Ренсом Риггз – Карта днів (страница 18)

— Мені шкода лиш, що інших тут не було, — зауважила Емма, роблячи невеличкий ковток. — Ми повинні привезти їх пізніше, щоб вони теж це побачили.

— А ми ще не закінчили? — спитав Єнох, і в голосі його пролунало величезне розчарування.

— З будинком усе, — відповів я. — Якщо не хочеш поприбирати у дворі, звісно.

— А як щодо оперативного штабу? — поцікавився Мілард.

— Як щодо чого?

— Ну, знаєте, то таке місце, де Ейб планував атаки проти порожняків, отримував закодовані повідомлення від інших мисливців тощо… Напевне, він мав його.

— Він, е-е… Ні, він не мав.

— Можливо, він не розповів тобі, — сказав Єнох. — Імовірно, у штабі було повно всякої цілком таємної фігні, а ти був іще надто маленьким і тупеньким, щоб зрозуміти.

— Я впевнений, що, якби в Ейба був оперативний штаб, Джейкоб знав би, — сказала Емма.

— Так, — погодився я. Хоча і не був таким упевненим. Я й досі залишався все тим же малюком, котрий після того, як мій дідусь розповів був мені правду про дивних, дозволив шкільним задиракам переконати себе, що то все казка. І тоді ж таки я просто в обличчя назвав його брехуном, що, як я знаю, завдало болю його почуттям. Так що, можливо, він і не довірив би мені таку таємницю, тому що я не довіряв йому. Але загалом, якщо подумати, — як можна заховати щось на кшталт оперативного штабу в такому маленькому будиночку?

— А як щодо підвалу? — спитала Бронвін. — Ейб, напевне, мав укріплений підвал, котрий захищав від атак порожняків.

— Якби він мав таке місце, — сказав я, відчуваючи певне роздратування, — то його не вбив би порожняк, чи не так?

Бронвін виглядала ображеною. Якусь мить тривало ніякове мовчання.

— Джейкобе? — відважилася озватись Олівія. — Це те, що я думаю?

Вона стояла біля сітчастих дверей, що вели на заднє подвір’я, а її рука повільно сковзала вниз уздовж довгої рваної рани у дверній сітці, краї котрої коливалися від вітру.

Я відчув новий спалах гніву щодо батька. Чому він не полагодив сітку або не зірвав зовсім? Чому вона й досі висіла там, наче речовий доказ на місці скоєння злочину?

— Так. Ось тут і зайшов порожняк, — відповів я. — Але все відбулось не тут. Я знайшов дідуся… — я показав на ліс, — он там.

Олівія і Бронвін обмінялися важкими поглядами. Емма дивилася в землю, і її щоки були блідими. Можливо, усе це, врешті-решт, було для неї занадто.

— Там нема на що дивитись, реально. Лише кущі і все таке, — сказав я. — І я не знаю, чи знову знайду точне місце. Узагалі.

Брехня. Я міг би знайти його із зав’язаними очима.

— Якби ти постарався, — мовила Емма, дивлячись мені в очі. Її обличчя було спокійне, а брови нахмурені. — Мені треба побачити те місце, де все сталося.

У високій, по коліно, траві я провів їх аж до узлісся, а потім ми заглибились у похмурий бір. Я показав їм, як пробиратися крізь колючий підлісок, щоб вони не порізались об пилкоподібні карликові пальми чи не заплуталися в заростях ліан, і як визначати та обходити ті місця, де в змій могли бути гнізда. Дорогою я знову переповів їм історію про те, що трапилося того фатального вечора — вечора, котрий розколов моє життя на До та Після. Про панічний дзвінок, що я прийняв від Ейба, коли був на роботі. Про мою затримку в дорозі сюди, тому що мені довелося чекати, щоб мене підвезли, — про затримку, котра, імовірно, і коштувала моєму дідові життя та врятувала моє. Про те, як я застав будинок уже розгромленим, а потім побачив у траві ліхтарик мого діда, і той іще світився, і промінь від нього вказував на ліс — прориваючись поміж чорними деревами, так само як зараз робили й ми, — а потім…

Шурхіт у хащі змусив усіх підстрибнути від переляку.

— Це просто єнот! — сказав я. — Не хвилюйтесь, якби просто зараз поблизу були порожняки, я б відчув.

Ми обігнули частину хащі, яка здалася мені знайомою, але я ще не був упевнений, що знайшов точне місце, де помер мій дідусь. Ліс у Флориді ріс швидко, і звідтоді, як я був тут востаннє, він дещо змінив свої обриси на трохи інші. Врешті-решт я мав визнати, що знайти потрібне місце із зав’язаними очима вже не зможу. Забагато місяців минуло.

