Ренсом Риггз – Карта днів (страница 17)

— Олівіє! — шикнула Бронвін.

Олівія глянула на Емму і спохмурніла.

— Зі мною все добре, — сказала Емма підкреслено байдуже. Але коли я зустрівся з нею поглядом у дзеркалі заднього огляду, вона швидко відвела очі вбік.

Я запитав себе, а чи не була реальною причиною, з якої вона захотіла приїхати сюди, спроба довести щось мені — що в неї з моїм дідом уже все, що старі рани вже не болять?

Потім я звернув за ріг, і ось нарешті він — непримітний, наче коробка з-під взуття, будинок у самісінькому кінці зарослого бур’яном сліпого провулка. У провулку Ранньої Пташки будинки були дещо занедбаними — більшість сусідів зазвичай літо проводили десь на півночі, — але Ейбів виглядав іще гірше: його газон пішов у насіння, а жовта облямівка уздовж лінії покрівлі почала лущитися та облазити. Коли з настанням осені сусіди Ейба повернуться, вони дізнаються, що він покинув їх назавжди.

— Ну, це тут, — сказав я, заїжджаючи в під’їзну алею. — Просто звичайний будинок.

— Як довго він тут жив? — спитала Бронвін.

Я збирався вже відповісти, але мене відволікло щось незвичне, що до цього моменту проходило повз мою увагу: увіткнута в траву табличка «ПРОДАЄТЬСЯ». Я вийшов, пройшовся двором, витягнув оту табличку із землі та й закинув її до стічної канави.

І ніхто мені про це не казав! Авжеж, не казали: я впав би в істерику, а мої батьки не хотіли мати з нею справи. Мої почуття були надто складною штукою.

Іззаду підійшла Емма:

— Ти в порядку?

— Я мав би спитати тебе про це, — відповів я.

— Я в порядку, — сказала вона. — Це ж просто дім. Правда?

— Правда, — відповів я. — Але чому мене так непокоїть, що мої батьки продають його?

Вона обняла мене зі спини:

— Ти не повинен виправдовуватись. Я все розумію.

— Дякую. І я цілком зрозумію, якщо колись ти захочеш від мене піти. Тільки скажи.

— Зі мною все буде добре, — сказала вона. А потім додала тихіше: — Але дякую.

Раптом позад нас почалась якась метушня, і ми повернулися та побачили Бронвін і Олівію, котрі стояли біля багажника машини.

— У багажнику хтось є! — закричала Бронвін.

Ми підбігли. Я почув, як хтось кричав приглушеним голосом. Я натис кнопку на брелоку для ключів, і багажник відчинився. Звідти вискочив Єнох.

— Єноху! — вигукнула Емма.

— Що, в біса, ти тут робиш? — спитав я.

— Ви реально думали, що я дам вам піти без мене? — Він закліпав від несподівано яскравого для нього сонячного світла. — Ви помиляєтесь!

— Твій розум… — сказав Мілард. — Інколи він просто не піддається логіці.

— Так, мій неперевершений розум багатьох заставав зненацька. — Єнох виліз на під’їзну алею, потім збентежено роззирнувся: — Стоп. Це не магазин одягу.

— Боже, він правда неперевершений, — прокоментував Мілард.

— Це будинок Ейба, — сказала Бронвін.

Єнохів рот відкрився.

— Що?! — Він здивовано глянув на Емму: — І чия це була ідея?

— Моя, — відповів я, сподіваючись закінчити незручну розмову, перш ніж вона почнеться.

— Ми тут, щоб віддати Ейбові належну шану, — сказала Бронвін.

— Ну, як скажете, — погодився Єнох.

Я не брав ключа від будинку, але це не мало значення. У городі був запасний, захований під мушлею, і тільки дідусь Портман та я знали про нього. І щось приємне було в тому, щоб віднайти його саме там, де він мав бути. За якусь мить я відімкнув вхідні двері, і ми зайшли усередину.

Кондиціонер, імовірно, було вимкнуто більшу частину літа, і повітря в будинку було гарячим та спертим. Але гіршим за задушливий жар був стан самого житла. Одяг і папери було звалено в неоднакові купи на підлозі, різноманітне хатнє начиння лежало безладно розкидане на кухонних столиках, а з піраміди сміттєвих мішків, звалених у кутку, висипалося сміття. Мій батько та моя тітка так і не закінчили сортувати речі дідуся Портмана. Тато остаточно відмовився від цього задуму (і від будинку, здається, теж), коли ми поїхали до Уельсу. Він увіткнув у землю перед будинком табличку «ПРОДАЄТЬСЯ», сподіваючись, що хтось інший зможе доробити цю роботу за нього. Усе навколо виглядало не як будинок шановного літнього чоловіка, а як склад Армії Спасіння[15] після обшуку. І мене залила хвиля сорому. Я мимоволі почав вибачатися перед друзями, намагаючись одночасно щось пояснити їм та навести хоч якийсь лад у домі, наче я міг приховати від них те, що вони все одно вже побачили.

