Ренсом Риггз – Карта днів (страница 15)

— Пані Сапсан, я реально не хочу розмовляти прямо зараз.

— Тоді слухай.

Іноді з пані Сапсан сперечатися було неможливо.

— На той час я вже чимало років провела була в академії імбрин пані Шилодзьобки, — почала вона, — коли одного разу мені раптом спало на думку, що в мене й досі є мати з батьком і що мені буде приємно побачити їх знову. Оскільки вже досить багато часу минуло звідтоді, як у мене з’явилися крила та мене доволі безцеремонно було спроваджено з дому, то я подумала, що вони могли б тепер поглянути на мене в іншому світлі, як на особистість і доньку, а не якусь огидливу аберацію.[12] Вони жили в одній халупі на околиці нашого села. Через мене всі їх обминали. Навіть наші родичі відмовилися з ними спілкуватися. Усі вважали, що мої батьки були слугами диявола. Я намагалася схилити їх на свій бік. Вони й досі любили мене, але водночас боялися ще дужче, ніж раніше. Закінчилося все тим, що моя мати прокляла той день, коли я народилася, а мій батько вигнав мене з дому, тримаючи в руці розжарену на вогні праску. Через роки я дізналася, що вони померли — позашивали каміння собі в кишені та зайшли в море.

Вона зітхнула. Дмухнув свіжий бриз, прогнавши на мить затхлу літню спеку. І не вірилось, що десь поруч із нашим світом міг існувати світ, описаний пані Сапсан.

— Прийміть мої співчуття, — промовив я.

— Наші родинні стосунки часто не витримують випробування правдою, — відповіла вона.

Лише якусь мить я встиг про це подумати, як відразу ж розсердився:

— Це не те, що ви казали годину тому. Тоді ви казали, що правда варта неприємностей, чи щось таке.

Вона знітилася, трохи відсунулась і — десь майже внизу — стала обтрушувати собі пісок зі штанин.

— Я гадала, що мала дати тобі шанс.

— Для чого? — спитав я дещо підвищеним тоном.

— Цей світ не мій, і я тут не повчатиму тебе, як бути сином своїх батьків.

— Наскільки я знаю, у мене нема батьків.

— Не кажи так, — заперечила вона. — Я знаю, вони наговорили тобі всякого непотребу, але ти не можеш…

Я стрімко підскочив і стрибнув у воду. Опинившись на дні, я затамував подих, сподіваючись, що чорнота і раптовий холод вимиють геть оці мої думки:

«Він не хоче тебе знати».

«Замість знати тебе, він обрав забуття».

А потім, перш ніж у мене закінчився в легенях кисень, я закричав що є духу в каламутну безодню. Коли я знову з’явився на поверхні, десь футів за двадцять від причалу, пані Сапсан стояла, уже збираючись пірнати за мною.

— Джейкобе! З тобою все?..

— Добре, добре! — відповів я. Вода була настільки мілкою, що я легко міг дістати дна. — Я ж казав: я не хочу розмовляти!

— Казав, — погодилась вона.

Вона стояла на причалі, а я стояв по пояс у воді, і ноги мої грузли в мулі, і якась маленька рибка тикалась у них своїм носиком.

— Я зараз тобі дещо скажу, — промовила вона, — тільки не впадай в істерику.

— Добре.

— Я знаю, що просто зараз воно тобі дуже не до вподоби, але запевняю, що, якщо ти відмовишся від свого нормального життя, потім іще не раз пожалкуєш про це.

— Якого життя? Я не маю тут друзів! А мої батьки бояться мене та соромляться!

— Вони живі, чого нема в більшості з нас. І вони не пам’ятають нічого з того, що трапилося п’ять хвилин тому.

— Хай і так. Але мені нецікаво решту свого життя прикидатися тим, ким я не є. Якщо така ціна за те, щоб бути їхнім сином, то воно того не варте.

Після цих моїх слів у неї був такий вигляд, наче вона хотіла щось мені крикнути, але натомість вона проковтнула той крик.

— Я ніколи не стверджувала, що бути дивним легко, — сказала вона за мить. — У тому, що стосується того, щоб бути одним із нас, є чимало неприємних та важких моментів. А найважчим у цьому є, імовірно, навчитися домовлятися зі світом людей, котрі не можуть чи просто не хочуть тебе розуміти. Багато хто вважає це неможливим — і залишається в часових петлях. Але я ніколи не припускала, що ти з таких. Ти маєш дуже особливий талант, і я кажу не про твоє вміння легко обходитися з порожняками. Ти, Джейкобе, є свого роду перевертнем, котрий здатен легко подорожувати між світами. Такі, як ти, не мусять бути прив’язаними лише до одного дому чи однієї сім’ї. У тебе їх може бути багато, як було у твого діда.

Я глянув угору, де над головою плавно ширяв пелікан, ліниво ворушачи крильми, наче опахалами, та пригадав собі життя мого діда. Більшу частину його той прожив у трухлявій хатинці на краю болота. Його дружина та діти майже не знали його. Він рік у рік ризикував життям, боровся за інтереси дивних, а в нагороду за це, урешті-решт, його стали лікувати, наче якогось забудькуватого старого психа.

