наш гурт, щоби проконсультуватися з певним чиновником котрогось міністерства, до якого вони були направлені, а я залишився сам із пані Зозулею та пані Сапсан. Ми зайшли до великої оранжереї, у якій за стіни правили пазлоподібні вікна, що ззовні майже повністю були оповиті ліановими рослинами. У приміщенні найперше впадав в око величезний чорний стіл для нарад, на якому було зображено офіційну печатку імбрин — пташку з годинником, який звисав із її дзьоба, і котра одним пазуром пришпилює до землі змію. Це була палата Ради імбрин, де вони проводили свої наради й вирішували наше майбутнє. І я, опинившись тут, відчув раптом якесь ненормальне благоговіння, попри те що це було лише тимчасове для них місце. Єдиною прикрасою в приміщенні був набір карт, прикріплених до нижніх вікон.