— Чорт, — сказав Єнох, клацнувши язиком, коли роззирнувся навколо, — напевне, в останні свої дні він мав реальні фінансові проблеми.

— Ні… ніколи… ніколи так не було, — сказав я, затинаючись та вигрібаючи старі журнали з Ейбового крісла. — Принаймні поки він був живий…

— Джейкобе, стій, — озвалася Емма.

— Народе, ви б не могли вийти на хвилинку надвір, поки я тут усе зроблю?

— Джейкобе! — Емма схопила мене за плечі. — Стоп.

— Я скоро, — сказав я. — Він не жив так. Клянусь.

— Знаю, — мовила Емма. — Ейб навіть не снідав без чистої сорочки з комірцем.

— Саме так, — відповів я. — Тож…

— Ми хочемо допомогти.

Обличчя Єноха витягнулося:

— Ми хочемо?

— Так! — вигукнула Олівія. — Ми всі в ділі!

— Я згодна, — сказала Бронвін. — Не слід усе тут залишати так.

— А чому ні? — спитав Єнох. — Ейб мертвий. Кого хвилює, чи його будинок чистий?

— Нас хвилює, — відповів Мілард, і Єнох спіткнувся, наче той його штовхнув. — І якщо ти не збираєшся допомагати, то піди й залізь знову в багажник!

— Так! — вигукнула Олівія.

— Не треба насильства, друзяки. — Єнох схопив віник у кутку і закружляв із ним по підлозі. — Дивіться, я в грі. Вжик-вжик!

Емма ляснула в долоні:

— То зробімо з цього місця цукерку!

І ми швиденько стали до роботи. Емма взяла командування на себе, віддаючи накази, наче сержант-інструктор, що допомогло їй, як я думаю, відволіктися від болісних спогадів.

— Книги на полиці! Одяг — у шафи! Сміття — у бачки!

Бронвін однією рукою підняла крісло Ейба над головою:

— Куди його?

Ми повитирали пилюку та попідмітали підлогу. Ми повідчиняли вікна, щоб запустити свіже повітря. Бронвін повиносила килими, що кожен був завбільшки з кімнату, на подвір’я та повибивала з них пил — сама. Навіть Єноха, схоже, ця робота перестала обтяжувати, щойно ми ввійшли в потрібний ритм. Усе навколо було вкрите пилом та брудом: і наші руки, і наш одяг, і наше волосся. Але ніхто не ремствував.

Коли ми працювали, я всюди наче бачив примарні óбрази мого діда. То він ніби у своєму картатому кріслі читав один зі своїх шпигунських романів. То начебто його силует показався був навпроти вікна у вітальні, звідки мій дід зазвичай просто, бувало, дивився… за поштарем, як він казав, а потім чувся його приглушений сміх. То ось він начебто схилився над баночкою польської тушонки на кухні, викладаючи її на тарілку, а заразом розповідаючи мені якісь історії. То ось на великому креслярському столі, котрий він тримав у гаражі, він разом зі мною малює географічні карти в пообідню літню пору, і тільки кнопки канцелярські повсюди та безкінечна дідова розповідь. «Куди має текти ріка?» — бувало, запитував він, вручаючи мені синій маркер. «А що з містом?» І тільки сиві волосинки, наче кучері диму, в’ються над його головою. «А може, краще так?» — запитував він, ведучи моєю рукою трохи туди чи сюди.

Коли ми із друзями закінчили, то вийшли на ланаї,[16] щоб освіжитися під легким бризом та повитирати спітнілі лоби. Звісно, Єнох казав правду: нікого насправді не хвилювало, чи цю роботу виконає хтось.

Це був жест — даремний, але дуже важливий. Друзі Ейба не змогли побувати на його похороні, тож прибирання його дому стало свого роду їхнім прощанням.

— Ви, народе, не повинні були цього робити, — сказав я.

— Знаємо, — відповіла Бронвін. — Але це було добре.

Вона потягнула за кільце та відкрила содову, яку ми знайшли в холодильнику, зробила великий ковток, задоволено зригнула та передала баночку Еммі.