Я вийшов на сонячну галявину, де ліани йшли низько, а хаща здавалася трохи витоптаною.

— Це було приблизно тут. Здається.

Ми стали широким колом, не торкаючись одне одного, і, не змовляючись, якусь мить помовчали.

А потім по черзі, одне за одним, мої друзі стали прощатись із моїм дідусем.

— Ти був великою людиною, Абрахаме Портман, — сказав Мілард. — Дивосвіту б не завадило більше таких, як ти. Ми щиро сумуємо за тобою.

— Те, що сталося з тобою, — несправедливо, — сказала Бронвін. — Шкода, що ми не змогли захистити тебе, як ти захищав нас.

— Дякуємо, що послав нам Джейкоба, — мовила Олівія. — Ми б усі померли без нього.

— Тільки не треба перебільшувати, — озвався Єнох, і, оскільки він уже заговорив, черга перейшла до нього. Він довгенько колупався черевиком у бруді під ногами і врешті сказав: — І навіщо ти зробив таку дурню, що дав себе вбити? — і сухо засміявся. — Вибач, якщо я коли-небудь поводився з тобою, як козел. Якщо це щось міняє, то я хотів би, щоб ти був живий. — Потім він відвернувся і тихо промовив: — До побачення, старий друже.

Олівія приклала руку собі до серця:

— Єноху, це було чудово.

— Окей, заспокойся. — Єнох труснув головою, зніяковів і відступив назад. — Я буду в будинку.

Бронвін та Олівія поглянули на Емму, котра ще не говорила.

— Я б хотіла тут побути сама. Будь ласка, — промовила вона.

Дівчатка були трохи розчаровані. Та потім усі, крім мене, пішли слідом за Єнохом.

Емма глянула на мене. Я здивовано підняв брови, наче питаючись:

«Я теж?»

Вона виглядала трохи сором’язливою:

— Якщо ти не проти.

— Звісно. Я просто буду неподалік. Якщо тобі знадобиться щось.

Вона кивнула. Я пройшов близько тридцяти кроків, притулився до дерева і став чекати. Емма стояла на одному місці кілька хвилин. Я намагався не витріщатися на неї, але що більше часу минало, то більше я ловив себе на тому, що придивляюся, чи, бува, не хитає вона головою та чи не тремтять її плечі.

Якоїсь миті мій погляд перемістився на яструба, що кружляв високо в небі. Але за мить я знову перевів погляд униз, бо саме тоді в хащі почувся якийсь шум.

Просто на мене з усіх ніг летіла Бронвін. Від такої несподіванки я ледве не впав.

— Джейкобе! Еммо! Негайно до нас!

До нас підбігла Емма.

— Що сталось? — спитав я.

— Ми щось знайшли, — відповіла Бронвін. — У домі.

Вигляд її обличчя змусив мене подумати, що то було щось жахливе. Мертве тіло? І її голос був дуже схвильований.

Вони стояли в кімнаті, котру Ейб використовував як робочий кабінет. Старий перський килим, який раніше застеляв майже всю підлогу від стіни до стіни, тепер був згорнутий та відсунутий набік, виставивши на показ побляклі, потерті дошки під ним.

Ми з Еммою відсапувалися після біганини.

— Бронвін каже… ви щось знайшли? — проказала Емма.

— Я хотів перевірити одну теорію, — відгукнувся Мілард. — Отже, поки ви двоє фліртували в лісі, я попросив Олівію прогулятися будинком.

Олівія зробила пару кроків, і кожне опускання ноги її свинцеві черевики перетворювали на глухі звуки.

— Уявіть собі моє здивування, коли вона пройшлася цією кімнатою. Олівіє, продемонструєш?

Стартувавши від стіни, Олівія затупотіла через усю кімнату. І коли вона досягла самісінької середини підлоги, звук її свинцевих черевиків змінився із солідного «гуп-гуп» на щось більш порожнисте і трохи металеве.

— Там є щось унизу, — сказав я.

— Пустота. Западина, — озвався Мілард.

Я почув, як коліно Міларда торкнулося підлоги, а потім над підлогою вознісся ніж для відкривання конвертів, спрямований вістрям униз. Ніж заліз між двома дошками, і от, крекчучи, Мілард підважив частину підлоги завбільшки десь із три квадратні фути. Вона на завісах відкинулася назад, оголивши металеві дверцята, котрі виглядали досить великими, щоби крізь них міг протиснутися дорослий чоловік.

— Святá хрінь.

Олівія глянула на мене очима, повними жаху. Я рідко висловлювався перед ними не зовсім літературно, але це була, ну, просто… свята хрінь.

— Це дверцята, — сказав я.