Ренсом Риггз – Карта днів (страница 27)

Вона побачила моє збентеження.

— Називай нас «бінар», — пояснила вона. — Інколи нас плутають із людьми з роздвоєною особистістю, але насправді в нас два серця, дві душі, два мозки…

— І дві гортані! — сказав її другий голос.

— Вау, це круто, — мовив я, щиро вражений. — Здорово було з вами познайомитись. Але… я не думаю, що повинен ставити свої підписи на частинах тіла.

— О-ой, — проказали вони одночасно.

— А що ти думаєш про творіння пані Ґракл? — спитав більш глибокий голос. — Я не можу дочекатися. У минулому сезоні вона зробила виставу про пані Королик та її тварин. «Таємний звіринець».

— Це було нереально. Дуже класно.

— А як ти думаєш, вони мають зіграти тебе?

— Е-е… вау… я реально не знаю. Гей, народе, ви мене пробачите?

Затим я підвівся, ще раз попросив вибачення та швидко почесав через усе приміщення. Та не тому, що хотів утекти від них — ну, не зовсім, — а тому, що помітив декого, хто здався мені знайомим настільки, що в мене аж мозок засвербів піти й дізнатися, хто ж то був такий.

То був один із клерків за одним із приймальних віконець у вестибюлі. Молодий чоловік із коротко підстриженим волоссям, дуже коричневою шкірою і тонкими рисами обличчя. Я знав звідкілясь його обличчя, та не міг згадати звідки. І мені подумалося, що якби я поговорив із ним, це б могло підхльоснути мою пам’ять. Побачивши, як я йшов до нього, той вихопив із чорнильного прибору пір’яну ручку і, коли я наблизився до віконця, став робити вигляд, ніби щось пише.

— Чи не міг би я вас звідкись знати? — запитав я в нього.

Чоловік навіть не підняв очей.

— Ні, — відповів той.

— Я Джейкоб Портман.

Він поглянув на мене. Без емоцій.

— Так.

— Чи не зустрічалися ми раніше?

— Ні.

Я залишався на місці. І звернув увагу, що на віконці був напис: ІНФОРМАЦІЯ.

— Мені потрібна інформація.

— Про?

— Помічника мого дідуся. Я намагаюсь із ним зв’язатися. Якщо він іще живий.

— Ми не адресно-довідкове бюро, сер.

— Тоді яку інформацію ви надаєте?

— Ми не надаємо її. Ми її збираємо.

Він потягнувся за чимось через стіл, а потім простяг мені довгий бланк:

— Ось, заповніть це.

— Та ви приколюєтесь, — відказав я та відкинув той бланк клеркові на стіл.

Той кинув на мене сердитий погляд.

— Джейкобе!

Це пані Сапсан ішла до мене через весь вестибюль, а мої друзі пленталися позаду. За мить я опинюся в оточенні!

Я нахилився прямо до віконця та промовив:

— І все-таки я звідкись вас знаю.

— Як скажете, — відповів чоловік.

— Ну, ти йдеш? — запитав Горацій.

— Я помираю з голоду, — поскаржилася Олівія. — А можна нам ізнов американську їжу?

— То куди тебе призначили? — спитала Емма.

Коли мої друзі підхопили мене, як течія підхоплює поплавок, та понесли до виходу, я ще раз озирнувся на того чоловіка. Він здавався дуже спокійним, але, коли глянув на мене, його хвилювання видали спохмурнілі брови.

Пані Сапсан відвела мене вбік.

— Ми якнайскоріше маємо переговорити, тільки ти і я, — сказала вона. — Мені дуже прикро, якщо на нашій аудієнції постраждали твої почуття. Це дуже важливо для мене та для всіх імбрин, щоб ти почувався задоволеним. Але ситуація з Америкою, як ми вже зазначили, доволі непевна.

— Я просто хочу, щоб ви всі повірили в мене. Я не прошу призначити мене головнокомандувачем армії чи щось таке.

«Я взагалі нічого більше не прошу», — подумав я, але не сказав.

— Я знаю, — запевнила вона. — Але, будь ласка, наберися терпіння. І повір, будь ласка, що якщо ми здаємося тобі занадто обережними, то це для твоєї ж власної безпеки. Якщо з тобою щось станеться — чи з будь-ким із вас — це буде катастрофою.

У мене в голові промайнула одна нехороша думка: те, що вона мала на увазі, насправді означало, що це виглядатиме погано, якщо з нами щось трапиться, так само як виглядатиме погано, якщо ми не допоможемо з Реконструкцією, та ще й так, щоб це було видно всім у Диявольському Акрі. Та я знав, що це було не повне пояснення. Звісно, вона хвилювалася за нас. Але її також хвилювали і думки людей, котрі були для мене чужі, і те, що ті люди думають про моє життя, — і мені стало байдуже.