— Я не хочу бути схожим на мого діда. Я не хочу його життя.

— Ти й не будеш схожим, у тебе буде своє життя. Як щодо школи?

— Здається, ви мене не слухаєте. Я не хочу… — Я повернувся та, широко розкинувши руки, заволав через усю бухту: — НІЯКОГО! ТАКОГО! ГІВНА!

І з розпашілим обличчям я знову розвернувся до неї.

— Ти вже закінчив? — спитала вона.

— Так, — тихо відповів я.

— Добре. А тепер, коли я повністю проінформована про все, чого ти не хочеш… що ж хочеш ти?

— Я хочу чимось допомогти єдиним у світі людям, котрі завжди приносили мені тільки нещастя. Дивним. І я хочу зробити щось важливе. Щось велике.

— Ну гаразд. — Вона присіла та простягла мені руку. — Можеш почати просто зараз.

Я підбрів ближче, і вона допомогла мені видертися на причал.

— Я маю для тебе роботу, яка є дуже важливою та яку в усьому Дивосвіті не зможе зробити ніхто, крім тебе, — сказала пані Сапсан, коли ми вирушили.

— Окей. Що це?

— Дітям потрібне сучасне вбрання. Мені треба, щоб ти взяв їх на шопінг.

— Шопінг? — спинився я. — Ви прикололись.

Вона повернулась до мене обличчям. Його вираз був незворушним.

— Аж ніяк.

— Я сказав, що хочу зробити щось важливе. Для Дивосвіту!

Вона підійшла ближче та промовила тихо і чітко:

— Я вже казала це раніше, але можу повторити. Це є вкрай важливим для майбуття того світу, щоб ці діти вміли орієнтуватися в цьому світі. І ніхто, крім тебе, не навчить їх, Джейкобе. А хто ще? Ті, хто десятиліттями живе в часових петлях, не знають про це нічого. Вони не зможуть домовитись навіть із сучасним пішохідним переходом! А ті, хто не жив у петлях, — або дуже старі, або настільки молоді та нові для нашого Дивосвіту, що самі ще не мають необхідного досвіду. — Вона схопила мене за плечі та стиснула їх. — Я знаю. Я знаю, що ти гніваєшся та хочеш піти звідси. Але я благаю тебе. Залишся ще трохи. Я думаю, що знаю спосіб, як би ти міг існувати тут — лише інколи, коли захотів би сам, — водночас разом із нами роблячи важливу роботу в петлях.

— Еге? — запитав я скептично. — І що ж це?

— Дай мені час до… — Вона вивудила свого кишенькового годинника зі штанів та глянула на нього. — До сутінків. Тоді побачиш. Влаштовує?

Спершу я подумав, що це якось стосувалося Панконтуркону в Диявольському Акрі, але найближча петля, та, крізь яку вони потрапили сюди минулого вечора, знаходилася за кілька годин звідси посеред болота. А мені, як би там не було, зовсім не усміхалося постійно мотатися туди й назад, наче ком’ютер.[13]

Я хотів залишити своє попереднє життя в минулому, піти звідси й не повернутись. Але з пані Сапсан важко було сперечатися. І я погодився допомогти моїм друзям дізнатися дещо про мій час. Я відчував, що це буде неправильно — відразу ж відмовитись від цієї обіцянки.

— Добре, — сказав я. — До вечора.

— Відмінно, — і, уже збираючись піти, вона сказала: — Ой, поки не забула, — і з іншої своєї кишені вона витягла конверт і простягла мені. — Це на шопінг.

Я зазирнув усередину. Він був набитий купюрами по п’ятдесят доларів.

— Цього вистачить?

— Е-е… Гадаю так.

Вона коротко кивнула та одразу ж попрямувала до будинку, залишивши мене в збентеженні та з конвертом у руці.

— Стільки справ, стільки справ, — бурмотіла вона, а потім гукнула мені через плече, показуючи вказівним пальцем у небо: — До вечора!

Розділ третій

Оскільки — тепер-три-дверний — седан моїх батьків міг умістити тільки половину нашої ватаги, нам довелося на шопінг робити два виїзди. У перший виїзд вирушили: Емма, тому що в мене завжди було до неї привілейоване ставлення, і я не робив із цього таємниці; Олівія, тому що вона була життєрадісна, а мені в цю мить хотілося чогось радісного; Мілард, тому що він безперестану до мене чіплявся із цим; та Бронвін, тому що її м’язи виявились єдиним способом змусити простромлені гаражні ворота відчинитися. Я пообіцяв Г’ю, Горацію, Єноху та Клер, що повернуся за ними за пару годин. А Горацій заявив, що новий одяг його все одно не цікавить.

— Денім став повсякденним одягом, — сказав він, глянувши на мене скоса, — і нинішня мода втратила будь-яку довіру. Сучасний подіум схожий на табір одягнутих у джинсу шабашників.