Але замість усього цього вголос я сказав: «Окей, жодних проблем, я зрозумів», — тому що знав, що вона своєї думки про це все одно не змінить.

Вона усміхнулася і подякувала мені, і мені стало трохи ніяково, — але не дуже, — що я обманув її. Відразу по тому вона з нами попрощалася.

Годинник щойно відцокав полудень у Диявольському Акрі. У пані Сапсан залишалися тут іще деякі справи, які треба було владнати, а наші на сьогодні були вже завершені, тому ми мали зустрітися з нею пізніше вже в мене вдома.

— Ідіть прямо туди, — попередила вона нас. — Не тиняйтеся без діла, не затримуйтесь, не марнуйте час і не байдикуйте.

— Так, пані Сапсан, — відповіли ми хором.

Розділ п’ятий

Ми не пішли прямо. Я запитав, чи не могли б ми пошукати якийсь інший маршрут, де натовп на вулиці не такий численний, і вони, у дусі дослідництва та легкої неслухняності, погодились. Єнох заявив, що знає швидкий шлях, який майже напевне був малолюдним, і вже за хвилину ми йшли вздовж річечки під назвою Смердючка.

Ця частина Акра не була прибрана так, як його центр. Імовірно, її і неможливо було прибрати. Диявольський Акр був часовою петлею, тому основні деталі місцевого краєвиду щоденно мали перезавантажуватись до попереднього вигляду. Річечка завжди і повсякчас являла собою буру та бридку смужку рідких нечистот. Те сонце, яке змогло пробитися крізь пелену фабричного диму, що висів над нами, завжди в цьому місці матиме колір слабкого чаю. Звичайні, котрі застрягли тут як частина краєвиду, який безперервно повторювався, назавжди залишаться такими ж нещасними, напівголодними бідолахами, що з підозрою витріщалися на нас із вузьких провулків та вікон прибуткових будинків, повз які ми зараз проходили. Мілард сказав, що десь, напевне, існувала карта всіх убивств, збройних нападів і пограбувань, котрі сталися в той день, у якому Диявольський Акр був закільцьований у часі, тому цих небезпечних місць можна було б уникнути, але ніхто з нас ніколи тієї карти не бачив. Ми всі розуміли, що треба бути обережними, проминаючи звичайні райони. Поки була можливість витримувати запах, ми тулилися до краю річки, намагаючись не підходити надто близько до темних будівель.

Мої друзі, коли їм не доводилося знервовано озиратися довкола, обговорювали свої нові призначення. Більшість із них здавалися розчарованими. Дехто був просто злий.

— Я мав би складати карти Америки! — скаржився Мілард. — Зараз головою нещодавно зруйнованого Міністерства Картографії є Перплексус Аномалус. І якщо імбрини не вважають, що вони чимось зобов’язані нам за все, що ми зробили, то він, безумовно, вважає.

— Тоді ти маєш звернутися прямо до нього, — сказав Г’ю.

— Я так і зроблю, — погодився Мілард.

Щодо Єноха, то він, як тільки його початкове враження від нового заняття минулося, був зрозумів, що його робота у Відділі Мертвих Листів лише десь на п’ять відсотків складалася з воскрешення мертвих, а на дев’яносто п’ять — із порпання в паперах.

— Як вони можуть засовувати нас на якусь тупу роботу, після того що ми зробили в Бібліотеці Душ? — запитував він. — Ми врятували імбринам їхні шкури. Вони повинні за це або дати нам провести казкові довгі канікули, або поставити нас на грошовиті місця з купою підлеглих.

— Я сказав би це не такими словами, — озвався Горацій, — але в цілому згоден. Асистент анахроніста у Відділі Костюмів? Я мав би стати щонайменше радником зі стратегії при Раді імбрин. Я вмію бачити майбутнє, заради пташок!

— Я думала, пані Сапсан вірила в нас, — сказала Олівія.

— Вона й вірить, — мовила Бронвін. — То інші імбрини — вони нас не знають так добре.

— Вони нас бояться, — заявив Єнох. — Що за призначення такі? Вони просто хотіли цим сказати: ви все ще тільки маленькі дивні дітки.

До мене тихенько збоку підійшла Емма, і далі ми стомлено попленталися вже пліч-о-пліч. Я спитав її, як минула її співбесіда на місці нового призначення.

— Глянь на це, — сказала Емма, дістаючи із сумочки витончену прямокутну коробочку. — Це розкладний фотоапарат. — Вона легко натиснула перемикач, і об’єктив вийшов із корпусу.